Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №44, 2022-10-30

До повномасштабного вторгнення Пилип Духлій працював директором школи та займався психотерапевтичною практикою. Але 24 лютого 2022 року все змінилося – він вирішив піти до військкомату, аби стати на захист країни від російських загарбників. Протягом служби Пилип чотири рази опинявся на волосині від загибелі, тож тепер чоловік має чотири додаткові дні народження, проте він радше прагне їх забути, ніж святкувати. Про життя на фронті та вплив війни на людину він розповів в інтерв’ю «Нашому слову».

Чи були ви готові до повномасштабного вторгнення та як і коли вирішили піти на службу?

До повномасштабного вторгнення я не був готовий. Я директор школи та психотерапевт: я і війна – речі несумісні. Ніколи до неї не готувався, курси не закінчував, навіть у тир не їздив. 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, я зібрав дітей, близьких, ми поїхали на Західну Україну, там більш-менш влаштувалися, і  28 лютого  я пішов до військкомату, і мене мобілізували.

Яка у вас військова професія?

У моєму військовому квитку було написано «оператор електронно-обчислювальних машин». У мене перша освіта – ремонт комп’ютерів. А після навчання у частині мені поставили «оператор РЛС», я мав бути розвідником, і в складі розвідувальної групи є посада «оператор РЛС» – людина, яка займається всією технікою: тепловізорами, датчиками виявлення, дронами. Але розвідника з мене не вийшло: коли мене розподілили до бойової частини, то там поставили спеціальність – обслуговування міномета. Мене розподілили до механізованої бригади й мінометної батареї. Я мав тягати міни до нього. Та я сказав, що маю хвору спину, і можу потягати, але недовго, бо я не витримаю. Так я став зв’язківцем і врешті – командиром відділення зв’язку мінометної батареї. Через кілька місяців під постійними обстрілами через стрес у мене прихопило серце, мене відправили у медичну частину, і коли я там перебував, вночі прилетіла ракета, у мене над головою вона вибухнула. Я тоді спав, прокинувся вже під завалами – чув, що почалася пожежа. Я чув, як ходили та розмовляли хлопці, когось виносили, але до мене ніхто не підходив, бо я був повністю завалений. Я почав кричати, але мене не чули. Тієї миті я прощався з життям, тому що пожежа ставала сильнішою, і я гадав, що згорю живцем. Та за деякий час мене почули, відкопали, витягли. Ще 15 хвилин, і я б згорів, бо там ще почали вибухати боєкомплекти, патрони, гранати, й у ту будівлю більше б ніхто не увійшов. У мене діагностували контузію, забій внутрішніх органів і поклали у госпіталь.

Ви були дуже близько до смерті у той момент, зазвичай такі події призводять до переосмислення цінностей та змін світогляду. Чи вплинуло це на вас?

Я гадав, що готовий до смерті, але тієї миті я злякався не стільки самої смерті, як способу. Я думав, що я зараз живцем згорю – це не дуже приємна смерть. Це додало мені додаткових сил кричати. Лише коли я почав волати на межі своїх можливостей, мене почули.

Так, я став більше цінувати життя, я зрозумів, що і я сам, і багато інших людей живуть так, ніби життя триматиме вічно. Хочеться багато встигнути, багато зробити – то не витрачай його даремно на людей, з якими не хочеш бути, на справи, якими не хочеш займатися.

Чи швидко вдалося перейти з цивільного життя на військове?

Я людина з міста, яка цінує комфорт, тож було складно спочатку. Але людина до всього звикає. Нам пощастило, що ми потрапили на фронт у квітні – було вже тепліше. Душу ми не мали: фізично він був на вулиці, але ми припинили ним користуватися через небезпеку. Крім того, і сидіти у вбиральні було небезпечно. Ми потроху готували їжу: на сніданок був перекус, на обід – перша страва, а на вечерю – доїдали суп з обіду. Під’їдали якісь консерви, милися в одному тазику. Коли було світло – нагрівали воду, коли не було – милися в холодній. Мінімальний рівень гігієни підтримували вологими серветками. Зате мали теплі великі спальні мішки.

Питання як до психолога: як війна змінює людину саме з психологічної точки зору?

Я гадаю, що людина не змінюється, а проявляється. Всі її слабкі сторони, в тому числі психологічні, всі хвороби починають проявлятися. Там ти 24/7 перебуваєш поруч із кимось, велика проблема побути на самоті. Відразу видно, коли людина лайно, а коли на товариша можна покластися і з ким можна піти у розвідку. Специфіка сучасної війни в тому, що ти не бачиш ворога. Навіть піхота не бачила ворога на власні очі. Тобто психологічної розрядки цієї агресії немає. А якщо ти стоїш за піхотою – 500-800 метрів – і стріляєш з міномета, то взагалі нікого не бачиш. Дуже рідко нам приносили відео і показували, як ми влучаємо, а зазвичай тобі дають координати, й ти стріляєш, а влучив чи не влучив – нікому не відомо. Не знаю щодо інших підрозділів, але у нашому було багато агресії одне до одного, сварилися постійно, щодня.

Знаю, що низка військовослужбовців після участі у бойових діях відмовляється від візиту до психолога, бо вважає це слабкістю. Як ви гадаєте, чи багатьом військовим необхідна психологічна допомога та як набратися сил по неї звернутися?

З мого досвіду, найважливіше, що потрібно військовим, які повертаються з фронту – це прийняття оточенням, в якому вони житимуть: друзями, батьками, дітьми, партнером. Важливо, щоб було середовище, що підтримує. Люди повертаються агресивними, люди на фронті трохи регресують психологічно, і вони там підлітки/діти. Потрібно, щоб поруч був хтось стабільний, люблячий, той, хто зрозуміє і підтримає. Тоді психолог, в принципі, не потрібен. Якщо у людини немає психологічних проблем, то адаптація мине доволі швидко, і вона зрозуміє, що вже така сама цивільна, як і інші. Військовий, який потрапляє додому, почуває себе як військовий – попри те, що він уже звільнений. Він продовжує себе відчувати так, ніби досі на війні, а поруч самі цивільні. І процес адаптації – це коли ти з військового знову стаєш цивільним і сприймаєш себе цивільним, а не починаєш воювати з усіма підряд. А що стосується психологів, то я вважаю, що треба бути сильною людиною, аби піти до психолога – аби визнати, що у мене є проблема, мені потрібна допомога, потрібна неабияка сміливість. Комусь вистачає, комусь ні. Ще там приховано багато сорому за себе, за той образ «крутого» військового, який «розсиплеться» у психолога, і захочеться дати собі слабину, поплакати. Думаю, це хибне сприйняття. Бо якщо ти вважаєш себе крутим військовим і виконував завдання, рятував і визволяв території й таке інше, то психолог не зробить твої досягнення меншими чи тебе як військового слабшим. 

Ви як психолог, директор школи, а тепер ще й з військовим досвідом, чи плануєте написання наукових робіт щодо впливу війни на людей?

Я зараз готую наукову роботу – це буде магістерська про те, як війна впливає на психологічний і емоційний стан людини. Опитуватиму як військових, так і цивільних, але цивільні більше виступатимуть як контрольна група, а військові – як експериментальна. Це для того, аби порівняти, наскільки відрізняються психологічні особливості людей, які перебувають на фронті та в тилу.

Бачила на вашій сторінці у фейсбуці, що ви записуєте подкасти – це ваш проєкт? Розкажіть про них.

У мене є подруга – Юлія Лимар. Вона допомагала мені адаптуватися і впоратися з наслідками війни, коли я повернувся з фронту. Запис подкастів – це той проєкт, який ми постійно відкладали до війни: то часу не було, то ліньки, то щось важливе відбувалося, термінове. Потім вирішили робити, бо чого чи чекаємо? Вийде – не вийде, бодай спробуємо. Робитимемо те, що нам подобається. У програмі ми намагаємося бути не стільки психологами, скільки звичайними людьми, які спілкуються між собою на певну тему. Адже психологічні подкасти часто бувають перенасичені термінами, порадами, позицією зверху типу «Я психолог, і я зараз розкажу, як треба жити». Ми ж вважаємо, що ми теж люди, і ми теж можемо помилятися, десь можемо впадати у власні переживання, десь – бути не згодні одне з одним. Ми намагаємося під час розмови знайти спільні точки дотику, спільну позицію, і десь виходить, десь не виходить… Обговорюємо питання з психологічної точки зору – як звичайні люди, але й з урахуванням тих знань, які маємо.

Ви розповідали, як опинилися під завалами, й після цього почали більше цінувати життя. Це була єдина травматична подія під час вашої служби, чи траплялися ще?

Найбільш травматична і шокова подія сталася, коли ми їхали на фронт. Щойно ми заїхали у зону бойових дій, наш автобус обстріляли з мінометів. Це був перший день, ми тоді ще не почали воювати, а вже втратили третину підрозділу – пораненими й вбитими. І це справило неймовірно гнітючий вплив на наш підрозділ. Ми ще дуже довго про це говорили, згадували хлопців. Тоді ми ще навіть нормально не познайомилися, але було дуже важко. Того дня ми були без броніків, касок, це сталося неочікувано, всі – без бойового досвіду. Несподівано поруч почало вибухати, ми вибігали з автобуса, лягли, чули приходи, чули, як кричать пацани, які горять в автобусі заживо. Якби я тоді зайняв місце не на початку, а у кінці автобуса, то цілком ймовірно, що я б був одним із загиблих. Коли обстріл трохи ущух, ми понесли поранених до найближчої будівлі надати допомогу, а доки одного несли – помер. Після участі у війні у мене тепер п’ять днів народження. Перший – мій справжній, другий – це коли автобус накрили, третій – ми забирали хлопців з позицій, і по нас почали стріляти мінами з верхнім підривом: це коли міна вибухає у повітрі, і в усі боки розлітаються маленькі дротики, а окупанти неправильно виставили час підриву, і вони не вибухнули. Хлопці рахували, що вони випустили 46 мін по нас. Якби вони все правильно зробили, ми б були нашпигованими тими дротиками й думаю, що не вижили б. Четвертий випадок – це коли ракета влучила у будівлю. П’ятий – до нас на позицію, коли був обід, прилетів снаряд. Він так ліг, що всі уламки пішли вперед, хоча зазвичай вони розлітаються по боках. Якби уламки так розлетілися, то ми б всі загинули, бо він впав у 15 метрах від нас.

Вам дуже пощастило! Розкажіть, чи плануєте святкувати всі свої дні народження у майбутньому?

Якщо чесно, хочу їх забути…

Поділитися: