28.11.2023
Новий навчальний рік
Павло Лоза ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №37, 2023-09-17 У Польщі учні шкіл, де вчать українську мову та проводять навчання предметів українською, розпочали новий навчальний рік....
Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №13, 2022-03-27
Пані Люба до домівки ОУП у Кошаліні від початку війни приходила допомагати чи не кожен день. Вона сама родом з України, а в Кошаліні живе дев’ять років. Жінка зараз не працює, тому зранку до вечора може чергувати в домівці – хоча би таким чином вона хоче допомогти Україні. Її рідні живуть у Львові і, поки там спокійно, не хочуть виїжджати, натомість знайомі з Києва намагаються перебратися до Кошаліна.
– Залишатися вдома й дивитися телевізор – це просто неможливо, потрібно себе чимось зайняти. А чим більше ти робиш для когось, тим менше думаєш про те, що сидиш тут і нічим не можеш допомогти. Тому я зранку до вечора перебуваю у домівці. Попри те, що буває важко, я стараюся не плакати, бо вірю, що за нами буде перемога – каже Люба.
Софія до Кошаліна приїхала третього березня з Одеси.
– У день, коли я їхала до Львова, росіяни почали скидати бомби на вокзал. У мене була паніка, я плакала, бо думала, що це мій останній день. Але я успішно добралася до Львова, потім – до Холму, Варшави і нарешті – до міста, де живе моя знайома. Дякую полякам за те, що вони так допомагають українцям, – розповідає Софія.
Вона приїхала з донькою, тепер обидві мешкають в Устроні-Морському, що неподалік від Кошаліна. Зараз жінка переживає за батьків, які не можуть виїхати з Одеси, оскільки її батько паралізований. У домівці вона взяла вбрання для доньки.
– Інколи немає інтернету або просто поганий зв’язок – тоді я плачу, бо не можу додзвонитися до рідних. Так само не маю зв’язку з родиною, яка живе в Росії, – каже Софія.
У домівці на щодень роботою керує Іванка Лопух. Коли я зайшла туди після 17:00 на другий тиждень повномасштабної війни, мене вразила тиша і відсутність людей. У мене перед очима ще стояли натовпи біженців, їхні емоційні розмови та плач дітей.
– Справді, зараз відносний спокій, але тих, хто потребує допомоги, і далі дуже багато. Тепер біженці приходять найчастіше протягом дня. Нам телефонували ще з України і питали, як перетнути кордон. Потім цікавляться, як оформити документи. Розпитують про лікарів, житло, як записати дітей до школи… – каже Іванка.
Кожного дня домівку відвідували сотні українців, два телефони тут дзвонять постійно. Кожен біженець – це окрема історія. Хтось втік із Палестини в Україну, притулок знайшов на Донбасі, аби знову втікати від війни й потрапити до Кошаліна. Інша жінка перед тим, як опинитися у Польщі, перетнула кордон з Угорщиною і журилася, що в неї немає печатки польських прикордонників. Достатньо глянути в зажурені очі евакуйованих, аби відчути глибину їхньої трагедії, тому сльози стримати важко.
Людмила, Світлана, Люба, Ігор, Леся, Оксана, Роман, Юстина – людей, які останніми днями допомагали в домівці, близько п’ятдесяти. Тут і лікарі, і юристи, і представники різноманітних організацій. Є полька, яка кожного дня приносить речі для дітей, медичні вироби чи продукти. Сьогодні волонтерами стають навіть самі біженці, які щойно приїхали до Кошаліна, але не хочуть сидіти без діла в гуртожитку. Вони прагнуть бути поруч зі своїми співвітчизниками, а також допомагати тим, хто воює в Україні. Самі вони зараз у безпеці, але у їхній рідній державі продовжують гинути люди.
До Івано-Франківська, партнера Кошаліна, відправили 4 вантажі. Допомогу українці збирали разом з міською адміністрацією.
– У той час, як збір харчів, медикаментів та засобів захисту для України продовжується, в Центрі міграції, який діє при ОУП, ми відкрили Бюро посередництва праці. Тут роботодавці залишатимуть інформацію про вакансії, а біженці – свої резюме. Зараз ми заохочуємо евакуйованих розібратися з усіма необхідними документами, зокрема номером PESEL, записати своїх дітей до шкіл, садочків чи ясел, а вже потім – шукати роботу, – говорить Роман Білас, голова Кошалінського відділу ОУП.
Інші волонтери допомагають у греко-католицькій церкві, де свій осередок має товариство «Майстерня». Їх також незліченна кількість: Ірина, Тетяна, Андрій, Вікторія, Оксана, Іванна, Наталія, Інна…
Звідси наразі відправили вісім вантажів із медичними й тактичними речами, а також харчами. Усе це спершу потрапляє до Варшави, а потім – у різні міста України. Товариство «Майстерня» співпрацює з фондом «UNITERS », який протягом восьми років готує до Різдвяних свят подарунки для дітей, батьки яких воювали та загинули під час АТО (акція «Свята без тата»).
– Волонтерів настільки багато, що деяких я бачу вперше. Вони приходять не один-два рази, а постійно. Сьогодні допомагають і самі біженці, – каже Дарія Антошко, голова товариства «Майстерня». У допомогу задіяні й діти, які, можливо, ще не усвідомлюють трагедії, проте розуміють, що в Україні відбувається щось погане. Вони створюють малюнки, які надсилають на схід разом з іншими вантажами.
Тут також є історії, які запам’ятовуються на все життя. Бабуся, мати та двоє дітей втекли від війни до Кошаліна, однак не всі тут залишилися. Старенька бабуся зосталася з онуками у чужому для неї місті, а мати дітей повернулася назад, щоби воювати за Україну. Як тут не плакати?
– Перший тиждень телефон дзвонив постійно – хтось пропонував гроші, хтось – якусь іншу допомогу. Реакція була неймовірною. Зараз настав момент, коли потрібно переформатувати нашу діяльність, і для цього ми сьогодні зустрілися, – каже Дарія Антошко, з якою я розмовляю до початку зборів товариства. «Майстерня» і далі відправляє машини з медичними та тактичними речами, а також харчами в Україну. Передали також камуфляжну сітку для військових. Найближчим часом товариство організовуватиме заняття для дітей біженців.
Марія щойно приїхала до Кошаліна з Миколаєва. Їй всього кілька років, але вона вже вивчила вірш, який радо розповідає:
Україна – рідний край.
Поле, річка, синій гай.
Любо стежкою іти.
Тут живемо я і ти.
Марія у Кошаліні піде до садочка, а її сестра – до школи. Марина разом з двома доньками перетнула кордон восьмого березня. Перші п’ять днів вони жили у своєї тітки у Варшаві, а зараз переїхали до Кошаліна, де мешкають родичі.
– Наше місто не окуповане, ми постійно відбиваємо атаки ворога. Декілька разів росіяни вже захоплювали аеропорт, але наші хлопці його звільняли, – каже Марина. У Миколаєві залишилася вся її рідня, зокрема чоловік, який вступив у тероборону, та батьки.
У Варшаві вони жили неподалік аеропорту – кожного разу, коли злітав літак, діти реагували на звук. Чуючи щось підозріле, питали, де «бахкає», бо знали, що коли «бахкає», то треба ховатися у підвал. Попри те, що ніхто їм цього не казав прямо. Розповідаючи про себе, вони кажуть: «До війни ми були в Україні, а зараз виїхали до Польщі».
28.11.2023
Павло Лоза ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №37, 2023-09-17 У Польщі учні шкіл, де вчать українську мову та проводять навчання предметів українською, розпочали новий навчальний рік....
17.11.2023
Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №35, 2023-10-30 До війни Олександра працювала редакторкою сайту «Суспільне. Миколаїв». 24 лютого, коли розпочалася велика війна, жінка разом з...
24.10.2023
Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №32, 2023-08-13 Майстер-класи, екскурсії містом та трохи далі, готування смачної їжі, а ще спільні ігри на свіжому повітрі, сміх,...
15.09.2023
Іван Мазурський ■ АНАЛІТИКА ■ №29, 2023-07-23 Федерація соціальних організацій Вармії та Мазур об’єднує близько сотні членів у Польщі та за її межами. Майже...