Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №6, 2023-02-12

Катерина Єгорушкіна – письменниця, казкотерапевтка, сценаристка мультфільмів. Авторка 18 виданих книг для дітей і дорослих. Переклади її текстів побачили світ у Литві й Болгарії, а також готуються у Польщі, Великобританії, Швеції, Данії, Грузії, Румунії та інших країнах. У січні українка презентувала в Варшаві своє нове видання для дітей «Вимушені канікули», в котрому йдеться про життя дівчинки Віри після повномасштабного російського вторгнення. У чому особливість цієї книги та як краще говорити з дітьми про війну – читайте в нашій розмові з Катериною.

– Як виникла ідея книги «Вимушені канікули», чи важко було її писати? 

– Напевно, як і більшість із нас, у перші дні повномасштабного вторгнення я займалася безпекою рідних. Та щойно з’явився простір для думання, я вирішила, що мушу якось долучитися до перемоги. Перебирала подумки, що мені вдається найліпше і дійшла висновку: це створення книжок для дітей на складні теми. Я вже мала успішний досвід «Скрині» (книжка для дітей про Голодомор), за нею розробили уроки. Написала також «Пічку» (про Корюківську трагедію під час Другої світової війни), вона готується до друку у видавництві «Портал». Оскільки я маю освіту літературознавиці і психологині, то чуюся більш-менш упевнено на перетині цих царин. Складнішим завданням було стабілізувати себе, поговорити зі своєю внутрішньою дитиною, наповнитися ресурсом, аби мій стан дозволяв працювати з цією темою.

Сам задум книжки про сучасну російсько-українську війну зародився в останні дні лютого, коли в моєї доні почалися вимушені канікули. Я спостерігала за нею та її друзями. Розмовляла, підтримувала, намагалася пояснити причини цієї війни. Власне, ті меседжі, які вважала важливими для своєї доньки, я і вклала у книжку.

«Мої вимушені канікули» написані у формі щоденника дівчинки Віри, яка переживає перші тижні повномасштабного вторгнення, опиняючись на лінії вогню. Родині доводиться жити в укритті, топити сніг, спати у шапках і рукавицях.

Особливість книжки в тому, що вона правдива і не травмуюча водночас. На кожен складний епізод у тексті є фрази-підтримки, терапевтичні метафори. Тому читач вірить героїні і водночас – підліковує власний травмуючий досвід, знаходить розуміння, підтримку і навіть сенси. Наприкінці книжки є ще й розділ заспокійливих вправ від психологині Світлани Ройз.

– Знаю, що книга зараз перекладається ще чотирма мовами. Розкажіть, будь ласка, що це за мови та чому «Вимушені канікули» актуальні також в країнах, де немає війни.

Права на цю книжку придбали Швеція, Данія, Литва, Грузія. Також ведуться перемовини з кількома видавництвами з інших країн. 
Наразі вже в друці литовське та грузинське видання, а наприкінці лютого матиму кілька презентацій у Вільнюсі в межах міжнародної книжкової виставки.

Героїня «Моїх вимушених канікул» Віра – це не просто українська дівчинка, яка бачить війну на власні очі. Це європейська дівчинка, яка має чудову сім’ю, затишний дім, грає в Леґо, «Майнкрафт», бавиться з лялькою Ельзою. Але одного дня звичний світ руйнується. Дім стає небезпечним, з Леґо можна побудувати хіба бункери в підвалі для кота й морської свинки, а у «Майнкрафті» – зцілювати Харків, Бучу, Ірпінь, Гостомель і відновлювати найбільший у світі літак «Мрія». Друзі теж на вимушених канікулах: у Польщі, Німеччині, Румунії… 

Гадаю, такі книжки допомагають відчути досвід українських дітей і зрозуміти: ніхто не застрахований від агресії держави-терористки. Сьогодні ракети летять на Україну, а завтра – на Польщу чи Молдову (власне, ракети нещодавно вже дійсно прилітали на території цих держав). І єдине, що захищає інші європейські країни від російської агресії – це героїчний спротив українського народу.

– Розкажіть детальніше про казкотерапію у Ваших книгах. Чому «Вимушені канікули» можна назвати терапевтичною книгою? Що загалом робить казку терапевтичною?

Історія про вимушені канікули – це не казка, на жаль. У казці ми зазвичай маємо трохи чарів, які допомагають фантастичним персонажам долати труднощі. Текст моєї книжки сплетений із реальних досвідів моєї сім’ї, а також родин друзів і знайомих. Та ми знаємо, що в казкотерапії використовуються не лише казки, а й тексти інших жанрів. Тому ця книжка-щоденник може стати в пригоді казкотерапевтам. Окрім того, я розробила за нею терапевтичне заняття. Під час цього заняття діти можуть безпечно перепрожити досвід своїх вимушених канікул і трансформувати його за допомогою вправ та малюнка. Я проводила ці заняття із дітьми Донеччини, Київщини, а також переселенцями, які мешкають на заході України та в Польщі. За «Вимушеними канікулами» плануються терапевтичні заняття в Німеччині та кількох інших країнах. 

До речі, у Польщі скоро вийде моя книжка «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів». Одне з польських видавництв купило на неї права. Ця книжка вже мала два наклади в Україні, а також виходила литовською та болгарською мовами.

«Історії хоробриків» – це, власне, казкотерапія. Сім історій про звірят, кожне з яких мало страхи, долало їх і ставало хоробриком. Після оповідок є розділ «Совина порадня» із психологічними порадами окремо дітям і дорослим про те, як бути зі страхами, про що вони можуть нам розказати і чи завжди потрібно з ними боротися. Одна з історій – про білочок-переселенок, у яких загострилися інстинктивні страхи вогню й висоти після того, як вони змушені були тікати з рідного Горецька. За нею теж є методичка з терапевтичним заняттям. Разом із текстом самої історії її було опубліковано у польсько-українському часописі «Посестри».

– Як Ви вважаєте, чи є додаткова відповідальність на дитячих письменниках під час війни? Чи можна написати казку, яка навпаки – зашкодить дітям? Якщо так, то які це казки?

У царині дитячої літератури загалом вищий рівень відповідальності. Бо ти не знаєш, у якому стані твій маленький читач і чи є поряд дорослі, які зможуть його підтримати. Не знаєш про характер травмуючих подій, які могла пережити ця дитина. Чи належить вона до гіперчутливих. Тому дитячий письменник чи письменниця мусять враховувати всі ці фактори, а також зважати на думку додаткової цільової аудиторії – батьків, учителів і загалом усіх дорослих, які купуватимуть книжку.

Зашкодити, звісно, можна. Наприклад, описуючи звірства, які вчиняли російські окупанти над українськими дітьми. Описуючи дитячі смерті і страждання. Або прибираючи з книжки будь-який натяк на надію. Звісно, автори можуть сказати, що ці звірства і страждання – правда, але для дітей ми мусимо дуже ретельно добирати слова до будь-якої правди і давати ті сенси, на які дитина може спертися. Тому у своїх книжках я намагаюся між рядків подбати про своїх читачів: і маленьких, і дорослих.

– Чи можете ви порадити, до яких казок, мультфільмів чи ігор зараз краще заохочувати дітей, а які навпаки – краще обмежити?

Як із будь-якими порадами, тут все індивідуально: залежить від досвіду дитини, її віку, міри чутливості. Але в загальному я би радила бути обережними з темою смерті у мультиках, казках та іграх, а також із темами дому, раптових руйнувань, сирітства, втрат. 

Наприклад, нещодавно ходили з донею в кіно на другу частину «Аватара». З одного боку, це історія про надзвичайно красивий світ. Але з іншого, це й історія про війну, агресію, втрату дитини під час битви з ворогом. Ми з донею обидві плакали, бо це дуже суголосне із тим, що зараз відбувається в Україні. Кілька днів обговорювали цей фільм. Я сумнівалася, чи правильно зробила, що взяла її на показ. Але разом із тим у фільмі є образи і слова, здатні підтримати під час проживання втрат (дому, близьких, звичного способу життя). Окрім того, там є дуже красива міфологія смерті: ніщо не зникає безслідно, душі повертаються до дерева, яке їх породило, і рідні завжди можуть із ними спілкуватися.

–  Як загалом дорослим підтримувати дітей під час війни? Як ви підтримуєте власних дітей?

У першу чергу варто подбати про власний ресурс. Знати, що нас заряджає: природа, спорт, друзі, читання… Давати собі моральне право на підзарядку, розуміючи, що це не забаганка, а реальна потреба й обов’язок кожної дорослої людини. Бо навіть наймудріші, але розряджені батьки не зможуть бути уважними й підтримати свою дитину. Це шлях до вигорання. 

Далі – поговорити із собою про війну й знайти слова для самопідтримки. Подумати, які з цих слів можуть підтримати дитину. Можна скористатися порадами психологів, які вам відгукуються. Запросити книжку як посередника, як «точку включення» для розмови з дитиною. І звісно, обов’язково зважати на потреби дитини: як фізичні, так і емоційні. Якщо дитина не хоче говорити про війну, а хоче просто пообійматися чи пострибати на батуті – це ок. Зрештою, наше завдання як дорослих – дозволити дітям бути дітьми і зберегти хоча б часточку мирного життя.

Особисто я намагаюся дозувати інформацію про війну для дев’ятирічної доні і коли вона має запитання щодо почутого чи сильні емоції – говорити з нею, підтримувати. І з Даринкою, і з меншим сином Ромчиком стараюся дотримуватися вечірнього ритуалу читання книжок, приділяти кожній дитині якісний час, збільшувати тілесний контакт, обійми тощо.

Поділитися: