Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №35, 2023-10-30

До війни Олександра працювала редакторкою сайту «Суспільне. Миколаїв». 24 лютого, коли розпочалася велика війна, жінка разом з сином, матір’ю та котом виїхали з міста на Черкащину, а звідти у Польщу.

На чужині

Вже у березні 2022 року сім’я була у Щеціні, там вони звернулися до організації, яка займалася розселенням українців. Їх спершу поселили на одну ніч у студентський гуртожиток, а наступного дня запитали, чи згодні вони на сільську місцевість. Сім’я тоді була дуже розгублена і погодилася. 

За урядовою польською програмою, українські біженці перші 120 днів перебування у країні забезпечувалися безкоштовним житлом та харчуванням. Так, сім’я опинилася у селі Бройце. Там їх поселили у будинок місцевого жителя. Чоловік жив з родиною в одному будинку, а кімнати в іншому здавав в оренду, тож одну кімнату чоловік виділив для родини з України та повністю облаштував її всім необхідним. Харчування, у класичному розумінні, у сім’ї не було, але їм виділяли кошти, привозили у магазин, де вони самі обирали продукти та готували вдома.

«Нам попалися дуже гарні люди, вони й дах над головою дали і допомагали всі питання вирішувати до дрібниць», – розповідає Олександра.

Коли 120 днів пройшло, українці домовилися, що й далі житимуть у цього чоловіка, але будуть оплачувати комунальні платежі. Вони вартували приблизно 500 злотих на місяць. Родина прожила у Бройце до кінця січня 2023 року, а потім повернулася у Щецін, де за власний кошт почала винаймати квартиру, у якій вони прожили 4 місяці. Житло коштувало дорого, майже вся зарплата йшла на оплату квартири.

Окрім допомоги з помешканням та харчуванням, Польща забезпечувала одноразову виплату 300 злотих на одного дорослого та 500 злотих щомісячно на дітей до 18 років.

«Адаптація по приїзду до Польщі проходила більше пів року, дуже тягнуло додому, особливо, коли почали розуміти, що вже йде зима, а ми не повертаємося. Дуже зраділи, коли визволили Херсон, побачили, що люди почали масово повертатися, але ми тоді ще не були готові», – каже Олександра.

Найтяжче було зустрічати Новий рік у чужій країні, де не планували перебувати, та до того ж у тяжкому психологічному стані.

«2 січня ми всі злягли з важким грипом, так я ще не хворіла. Я лежала два тижні. На роботі взяли лікарняний. Ми сприйняли це, як протест нашого організму щодо нашого місцеперебування, що ми не вдома», – додає жінка.

Аби забезпечити себе та свої потреби, доводилося працювати багато і тяжко. Робота була фізичною.

Першу роботу Олександрі допоміг знайти власник будинку, у якому вона жила. Тоді жінка разом з дружиною свого брата працювала п’ять місяців в готелі. 

«Готель був здоровенний – на 230 номерів, 5 поверхів. Потім сезон закінчився, людей стало мало, нас хотіли перевести працювати на новий графік – два дні на тиждень, ми відмовилися, і я звільнилася», – пригадує вона.

Після цього Олександра була три місяці без роботи.  Другу роботу допомогла знайти сестра її брата, з якою вони разом працювали у готелі. Так жінка почала працювати на заправці, де пропрацювала чотири місяці. 

«Це була тяжка робота – працювали по 12 годин на день, з 8-ї ранку до 8-ї вечора. Для мене було важко працювати по 12 годин поспіль. Потім тиждень був вільний, але перші два-три дні ти просто приходив до тями, потім трохи відпочив – і знову на роботу. Той відпочинок не сильно відчувався», – зазначає Олександра.

Наступна робота з’явилася після повернення у Щецін. Жінка пішла працювати у Макдональдс. Пропрацювала там місяць, а оформлювалася три тижні, багато часу пішло на проходження медичного огляду, бо в компанії підходять до цього дуже ретельно.

«Коли я туди йшла, то придумала собі, що маю дізнатися, як там всередині – не як клієнт, а як працівник. Типу, так би мовити, журналістське розслідування –  сама собі так придумала. Там я познайомилася з класними людьми з України, з однією з них я до сих пір спілкуюся. Це цікаво зараз згадувати, а тоді геть не було цікаво. Загалом дуже тяжко і мало грошей», – зізнається вона.

Врешті-решт родина вирішила повернутися до Миколаєва, і влітку 2023 року вони вже були у рідному місті. На це рішення вплинуло одразу декілька факторів. По-перше, Олександра дуже сильно втомилася працювати фізично. А по-друге, її сину Владиславу треба було вступати до університету.

Вдома

Після повернення на родину знову чекала адаптація. Цього разу це тривало близько двох місяців.

«Я звикала до свого дому, до свого міста. А потім стався обстріл…», – згадує Олександра.

Тоді росія ракетами атакувала будівлю Адміралтейства у центрі міста. Це була перша атака, яку родина почула та відчула.

Поруч із Адміралтейством є п’ятиповерховий будинок, він ще на початку війни постраждав під час атаки на готель «Інгул», який розташований поруч. У цьому будинку живуть родичі Олександри. Це була друга атака на будинок з початку повномасштабної війни.

«Ми сиділи вдома і чули ці прильоти – було дуже страшно. До тривог я досі не можу звикнути», – каже Олександра.

Люди, які живуть під постійними чи тимчасовими обстрілами, звикають до них, якщо так можна сказати, але насправді звикнути майже неможливо. Часто людям здається, що війна їх не зачепить, але коли просинаєшся зранку і бачиш, що був атакований будинок друзів, знайомих, колег, твій колишній дім або сусідній будинок, то це повністю змінює сприйняття і відчуття.

Майже з початку повномасштабної війни у Миколаєві існують проблеми із водопостачанням. Під час окупації Херсону постраждала станція, яка качала воду для міста. З тих пір у місті бувають такі дні, коли води взагалі немає, а коли є, то вона технічна. Її не можна пити чи готувати на ній. До того ж вода жорстка, через що ржавіють крани, труби та псується побутова техніка.

«Пральну машинку ми використовуємо, але бойлер – ні, аби він не псувався від поганої води. Вода насправді більш-менш нормальна. Звичайно, що її не можна пити і готувати на ній, але для побутових потреб нормально. Питну беремо у бочці у дворі. Беремо баклажки і йдемо набирати воду», – пояснює жінка.

Найважче для Олександри було адаптуватися до вибухів, до яких неможливо звикнути.

«Я не знаю, як це зносять люди, які не виїжджали. Кажуть, що звикли. Також є проблема з комунікацією, чи то люди відвикли від мене, чи то забули про моє існування. Я повернулася, а немає з ким піти на каву. Я шукаю собі нових людей, бо зі старими вже немає зв’язку – комунікація пропала. Ми спілкувалися, коли були на великій відстані – понад 2 тисячі кілометрів одне від одного, а коли повернулася, уже немає бажання зі мною спілкуватися. Для мене це дико, я не можу звикнути до цього», – дивується жінка.

У Миколаєві Олександра не захотіла повертатися на стару роботу у журналістику, бо каже, що не зможе розповідати про руйнування та людські страждання, хоча пропозиції були. Вона вирішила змінити професію і стати SMMницею. Наразі її головний запит – мати таку професію, аби не бути прив’язаним до конкретного місця, до того ж багато журналістських навичок потрібні в SMM, наприклад, написання постів, фото- та відеозйомка, монтаж роликів.

Також Олександра не виключає, що може виїхати з України знову у випадку інтенсивних обстрілів чи довготривалих блекаутів.

«Я не приймаю рішення дуже швидко, я буду довго думати. Але зараз тривожить думка про те, як проходитиме опалювальний сезон, наскільки часто вимикатимуть світло або чи буде у квартирі опалення. Якщо з цим всім будуть проблеми, окрім обстрілів, то, можливо, ми не зможемо тут жити, бо моя робота залежить від світла і потрібно завжди бути у мережі. Подивимося, як буде», – підсумовує Олександра.

Поділитися: