«Стараємося не плакати бо віримо, що за нами перемога!»

Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №13, 2022-03-27

Пані Люба до домівки ОУП у Кошаліні від початку війни приходила допомагати чи не кожен день. Вона сама родом з України, а в Кошаліні живе дев’ять років. Жінка зараз не працює, тому зранку до вечора може чергувати в домівці – хоча би таким чином вона хоче допомогти Україні. Її рідні живуть у Львові і, поки там спокійно, не хочуть виїжджати, натомість знайомі з Києва намагаються перебратися до Кошаліна.

Допомога волонтерів товариства «Майстерня». Фото Андрія Серебровського

 – Залишатися вдома й дивитися телевізор – це просто неможливо, потрібно себе чимось зайняти. А чим більше ти робиш для когось, тим менше думаєш про те, що сидиш тут і нічим не можеш допомогти. Тому я зранку до вечора перебуваю у домівці. Попри те, що буває важко, я стараюся не плакати, бо вірю, що за нами буде перемога – каже Люба.

Софія до Кошаліна приїхала третього березня з Одеси.

 – У день, коли я їхала до Львова, росіяни почали скидати бомби на вокзал. У мене була паніка, я плакала, бо думала, що це мій останній день. Але я успішно добралася до Львова, потім – до Холму, Варшави і нарешті – до міста, де живе моя знайома. Дякую полякам за те, що вони так допомагають українцям, – розповідає Софія.

Вона приїхала з донькою, тепер обидві мешкають в Устроні-Морському, що неподалік від Кошаліна. Зараз жінка переживає за батьків, які не можуть виїхати з Одеси, оскільки її батько паралізований. У домівці вона взяла вбрання для доньки.

 – Інколи немає інтернету або просто поганий зв’язок – тоді я плачу, бо не можу додзвонитися до рідних. Так само не маю зв’язку з родиною, яка живе в Росії, – каже Софія.

У домівці на щодень роботою керує Іванка Лопух. Коли я зайшла туди після 17:00 на другий тиждень повномасштабної війни, мене вразила тиша і відсутність людей. У мене перед очима ще стояли натовпи біженців, їхні емоційні розмови та плач дітей.

 – Справді, зараз відносний спокій, але тих, хто потребує допомоги, і далі дуже багато. Тепер біженці приходять найчастіше протягом дня. Нам телефонували ще з України і питали, як перетнути кордон. Потім цікавляться, як оформити документи. Розпитують про лікарів, житло, як записати дітей до школи… – каже Іванка.

Кожного дня домівку відвідували сотні українців, два телефони тут дзвонять постійно. Кожен біженець – це окрема історія. Хтось втік із Палестини в Україну, притулок знайшов на Донбасі, аби знову втікати від війни й потрапити до Кошаліна. Інша жінка перед тим, як опинитися у Польщі, перетнула кордон з Угорщиною і журилася, що в неї немає печатки польських прикордонників. Достатньо глянути в зажурені очі евакуйованих, аби відчути глибину їхньої трагедії, тому сльози стримати важко.

Людмила, Світлана, Люба, Ігор, Леся, Оксана, Роман, Юстина – людей, які останніми днями допомагали в домівці, близько п’ятдесяти. Тут і лікарі, і юристи, і представники різноманітних організацій. Є полька, яка кожного дня приносить речі для дітей, медичні вироби чи продукти. Сьогодні волонтерами стають навіть самі біженці, які щойно приїхали до Кошаліна, але не хочуть сидіти без діла в гуртожитку. Вони прагнуть бути поруч зі своїми співвітчизниками, а також допомагати тим, хто воює в Україні. Самі вони зараз у безпеці, але у їхній рідній державі продовжують гинути люди.

До Івано-Франківська, партнера Кошаліна, відправили 4 вантажі. Допомогу українці збирали разом з міською адміністрацією.

 – У той час, як збір харчів, медикаментів та засобів захисту для України продовжується, в Центрі міграції, який діє при ОУП, ми відкрили Бюро посередництва праці. Тут роботодавці залишатимуть інформацію про вакансії, а біженці – свої резюме. Зараз ми заохочуємо евакуйованих розібратися з усіма необхідними документами, зокрема номером PESEL, записати своїх дітей до шкіл, садочків чи ясел, а вже потім – шукати роботу, – говорить Роман Білас, голова Кошалінського відділу ОУП.

Інші волонтери допомагають у греко-католицькій церкві, де свій осередок має товариство «Майстерня». Їх також незліченна кількість: Ірина, Тетяна, Андрій, Вікторія, Оксана, Іванна, Наталія, Інна…

Звідси наразі відправили вісім вантажів із медичними й тактичними речами, а також харчами. Усе це спершу потрапляє до Варшави, а потім – у різні міста України. Товариство «Майстерня» співпрацює з фондом «UNITERS », який протягом восьми років готує до Різдвяних свят подарунки для дітей, батьки яких воювали та загинули під час АТО (акція «Свята без тата»).

 – Волонтерів настільки багато, що деяких я бачу вперше. Вони приходять не один-два рази, а постійно. Сьогодні допомагають і самі біженці, – каже Дарія Антошко, голова товариства «Майстерня». У допомогу задіяні й діти, які, можливо, ще не усвідомлюють трагедії, проте розуміють, що в Україні відбувається щось погане. Вони створюють малюнки, які надсилають на схід разом з іншими вантажами.

Тут також є історії, які запам’ятовуються на все життя. Бабуся, мати та двоє дітей втекли від війни до Кошаліна, однак не всі тут залишилися. Старенька бабуся зосталася з онуками у чужому для неї місті, а мати дітей повернулася назад, щоби воювати за Україну. Як тут не плакати?

 – Перший тиждень телефон дзвонив постійно – хтось пропонував гроші, хтось – якусь іншу допомогу. Реакція була неймовірною. Зараз настав момент, коли потрібно переформатувати нашу діяльність, і для цього ми сьогодні зустрілися, – каже Дарія Антошко, з якою я розмовляю до початку зборів товариства. «Майстерня» і далі відправляє машини з медичними та тактичними речами, а також харчами в Україну. Передали також камуфляжну сітку для військових. Найближчим часом товариство організовуватиме заняття для дітей біженців.

Марія щойно приїхала до Кошаліна з Миколаєва. Їй всього кілька років, але вона вже вивчила вірш, який радо розповідає:

Україна – рідний край.

Поле, річка, синій гай.

Любо стежкою іти.

Тут живемо я і ти.

Марія у Кошаліні піде до садочка, а її сестра – до школи. Марина разом з двома доньками перетнула кордон восьмого березня. Перші п’ять днів вони жили у своєї тітки у Варшаві, а зараз переїхали до Кошаліна, де мешкають родичі.

 – Наше місто не окуповане, ми постійно відбиваємо атаки ворога. Декілька разів росіяни вже захоплювали аеропорт, але наші хлопці його звільняли, – каже Марина. У Миколаєві залишилася вся її рідня, зокрема чоловік, який вступив у тероборону, та батьки.

У Варшаві вони жили неподалік аеропорту – кожного разу, коли злітав літак, діти реагували на звук. Чуючи щось підозріле, питали, де «бахкає», бо знали, що коли «бахкає», то треба ховатися у підвал. Попри те, що ніхто їм цього не казав прямо. Розповідаючи про себе, вони кажуть: «До війни ми були в Україні, а зараз виїхали до Польщі».

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*