Анна Руссу ■ КУЛЬТУРА ■ №35, 2023-09-03

Перша книжка Олі Русіної побачила світ, коли письменниці було 16 років. А нещодавно вийшла вже шоста її книга для дітей, що розповідає історію тракторця Тора, в країну якого приходить війна. Оля працює журналісткою та ведучою «Громадського радіо» в Україні, у минулому була редакторкою та кореспонденткою «Нашого слова». Є членкинею Українського ПЕН-клубу. Курує Нью-йоркський літературний фестиваль (НЛФ) та координує організацію табору для молоді зі сходу України. Про це все – у розмові з Олею Русіною для нашого тижневика.

– Нещодавно вийшла твоя нова книжка для дітей «Тор – тракторець, що тягне танк». Розкажи, як з’явилася ця історія? 

– Вона почалася навіть не із самого Тора. Там є така героїня – Сирена Повітряної Тривоги. Я пам’ятаю, коли вона з’явилася. Це було на початку повномасштабної війни. Тоді Київщина була під окупацією. Я дуже часто о 5-й ранку сиділа на кухні. Коли були сильні обстріли Києва, ми з моїм хлопцем спали уночі по черзі, щоб у разі небезпеки одна людина могла швидко збудити іншу. Я завжди лягала першою й спала десь до 5-ї ранку. А потім він мене будив та йшов спати. Отже, за вікном сіріло, я заварювала каву, сиділа на кухні й думала. Коли ти чуєш сирену, о цій ранній порі, коли вулиці ще порожні й триває комендантська година – цей звук дуже гулкий, розноситься між будинками. В один із таких ранків, чуючи сирену, я подумала, що це реально звучить так, ніби вона розспівується. Бо вона змінює постійно дві ноти.

Переходить від однієї до іншої, а потім знову повертається до першої. Ніби вона хоче співати далі, але не може. І в мене виник у голові цей образ: Сирена, що мріє стати оперною співачкою. Тоді я ще подумала, що це прикольний образ для дитячої книжки. Але одразу я нічого з цим не робила й нічого не писала. Потім, коли в медіа й десь у фейсбуці побачила історію про трактор, який тягне танк, теж подумала, що це дуже класний образ. Він такий багатошаровий: про те, що трактори не зроблені для того, аби тягати танки. Вони зазвичай цим не займаються, але зараз така ситуація, війна, що вони мусять це робити, аби допомогти іншим. Насправді так зробило дуже багато людей. Ті ж військові, які в цивільному житті мали зовсім іншу професію, але у цій ситуації вони йдуть, повністю змінюють свій рід занять, мобілізовуються й обороняють інших. Я подумала, що це дуже місткий образ, який водночас пасує саме до дитячої книжки, бо він яскравий, він нестандартний. І теж його запам’ятала. 

Насправді я не писала цієї книжки одразу, тому що nie czułam siȩ na siłach, як у Польщі кажуть. Не відчувала достатньо сили, щоб це зробити так, як мені хотілося. Я переконана, що, якщо ми пишемо про війну для дітей, то головна задача автора чи авторки – це завжди в кінцевому підсумку давати надію, щоби дитина, коли дочитує розділ чи всю книжку, не залишалася наодинці з цим важким емоційним досвідом. Попри складний досвід, болючі теми, які описують такі книги, ми маємо давати надію. Наприклад, в іншій моїй книжці про війну – «Абрикоси зацвітають уночі» – не йдеться безпосередньо про кінець війни, але там герої планують майбутнє, вони думають, що колись ця війна закінчиться. В історії про тракторця Тора є сцена, де війна закінчилась, і всі відбудовують своє рідне місто. Тоді, на початку повномасштабної війни, я, мабуть, не мала психологічно цієї сили, щоб написати саме так – із надією. Тому я просто цих героїв відклала, запам’ятала. Десь тільки в кінці літа сіла писати саму історію. Там є тракторець, який тягне танк, Сирена Повітряної Тривоги, яка хотіла стати оперною співачкою, є протитанкові їжаки та їжаченята й Протиповітряна Пташина Оборона.

– У польському видавництві «Dwie Siostry» триває переклад твоєї книжки для підлітків «Абрикоси зацвітають уночі». На якому етапі перебуває робота?

– На жаль, не знаю, на якому етапі сам проєкт. Знаю, що перекладачкою буде Йоанна Маєвська-Ґрабовська. Видавництво подавалося на ґрант від Українського інституту книги на переклад української літератури іншими мовами. І вони цей ґрант отримали. 

– За мотивами цієї книги учні Мистецької театральної школи в Одесі підготували виставу. Поділись своїми враженнями від постановки.

– Це було дуже класно. Одного дня мені написав їхній режисер Федір Ткач про те, що його учні, їхні випускники, роблять виставу за «Абрикосами». А потім мені скинули ціле відеозвернення, яке записали випускники. Розказали, хто вони, що в Одесі є така школа. Це було якось страшенно мило й одразу запам’яталося. Я їм теж у відповідь записала відеозвернення. Це було на початку весни, вони тоді тільки починали працювати над постановкою. Ідеться про випускний проєкт учнів, які цього року закінчують мистецьку театральну школу й вступають у вищі навчальні заклади. Вистава називалася «Рецепти виживання» й складалася з п’яти етюдів на сцені. Це такі двадцятихвилинні чи півгодинні сценки, кожна – за твором якогось письменника. Одна з випускниць – Марина – вибрала мою книжку. Там, до речі, були сценічні інтерпретації Ольги Токарчук, Олександра Ірванця. Усі постановки були дуже різні, як і діти, які їх готували. Інтерпретація Марини виявилася дуже цікавою, мені надзвичайно сподобалось.

– Знаю, що ти зараз працюєш над важливим проєктом – Нью-йоркським літературним фестивалем. Його започаткувала письменниця й волонтерка Вікторія Амеліна, яка нещодавно загинула від поранення, отриманого під час російського ракетного удару по Краматорську. Ти разом з іншими друзями та колегами Вікторії продовжуєш її справу. Розкажи більше про українське місто Нью-Йорк та особливість фестивалю, що там відбувається. 

– Я з Вікою познайомилася саме на Нью-йоркському фестивалі у 2021 році, восени. Туди я приїхала як журналістка робити репортаж. У мене тоді був авторський радіопроєкт – подкаст про різні класні ініціативи на сході України. В ту поїздку побувала в Краматорську, Костянтинівці, Нью-Йорку. Побачила, що буде такий фестиваль, і подумала, що це кльово. Я про Нью-Йорк до того небагато знала. Там потоваришувала з Вікою й почала долучатися до самого НЛФ та його інших ініціатив. 

Натомість якщо говорити про Нью-Йорк, то це маленьке містечко за кілька кілометрів від лінії розмежування. Недалеко від нього розташована окупована Горлівка. У самому Нью-Йорку є пагорб, з якого видно окуповані території. Коли місцеві активісти проводили нам екскурсію містечком, ми виходили на нього. Це була така місцева сумна атракція. 

Віка Нью-Йорк знала раніше, тому що її чоловік звідти родом. Вона туди вже приїжджала й хотіла зробити якийсь культурний продукт із залученням місцевої громади, що був би «sustainable». У тому сенсі, що його можна було б розвивати далі, мати якусь перспективу, масштабувати на інші населені пункти Сходу. І для Віки було важливо, щоб робити це у співпраці з місцевою громадою, бо вона там дуже активна. Бо, знову ж таки, повернення історичної назви міста добилася саме місцева громада (у 1951 році з політичних міркувань радянська влада змінила назву міста на Новгородське, повернення історичної назви Нью-Йорк відбулося 2021 року – прим. ред.). Це була їхня ініціатива. На тому ж фестивалі я познайомилася з місцевими активістками з громадської організації «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка», які дуже класні й зараз залучені до проведення нашого табору в Карпатах для підлітків та молоді. Вони нам тоді, наприклад, проводили екскурсію Нью-Йорком і розповідали про млин Пітера Діка (паровий млин, зведений у 1903 році – прим. ред.), котрий зараз зруйнували росіяни. Розповідали, що ось тут була книгарня, а там – пожежна частина. Вони могли показати, де стояли ті будівлі, які не збереглися, й розповісти про них дуже багато цікавого. До речі, під час НЛФ ми, учасники й гості, жили в готелі в Краматорську. Цей готель поруч із рестораном «Ria Pizza», куди росіяни втрапили ракетою. А ми дуже часто там їли. Це теж була така фестивальна точка. Ми зранку приїжджали до Нью-Йорка, а ввечері їхали в Краматорськ.

Після НЛФ, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, відбулась наступна ініціатива, пов’язана з фестивалем. Це була освітня поїздка для переможців конкурсу есеїв, яка називалася «Зима разом». У межах НЛФ відбувався конкурс есеїв для старшокласників нью-йоркських шкіл на тему «Що для мене назва мого містечка». Для переможців призом була поїздка в Київ та у Львів. І от я з ними бачилася в Києві, коли Віка їх привозила. Пам’ятаю: ми їх водили в ресторан Євгена Клопотенка «100 років тому вперед», до нас на радіо – я тоді в них брала інтерв’ю, гуляли на Софійській площі біля ялинки. І це теж була нагода, щоб ближче познайомитися з цими підлітками, у тихому й трохи меншому колі всім дізнатися більше одне про одного. Ми тоді були в Києві, й після цього вони поїхали у Львів. Повернулися в Нью-Йорк, а за кілька тижнів почалася повномасштабна війна.

– На початку серпня мав би відбутися New York Camp, дату проведення якого через загибель Вікторії було перенесено на вересень. Хто буде серед учасників табору та яку програму заплановано? 

– New York Camp мав пройти з 31 липня по 5 серпня. Історія цього табору така, що перед повномасштабним вторгненням, після першого фестивалю, Посольство Швейцарії надало ґрант на публікацію книги про Нью-Йорк. На фестиваль приїжджало двоє іноземців: журналіст Себастьєн Гоберт і фотограф Нільс Акерманн. На момент фестивалю вони писали книгу про український Нью-Йорк. Ідея була в тому, щоб вони цю книгу таки дописали, видали в Україні й презентували в Нью-Йорку. І Посольство Швейцарії надало кошти на публікацію цієї книги. Натомість почалась повномасштабна війна – з Нью-Йорка всім довелося виїжджати. Зараз місто не окуповане, але під дуже сильними обстрілами. Там дуже близько лінія фронту, і часто скидають КАБи, некеровані бомби. Там дуже сильні руйнування. 

Зрозуміло: ідея книги чудова, але зараз її ніяк не можна реалізувати. А ґрант уже надали. Ці кошти просто лежали на рахунку громадської організації «Нью-йоркський літературний фестиваль». Навесні цього року мені подзвонила Віка, сказала, що вона згадала про ці кошти, і їх треба використати. Вона хотіла зробити під цей ґрант новий проєкт, але щоб він був максимально із залученням громади. Тоді в неї виникла ідея табору для підлітків та молоді в Карпатах. Ідея полягала в тому, щоб зібрати підлітків та молодь, які зараз в евакуації в дуже різних частинах України та рідко бачаться особисто. Ми хотіли повезти їх в якесь красиве місце в горах, щоб вони там могли трохи видихнути й психологічно розвантажитися. І привезти у цей табір представників різних сфер, як-от: журналістики, культурного менеджменту, письменництва чи режисури, які вже досягли успіху в певній галузі й можуть поділитися своїм досвідом, щось їм показати, щось розповісти. А також, щоб цей табір був приводом для неформального спілкування. Ми протягом усіх п’яти днів живемо в резиденції в горах, маємо там більш таку неформальну програму, наприклад, показ фільму, а потім – просто спілкування. Хотіли б, щоб ці діти краще роззнайомилися з лекторами, розпитували про те, що їх цікавить. Цю ідею зберігаємо попри перенесення табору. Серед підтверджених гостей наразі є Себастьєн Гоберт – один з авторів книги про Нью-Йорк, яка вийде пізніше, Софія Челяк із «Форму видавців», культурна менеджерка, Олена Гусейнова – поетка й радіоведуча, Катя Міхаліцина – теж письменниця, а також художниця, Марина Степанська – режисерка, Олена Максименко – фотографка, письменниця й воєнна кореспондентка. 

Зараз поїдуть теж підлітки, які писали есеї для конкурсу, але не виграли. Віка після першого фестивалю казала, що хотіла б дати якусь нагороду всім дітям. Хтось не отримав головного призу, але все одно присвятив цьому час, написав текст. Діти повірили, що якісь люди з іншого кінця України реально проведуть конкурс і будуть займатися цим фестивалем. І, як Віка казала, ці діти просто повірили в нас. Це було дуже помітно на першому НЛФ. Для місцевих дітей і підлітків було сюрпризом, що цей фестиваль узагалі відбувся. Дуже часто вони не вірили, що до них, у це їхнє маленьке містечко недалеко від лінії фронту, та ще й не дуже безпечне, хтось доїде. На фестивалі одна з дівчат, яка писала есей, сказала письменниці Галині Вдовиченко, котра була в журі конкурсу та приїхала на фестиваль: «Я не вірила, що ви таки приїдете». І все одно ця учасниця написала текст. Віці було дуже важливо показати дітям, що це все було недаремно, що, якщо ми пропонуємо їм щось зробити, то це для нас важливо також. Що ми будемо читати ці тексти, будемо їх нагороджувати, будемо далі працювати з цією громадою і не покинемо її. 

– Як членкиня Українського ПЕН ти долучалась до їхніх поїздок на деокуповані та прифронтові території. Які ініціативи вдалося втілити під час цих виїздів?

– У ПЕН є окремий проєкт, який називається – літературно-волонтерські поїздки в різні регіони України. Він полягає в тому, що збирається група авторів, письменників і письменниць, журналістів, і їде в якийсь регіон, місто, як-от Харків, Дніпро, Нікополь, Херсон тощо. Заодно вони возять допомогу – військовим і цивільним. Оскільки ПЕН опікується бібліотеками, то дуже часто це ще й книжки для бібліотек, які постраждали від росіян. На місці також проводять події, на які є запит в місцевої громади, різні зустрічі чи дискусії. Насправді такі поїздки відбуваються мало не кожного місяця. Я не в усіх була, тому що ПЕН теж намагається, щоб кожного разу був різний склад авторів.

Періодично їжджу також сама, коли мене хтось запрошує окремо. Наприклад, перед Книжковим Арсеналом, у червні, я їздила на Чернігівщину. Мене туди покликала організація SavED, і я поїхала проводити зустрічі з дітьми.

Зараз, наприкінці серпня я з ПЕН-ом на Харківщини. Вперше я була в такій поїздці восени минулого року. Це було через місяць після деокупації Харківської області – Ізюма, Куп’янська та інших населених пунктів. Ми тоді були в самому Харкові, проводили там кілька зустрічей. З Катею Міхаліциною ми як авторки дитячих книг провели зустріч для дітей. Потім їздили в Ізюм і Капитолівку. ПЕН опікується, зокрема, родиною убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка, яка живе у Капитолівці, тож ми їх відвідали. Привозили речі для Віталія, сина Володимира, котрий зараз живе із батьками письменника. Їздили тоді також у село Безруки на півночі області. Там свого часу відбулась трагічна історія, коли під час обстрілу на порозі свого будинку загинула маленька дівчинка Маргарита – вона просто не встигла забігти всередину. Ми їздили туди, щоб знайти цю родину й спитати, як їм можна допомогти; також запропонувати допомогу школі в цьому селі. Виявилося, що у селі залишилася жити тільки бабуся Маргарити. Мати й тітка виїхали. Їхній будинок стоїть порожній. 

Поділитися: