Мирослава Рудик ■ РОЗМОВА ■ №4, 2024-01-28

Часто ми звертаємо увагу на розповіді зіркових воїнів – акторів, співаків, музикантів – як вони долають труднощі військової служби, як описують свої воєнні будні. Однак важливо теж почути голос пересічних військовослужбовців, які є тим незамінним гвинтиком у великій машині боротьби проти російської агресії. До вашої уваги розмова з Ігорем  Попком – сержантом з матеріального забезпечення 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Герой нашого інтерв’ю ділиться своїми спогадами і моментами служби, щиро говорить про емоції, мрії і плани на майбутнє вже без війни.  

– Яким у твоїх спогадах залишився перший день війни?

– 24 лютого 2022 року запам’яталося тим, що взагалі нічого не було зрозуміло. Дивишся новини, слухаєш друзів і нічого не розумієш – що відбувається і що буде далі. Я тоді ще й хворів, якраз поїхав у місто закривати свій лікарняний. День, в цілому, був як звичайний, але розуміння того, що це війна, прийшло тільки згодом, коли вже сам почув вибухи, коли почалася ця тема за маячки, мітки на дорогах чи прильоти біля місця роботи. Шок. До цього ніхто не був готовий.  

– Яким одним словом ти б описав цю російсько-українську війну?

– Це слово «фашизм», бо таку нелюдяність важко було уявити.

– Коли ти потрапив до лав ЗСУ і з чого почалася твоя служба?

– Був призваний на службу 12 липня 2022 року. На цей момент мій брат вже служив, він пішов добровольцем. Спочатку я потрапив у навчальний центр, а потім у свою 53-тю бригаду. Сама служба почалася з невеличкого «бойового хрещення», бо війна має свої неписані правила, а потім почав вже займатися безпосередньо своїми посадовими обов’язками.

– Чи можеш розповісти про атмосферу в армії? Стосунки з командуванням і побратимами?

– Все дуже індивідуально і залежить від характеру людини, її цінностей, стресостійкості. Для мене це вже як нова сім’я. Десь треба по статуту звертатись, а десь можна і спокійно з офіцерами на «ти» спілкуватись. Якщо ти робиш все, що від тебе залежить, або хоча б намагаєшся робити, то це вже неабиякий плюс. Головне – спілкуватися, розмовляти та не носити в собі свої проблеми та переживання. Усі складнощі можна пропускати через призму гумору – і навіть треба, бо інакше людина замкнеться у собі і психічно зламається чи просто буде озлобленою на всіх.

– Як ти себе почуваєш психічно і емоційно в умовах війни?

– Морально війна дуже виснажує, це стан постійної невідомості та небезпеки.  Але тримає на плаву віра у краще та певні люди, які тебе оточують, яких розумієш вже з пів слова, навіть з погляду. Все це дає можливість абстрагуватися від того, що відбувається навколо. Ми тримаємося одне за одного. Просто приходить вище розуміння, що так треба і все. Що ми виконуємо своє бойове завдання тут і зараз. Що ми призначені для цього завдання і хто, як не ми. Головне – не прокручувати у голові якісь сумніви, типу «а ось я міг би піти в інший підрозділ чи в іншу бригаду» і таке інше. Так, іноді буває, що хтось не так щось скаже чи зробить те, що нам не до вподоби, але ти береш свої емоції в міцний кулак та чимось відволікаєшся чи знову пропускаєш ситуацію через гумор. Бо емоційно важко багато чого сприймати, бо наші нерви вже на межі. Але військові не можуть діяти емоційно. Ми маємо бути сильні, як фізично, так і психічно. Не можемо собі дозволити «розвалитися».

– Як вдалося впоратися з тиском і стресом, які супроводжують життя на війні?

– Ідеального рецепту немає і кожна людина має свій поріг стресу. Треба просто бути готовим до того, що кожної миті може щось трапитись. Головне – тверезо оцінювати обстановку, розуміти, що відбувається навколо, та виконувати накази старших.

– Чим відрізняється служба на різних бойових напрямках?

– На моє переконання, тут великої різниці немає, є відмінність лише в інфраструктурі та розміщенні бригади. Служба відрізняється в основному у підрозділах, в залежності від того, які обов’язки та завдання має та чи інша бойова частина. Є підрозділи забезпечення, тилові служби, різного роду штаби. Тому і служба у всіх військових різного плану. Бо військо – це велика система, де все мусить злагоджено працювати. Без сумлінної роботи одних підрозділів немає успіху інших. Наша перемога – це вклад кожної ланки, і ми все робимо для того, щоб вона якнайшвидше наступила.

– Чи є у тебе можливість утримувати зв’язок з родиною, і як це впливає на твоє самопочуття?

– Так, на щастя, є можливість зв’язатися з рідними, але не кожного дня можемо надіслати вісточку додому. Виходимо з позиції безпеки. Є сильне утруднення в комунікації – про що розмовляти з рідними. В тому плані, що багато чого не можна казати, а про інше сам розумієш, що краще не розповідати, аби не завдавати зайвих переживань. Намагаємось все тримати на позитиві, бо таким чином і рідних підтримуємо, заспокоюємо, і самі тримаємось в рамках. А як інакше? (усміхається) Мені достатньо дізнатися, як у них справи та чи все у порядку. Почути рідний голос дружини і сміх донечки. Дуже за ними сумую, але є свідомість і почуття обов’язку. Коли розумієш, що рідні в безпеці, то не відволікаєшся на різні думки і завжди зосереджений на своїх бойових завданнях.

– Чи існують конкретні моменти або спогади, які допомагають тобі зберігати мотивацію в складні часи?

– За спогади особливо не тримаюся. Намагаюся не зациклюватись на негативі, не накручувати себе. Десь щось забувається, затирається. Але те, що росіяни  вторглися на нашу землю і так нахабно себе ведуть, – це мотивує більш за все.  А ще мрії про майбутнє і конкретні спогади про відпочинок на морі, бо я виріс біля Азовського моря, мабуть, теж мотивують по-своєму.

– Які твої плани і цілі після завершення війни і твоєї військової служби? Які зміни війна принесла особисто для тебе?

– Ціль одна – бути якомога більше зі своєю сім’єю та наздогнати ті моменти, що я пропустив у житті. Хоча не знаю, як це можна взагалі надолужити. Вже другий рік не бачу, як росте донька. Про її розвиток, досягнення і будні знаю тільки з розповідей і фото. Бачитись часто немає змоги. Це вже не наздоженеш ніколи. Планувати щось конкретне поки не можу, треба щоб війна закінчилася і ми могли жити у своєму домі. На своїй землі. Головне, щоб всі були живі-здорові, щоб сім’ї були разом, діти мали батьків, дружини – чоловіків.  Війна все перевернула в моєму сприйнятті. По-іншому бачиш цінність життя людини, коли війна дивиться на нас через призму стількох смертей. По-іншому сприймаєш всі ті проблеми, що виникали у цивільному житті, та розумієш, що це все така дурня. Що все, що ми називали проблемами до війни, було просто легким життєвим завданням. Змінюється ставлення до життя і цінностей у ньому. Краще по-можливості частіше бути з батьками та нагадувати їм, що я вдячний за їхнє виховання, терпіння і все, що вони у мене вклали.

Вірю у нашу перемогу. Хочу, щоб ми і наші діти жили у вільній Україні і були господарями на своїй землі. 

Поділитися: