Аліна Кувалдіна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №29, 2023-07-23

Квітка Налада, «Кульбаба». – Львів: Видавництво Старого Лева, 2022. – 160 с.

«Кульбаба» Квітки Налади – книга доволі нетипова і в певній мірі хаотична, схожа на головоломку, котру хочеться розгадувати. В коротких історіях, що, на перший погляд, не повʼязані між собою, авторка зображує сплетену в одне ціле дійсність. Та нитку, що цю дійсність поєднує, не так просто помітити. Що, тим не менш, робить її зображення лише більш реалістичним.

Книга складається з багатьох маленьких розповідей та різних персонажів, які, на перший погляд, здаються зовсім випадковими. Лише ледве подібні ситуації, деталі і відчуття створюють таке ж ледь вловиме дежавю. Саме воно разом із візією кульбаби перетворює здавалося б випадковий набір замальовок в одну цілісну композицію. 

Стиль написання «Кульбаби» дуже простий, для когось він навіть може здатися примітивним. У деяких моментах відчувається, що це дебютна публікація авторки. Ця книга не з тих, котрі можуть естетично вразити майстерністю та оригінальністю самого тексту як такого. Хоча він і насичений художніми засобами, різноманітними метафорами і порівняннями, проте вони переважно здаються банальними, але в той же час – інтуїтивно зрозумілими. Тому книга читається швидко і легко, що разом із невеликим розміром дає змогу прочитати її за один вихідний день. Таким чином, стиль написання Квітки Налади може бути плюсом для певної частини читачів, тоді як для іншої частини – вагомим мінусом.

Разом з тим, така простота не відволікає від сенсів, які закладені в текст. Можна сказати, що основна сюжетна лінія «написана» поза ним, і «читати» цю сюжетну лінію – досить цікавий, подекуди трансцендентний, досвід. Сама авторка каже, що образи приходили до неї під час медитації, і вплив східної філософії на цю роботу є помітно відчутним. Хоча Квітка Налада жодного разу прямо не згадує про ідею реінкарнації, проте чим довше читаєш – тим більше схожого помічаєш між неповʼязаними між собою героями, котрі живуть в різних суспільствах та часі, тим більше відчуваєш, що вони ніби перероджуються одне в одного. В якийсь момент читання навіть перетворюється на захопливу гру – намагаєшся відгадати, яка саме душа стала тим чи іншим персонажем.

Ця подорож душі до себе справжньої, свого власного шляху і своєї самореалізації – саме вона і є, по суті, сюжетом цієї книги. Герої подекуди ховають свої справжні почуття та емоції, свою власну безпосередність та вразливість за масками жорстокості та байдужості, проте так, як неможливо виполоти всі кульбаби у дворі N, неможливо знищити власну памʼять і дійсно «замінити» біль або важкість душі на радість чи навіть порожнечу. Душі, як головні персонажі цієї книги через різні часи та тіла, що хаотично зʼявляються в тексті у схожій до видінь формі, вчаться проживати свій власний досвід і знімати власні маски, приймати справжній вигляд свого обличчя.

«Коли не любиш себе, світло гасне, – розмірковує одна з героїнь книги. – Коли не любиш власної душі, той крихітний діамант тоне у мішурі, в сувоях тканини, якими покриваєш тіло, в пилюці від косметики. Маски починають приростати до обличчя, й людина з часом вже сама не вирізняє, де вона, справжня».

Важливою частиною цього пошуку себе авторка також бачить пошук своєї справи, «сродної праці». Вона не раз прямо наголошує або ж показує через свої історії, що саме люди, котрі роблять свою роботу з любовʼю, – завжди щасливі. Незалежно від професії. Також ми бачимо і протилежну ситуацію – N, котра лише прикидається, що любить вірші, і організовує у себе поетичні читання для підтримання такого собі статусу, виглядає не лише злою, але й, у першу чергу, нещасною.

Загалом книга дуже яскраво малює в уяві образ колеса Сансари, котре зупиняється для читача на випадкових моментах. Ці моменти можна розглядати, можна знаходити в них додаткові сенси. Але найцікавішим лишається зрозуміти механізм і правила руху цього колеса. Цікаво, що одним з таких правил, на яких акцентує авторка, є неможливість за жодних обставин вийти за межі кола іншим способом, аніж через подорож до свого справжнього «Я».

«Від себе втекти неможливо, – каже один з персонажів. – Нема на світі такого місця, нема такого виміру. Можна втекти хіба що з тіла, але що це дасть? Ті ж самі пошуки знову, вся життєва робота – намарне. І гіркий присмак від твого імені на вустах близьких».

Варто зауважити, тут багато релігійних змістів та підтекстів, котрі звертаються не лише до буддистської концепції вищої сили, а й до християнської ідеї єдиного Бога. Це, у свою чергу, може зменшити привабливість «Кульбаби» для читачів, котрі радикально скептично ставляться до будь-якої релігії, однак розширить коло тих, хто цікавиться цією темою.

Важливою частиною тексту є і образ власне кульбаби, котрий то тут, то там виринає поміж сторінок книги, домальовуючи портрети то одних, то інших персонажів. Метафора кульбаби, проста і одночасно сильна, описує кожного зокрема і життя загалом – своєю неприхованою звичайністю, але й беззаперечною красою. Описує вона і цю книгу, котра точно сподобається не всім, але, якщо придивитися, багатьом вдасться нею зачаруватися.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*