Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №27, 2022-07-03

Тиранія як форма державної влади існує принаймні дві з половиною тисячі років. Суть її не змінилась, але масштаби різні: колись під владу тирана потрапляли окремі міста й країни, нині він загрожує усій планеті. Ім’я цього чудовиська – путін, який продовжив традиції імперської росії, що століттями перетворювала свій народ на тупу й покірну масу із рабською психологією. Тепер імперія знову хоче покорити інші народи, зокрема й українців.

Після навали монгольських орд (ХІІІ століття) про єдність ослабленої України-Русі не могло бути й мови: її західні землі відійшли до більш цивілізованих Литви й Польщі, східні –залишилися під ігом ординців. Там, у темряві Середньовіччя, у жорстокій боротьбі  князів за владу, виникла нова, московська форма тиранії, по самі вінця наповнена брехнею, підступністю, плазуванням перед «великим ханом» і знущанням над власними «холопами». А п’ятсот років тому Московське князівство очолив трирічний хлопчик. Із нього й почалась одна із найстрашніших тираній в історії людства, під владу якої пізніше потрапила й Україна.

А чи був хлопчик? 

Малюка «Івана Васильовича» зробили «великим князем Московським» 4 грудня 1533 року, після смерті батька. Зрозуміло, що правити у такому віці він не міг, і тому почалася справжня вакханалія: боротьба між боярами за місце «біля престолу». Убивства, інтриги і насильство, які оточували Івана з дитинства, вплинули на його психіку. Він став знущатися над живими істотами, а у 13 років віддав наказ стратити одного із бояр. Мстивий, підозріливий і  жорстокий, Іван уже не був схожим на звичайного хлопчика; як справжній психопат і садист  він тримав у постійному страху все населення країни. У 16 років він був проголошений «царем», в 35 лицемірно заявив, що відмовляється від влади і встановлює в державі «опричнину». Призначив правителем маріонетку, а сам став вишукувати «ворогів» – тих, хто міг посягнути на його владу. Потім розпочав жорстокі репресії, бо боявся й ненавидів людей волелюбних та незалежних. Обезлюдніли міста і села. Іван, прозваний Лютим, наказав вбити третину населення Новгорода, бо це місто як осередок відносної свободи показувало «поганий приклад» всій Московії.

Непомірна жага до влади поєднувалася в ньому із безмежним експансіонізмом, прагненням до завоювання нових земель. Іван Лютий захопив Астрахань і Казань. Потім розпочав війну в Прибалтиці – із Лівонським орденом (1558) і на Сході – із Сибірським ханством (1580). Якщо останнє він підкорив за допомогою козаків атамана Єрмака, то Лівонська війна розтягнулась на двадцять п’ять років. Вона призвела до таких наслідків, яких московський володар навіть не очікував. Литва, налякана загарбницькими планами Лютого, об’єдналась із Польщею в єдину державу – Річ Посполиту (1569). На її боці виступила і Швеція. Спільними зусиллями вони відтіснили московські війська, і тепер цар Іван думав не про завоювання, а про те, щоб якось вийти із війни. Його країна, зміцнена на початку правління самодержавною владою,  опинилася на межі краху. Іван Лютий став іще більш неврівноваженим, кидався на всіх і боявся за власне життя. У припадку злості вбив сина. Захворів якоюсь невиліковною хворобою, тіло розпухло, від нього йшов смердючий запах. Після смерті тирана у 1584 році настав період затяжної кризи  і смути.

«Тишайший» і шалений 

Після кризи, через тридцять років, прийшла до влади династія Романових. Один із перших її представників – цар Алєксєй Михайлович – зробив все для зміцнення тиранії в Московії, Його лицемірно прозвали «Тишайшим» («найтихішим»), хоча країна тряслася від постійних бунтів, повстань, розколів і війн. Московія, скориставшись «нещасливим часом» України, у 1654 році запустила в неї свої пазурі і не відпускала її вже наступні три століття. «Тишайший» не давав спокою своїм сусідам ані на Півночі, ані на Півдні, а в кінці свого правління задумав здійснити грандіозний похід до Західної Європи – проти Голландії і Священної Римської імперії. І лише смерть (у 1676 році) завадила здійсненню планів підступного московита.

Характер його сина – Пєтра Алексєєвича, якого прославили як «Петра Великого» – формувався в умовах жорстокої боротьби за владу і постійного страху за власне життя. У ньому поєдналися сила волі, цілеспрямованість і працелюбність із надмірною жорстокістю, схильною аж до садизму, пияцтвом і психопатією. «Великим» він був не тільки у реформах, але й у тиранії. «Це той первий, що розпинав нашу Україну», – писав про нього Тарас Шевченко. І дійсно, після спроби Івана Мазепи добитися незалежності (1708), Україну неначе «розіп’яли», знищили козацьку столицю Батурин і  частину козацтва, яке боролось із тираном. Петро прославився і як один із найбільших російських агресорів: вів довготривалі війни, розширяв кордони до Азовського і Балтійського морів, рвався на Кавказ, будував на кістках і крові численних жертв свою імперію і столицю. Коли я думаю про цю людину, то згадую зведену на його честь скульптуру, яку побачив у Петропавловській фортеці. Автор Михаїл Шемякін показав «засновника імперії» у всій його красі, із непропорційними  частинами тіла – великим тулубом, маленькою головою, ногами й руками, тонкі, розчепірені пальці, які вп’ялися у поручні крісла. Він нагадує павука, який розкидає павутину в усі боки, намагаючись захопити побільше здобичі. Таким павуком і був цей цар для всіх завойованих народів. А для України – й поготів. Помер він у страшних муках, і перед смертю кричав, як несамовитий. Недаремно кажуть, що кожен пожинає плоди справ своїх.

«Бабське століття»

Жінки-правительки росії нічим не кращі за чоловіків. ХVІІІ століття дало низку самовпевнених, обмежених тиранок. Деякі з них були справжніми «Салтичихами» (відома поміщиця-садистка, якій присудили пожиттєве ув’язнення за знущання над кріпаками). Імператриця Анна Іоанівна власноруч била своїх придворних, змушувала їх повзати по підлозі, танцювати й розважати її. Катерина ІІ, на відміну від неї, грала роль освіченої й сентиментальної дами, але це було оманливо. Вона жорстоко розправлялася з інакодумцями – дисидентами й повстанцями, котрі боролися за  власну свободу. При ній (у 60-80 роках ХVIII століття) була ліквідована Гетьманщина і козацький устрій на Слобожанщині, знищена Запорізька Січ і остаточно закріпачена Україна. Дісталося не тільки українцям, бо Катерина разом із австрійським і пруським монархами знищила ще й Польську державу, а також приєднала до російської імперії Крим, Причорномор’я (яке російські колонізатори поспішили охрестити «Новоросією»), Правобережну Україну, Білорусь і частину країн Балтії. «Північна Семіраміда», як назвали її улесливі придворні, поклала початок практиці масового переселення народів – українців і татар виселяли, а заселяли їхні землі натомість росіянами, німцями, греками, сербами і так далі. Катерина не була «мамою» для України, як її називали козаки в гоголівській «Ночі перед Різдвом», а скоріше мачухою – злою і мстивою. Через що Шевченко вважав, що вона, слідом за Петром, «доконала Вдову-сиротину». Кажуть, що хотіла доконати і Францію, щоб знищити в ній «революційну заразу», але смерть (1796) завадила її намірам.  

«Чоловіче століття»: тирани на престолі

Чоловіки, які прийшли після Катерини, були вже справжніми жандармами і тиранами Європи. Їх небагато, всього шестеро на століття, враховуючи останнього – Ніколая ІІ, який закінчив царювання в ХХ сторіччі. По цих правителях видно, як дрібніла й деградувала «порода Романових». Практично всі були не дуже великого розуму, але гігантських амбіцій, любителі спиртного і ловеласи, четверо закінчили своє життя трагічно – побитий до смерті, отруєний, розірваний бомбою, розстріляний… Отримали те, що заслужили, бо гнобили й принижували підкорені народи, подавляли повстання як у самій імперії, так і за її межами. А перед цим – завойовували все нові й нові землі: Бессарабію, Фінляндію, Закавказзя, Середню Азію, Далекий Схід… Території, над якими розпластав свої крила хижий двоголовий орел, вже не можна було окинути одним поглядом навіть на мапі – це була одна шоста частина земної кулі. «Цивілізаторська» місія «помазаників Божих», які хотіли нав’язати усім народам свій «русскій мір» із його тиранією («самодержавством»), виявилася провальною. «А сліз, а крові, напоїть всіх імператорів би стало…» – писав про наслідки політики Романових Тарас Шевченко. Народи зненавиділи їх, і тому після Лютневої революції 1917 року почався розпад російської імперії.

Більшовизм

Однак такої тиранії, як та, що настала після Романових, ще не знала світова історія. Лідери більшовиків на чолі з Леніним обіцяли «рай на Землі», але їхні слова радикально розійшлися з діями. Була встановлена найжорстокіша диктатура однієї партії (навіть однієї людини), влада якої перевищувала повноваження будь-якого тирана. А також – культ особи, більший за восхваляння царів та імператорів. Утім, самі тирани ставали дрібнішими і нікчемнішими протягом усього існування Радянського Союзу. Від Леніна, який, попри свої негативні якості, був ерудованим, – до лінивого й обмеженого Брежнєва та його наступників. Мінялась і видимість тиранії – від широкомасштабних репресій і знищення цілих народів (Ленін-Сталін) до більш прихованої, казуїстичної доби «відлиги» і «застою», де на зміну ГУЛАГу прийшли підвали КДБ і «психушки». Україні в добу більшовицької тиранії дісталося найбільше, бо вона лякала кремлівську верхівку своїм волелюбством і прагненням до свободи. У 1917-1920 роках радянська росія тричі воювала з Україною, прагнучи підкорити її за всяку ціну. На допомогу УНР прийшла Річ Посполита, але навіть разом вони не могли здолати орди більшовиків. Україна втратила незалежність, і протягом наступних десятиліть росіяни зробили все, щоби знищити пам’ять про борців за свободу. Пригадую, як я слухав «ворожі голоси», дізнаючись із передач зарубіжного радіо про діяльність Симона Петлюри та інших керівників УНР, а потім – й українських дисидентів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Івана Дзюби, Петра Григоренка та інших. Система їх жорстоко покарала за вільнодумство й «націоналізм». 

Але російська тиранія душила не лише українців, а й представників інших націй – литовців, латишів, естонців, білорусів та інших. Радянську армію прославляли як силу, котра знищила фашизм, але вона діяла тими самими, фашистськими методами, придушивши Угорське повстання 1956 року і Празьку весну 1968-го. Її кинули у 1979 році в Афганістан – для встановлення там «радянських порядків», потім (у 1981 році) погрожували використати у Польщі, аби в країні не перемогла «Солідарність». Всі можливі й неможливі кошти призначалися на озброєння, аж поки Радянський Союз не видохся і не припинив своє існування. Не без допомоги Горбачова, хоча його роль не була вирішальною. Держава, побудована на тиранії, не може існувати довго. Як і сам тиран, бо не вічний. І чим більші його злочини, тим страшніший, трагічніший кінець його життя, що видно на прикладах засновників системи радянської імперії – Леніна і Сталіна. Отже, ніщо не минає безкарно.

Тиранія путінізму

Шлях, пройдений російською державою у ХХ столітті, від Распутіна (фаворита останнього царя) і до путіна – бурхливий, кривавий і суперечливий. Але якщо до цього московські тирани творили трагедію для підвладних їм народів, то тепер вона доповнилася ще й фарсом. Президент Єльцин дав владу людині, яка за інших обставин ніколи би її не отримала. Сіра, невиразна нікчема, яка тягала портфель за петербурзьким мером, раптом опинилася на чолі величезної держави. Ображений з дитинства, принижений і скривджений путін затаїв у душі зло на весь світ. Заздрісний, дріб’язковий і мстивий, він всі сили присвятив зміцненню влади, інтригам та розправам з інакодумцями. Завдяки тиранії, яка існувала ще з часів Івана Лютого, рабській психології населення і пропагандистській його обробці, путін за двадцять років створив власний культ особи, переконавши майже всіх московитів у своїй «непогрішимості» і «турботі» за країну. Населення, яке століттями жило при тиранах, інакше і не сприймало дійсність. Тим часом у хворобливій уяві путіна зародилася думка, що він всемогутній і зможе повернути минуле – відродити Радянський Союз. Під своїм, ясна річ, керівництвом. Він придумав власну «історію», позбавивши  українців не тільки минулого, але й майбутнього. Все його правління позначене вбивствами і війнами: кривавий слід тягнеться до Чечні, потім – до Грузії, Сирії, а тепер ще й до України. путін нагадує злого карлика – своєрідного «крихітку Цахеса» ХХІ століття, який буде творити зло, аж поки його не знищать.

Деспоти, на жаль, ще залишаються на нашій планеті, але їхній час невпинно скорочується. Тиранія має зникнути раз і назавжди разом із порочною системою особистісних диктатур, встановлених у росії, Білорусі, Північній Кореї та ще деяких країнах. В іншому випадку ці держави не матимуть майбутнього, а їхні народи дійдуть до повної деградації. Із завершенням доби московського тирана припиниться й війна в Україні. Повернуться додому всі біженці, вояки, емігранти, і «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Краще, за ці безсмертні слова волелюбної людини, і не скажеш!

Поділитися: