Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ■ №4, 2024-01-28

«Історія кожного народу – це дорога, яка веде з минулого в майбутнє» І. Салюк

Минулого року львівська письменниця та поетеса Ірина Цельняк могла б святкувати своє 70-річчя. На жаль, цього не відбулося.

З авторкою багатьох книжок, про які хочу розповісти, я познайомилася у львівському видавництві «Край». Насамперед згадаю збірку поезій «Материнська доле, материнський боле», у якій кожен зі 150 віршів просякнутий таким душевним теплом і любов’ю, що оминути хоч один із них не прочитавши – неможливо. Як пише поетеса: «У них увесь спектр тем моралі, совісті, поваги-неповаги, сирітства, зради та смутку, любові та каяття – усього, що вміщується у поняття «доля», що спричиняє біль душі, трагізм у сьогочасному світі». Вірші письменниця подарувала тим, кому дороге слово «мама»: «Це зворушливе, бентежне і магічне слово у кожного на вустах. Це слово безсмертне і великозначне… Це велике слово подаровано людям Богом як духовне джерело, як сонце, що освічує морок, як вода, що вгамовує спрагу, як повітря, що окрилює». До цих слів Ірини Цельняк із вступу до збірки лише можна додати рядки її вірша: «Все починається із мами,/ Із молока, із ніжних слів,/ Коли співає вечорами/ Нам колисаночок заспів»; «Тепло, що зберігає кожна хата,/ І мова колискова і дзвінка – /Усе жінками нашими багате,/ Бо з українок Україна витіка».

Усі назви розділів збірки («День Матері», «Материнська доле, материнський боле», «Якщо немає совісті й моралі», «Скажи, як ти живеш», «Сирітство і зрада», «За межею радостей – печалі», «Роз’ятрене серце», «Меланхолія») говорять самі за себе. 

Особливим наголосом у поетичній збірці авторка порушує й тему заробітчанства, яка болить багатьом українським родинам: «Наймужніші, найсильніші духом/ Українські звичайні жінки,/ Не змирившись з бідою, лихом,/ У невільні втяглись віжки». 

Ірина Цельняк – авторка книжок і для дітей: «Прощай, школо!», «Зустрічай нас, школо!», «Свято Миколая», «Великодня писанка», «Легенди про київських князів» тощо. Багато з них було подаровано дітям під час благодійних акцій до Свята Миколая, Дня матері, Великодніх свят, свята Першого дзвоника. 

Великим досягненням у царині української літератури є внесок письменниці у серію «Українські князі», куди входять книги «Данило» (2006 р.), «Доля» (2007 р.) та «Князь Лев і його нащадки» (2008 р.). У них читаємо про незабутні далекі часи Київської Русі, про життя і боротьбу славетних Галицько-Волинських князів Данила і Василька – синів великого князя Романа. Про часи поневірянь, тривог, сумнівів, про зраду та підступність галичан, про боротьбу з угорцями, поляками, литовцями, татаро-монголами. Долі мужніх синів тісно переплелися з долею давньоукраїнського краю.  

Коли ж мені до рук потрапила прозова книжка письменниці «Переселенці: Тисячолітня дорога Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини»» (2009 р.), прочитала її на одному диханні, адже тема, яку порушила авторка, – актуальна не тільки для причетних до тих подій, а й для всіх, хто цікавиться справжньою історією України. 

Це історична розповідь про те, що відбувалося в Галичині та на Волині, а пізніше – Холмщині, Підляшші, Надсянні та Лемківщині з І до ХХ ст. Народившись у селі поблизу Львова в родині переселенців із Холмщини (батько – уродженець села Мазіли, мати – села Ріплина Томашівського повіту Люблінського воєводства), Ірина Цельняк як данину пам’яті про пережиті репресії та виселення маминої родини, створила не просто історичну розповідь, а шедевр, за яким можна вивчати найважливіші віхи історії західноукраїнських земель, починаючи з I–V ст. 

У своєму вступі під назвою «У серці ношу голос предків» авторка щиро розповідає читачам, що спонукало її до написання свого твору: «Ще змалечку доводилося чути ностальгічні спогади про життя десь там, за межею Радянського Союзу. Було у тих спогадах бабусі, мами та батька багато гіркоти, туги й болю за несправедливість, кривди, які їм завдавали поляки та росіяни. Скільки сумних і трагічних історій! І кожна родина жила та живе тими спогадами дотепер. Хоча вже багатьох живих свідків давно нема, й залишилося дуже мало “переселенців”, котрі можуть розповісти про трагедію свого села чи міста, свого рідного краю, своїх близьких». 

І вони розповідають. Розповідають живу історію, а не ту, що була нав’язана нам комуністичними фанатиками. За словами І. Салюка: «Історія – не кошик для сміття. Вона фіксує все – і добро, і зло. Нащадки вибирають із неї все по своєму розумінню».

У дослідженні історії України спливає не одна «біла пляма», які Ірина Цельняк і викриває. «Чому таке відбувалося в нашій історії, чому саме з нами, українцями? Де таїться корінь слабкості, зла, і чому українська нація більше як шістсот років стогнала у ярмі?» – запитує вона, і сама дає відповідь, котру ми знайдемо, читаючи твір. Але не можу не навести ще кілька вступних речень авторки: «Історія українського народу – найтрагічніша з історій усіх народів. Напевно, немає такої країни, де б так різко і часто змінювалися події та водночас кардинально ламалася доля сотень тисяч людей, як на галицько-волинських землях. Війни, грабунки, плюндрування, заборони мови й віри, руйнування святинь, винищення народу та багато-багато іншого пережила Україна протягом тисячі років».

У своїй праці авторка використовує багатющі літературні джерела (Біблію, твори й публікації Миколи Аркаса, Мар’яна Бендзи, Леонтія Войтовича, Юрія Гаврилюка, Михайла Грушевського, Дмитра Дорошенка, Ярослава Ісаєвича, Юрія Канигіна, Івана Красовського, Івана Кривуцького, Івана Крип’якевича, Степана Макарчука, Євгена Місила, Івана Огієнка, Анізії Путько-Стех та інших). Книжку поділено на розділи – «Витоки коріння», «Епоха Київської Русі», «Часи князювання Данила та його нащадків», «Під угорською, польською та литовською владою», «Козацько-гетьманська епоха», «Поділ галицьких земель», «Революції та війни», «У спокої та тривозі», «Друга світова війна. Ненависть та страх», «Вигнання і депортація українців». Таким широким розмахом Ірина Цельняк змальовує картину життя закерзонців – їхню «тисячолітню дорогу». Дорогу до наших днів, коли ті, хто ще живий, а також їхні нащадки можуть розповісти про переселенське лихо, біль якого не стихає. 

Звертаючись до історії свого краю, письменниця тче долю переселенців, насичену фактами трагедій, вбивств, зрад: «Переломні 1944–1945 рр. для Холмщини й Підляшшя – наслідок угоди про чергове визволення цих територій шляхом депортації українського населення в УРСР, тобто уряд Сталіна подав руку допомоги полякам вигнанням українців із теренів Холмщини, Підляшшя, Лемківщини та Надсяння і визволив Польщу від німців, а Радянська Україна звільнила Польщу від українців!» Свій «знак оклику» Ірина Цельняк пояснює фактами вбитих невинних людей, спалених хат, знищених сіл.

Розділ «Процес переселення» – це знову факти, які жахають: «У Польщі виселенці-українці залишили 461317 гектарів власної землі та посівів на суму понад 17 мільйонів злотих, майна, зокрема споруд, – вартістю на 732 мільйони карбованців. Закерзонці покидали не лиш своє майно, а й могили предків, рідних, храми, уклад життя. Переселенська акція руйнувала родинні зв’язки, традиції, духовні, культурні надбання цієї гілки українців». І якщо до цих фактів додати всі спогади очевидців, які зараз широко публікуються, то вийшло би багатотомне видання.

Не всі переселенці приживалися на нових місцях – різними способами вони намагалися втекти назад, за що їх, зловлених на гарячому, арештовували, знову відсилали якнайдалі («Втеча „переселенців” в Галичину і на Волинь»). До «втікачів-переселенців» приєднувалися і «неплановані» мігранти – на сході розпочався голод, який гнав людей у невідомому напрямку. Хто пішки, хто на вагонах із вугіллям їхав, аби роздобути шматок хліба.

Знайшлося тут місце розповіді й про «Виселення надсянців 1945 року», і про «Долю українських храмів Перемишельщини, Холмщини та Підляшшя», де письменниця подає низку правдивих фактів про знищені церкви. Священнослужителів вона називає «справжніми смолоскипами для народу», тому комуністична Польща кидала їх за ґрати, висилала в Сибір, застосовувала тортури.

Але гра долею населення ще не закінчилась. П’ятсот тисяч українців і сімсот чи вісімсот поляків, яких було переселено раніше, – не поставили крапки в задумах влади. Виселення ще двісті тисяч українців, котрі опинилися у складі Польщі, стало продовженням ганебної справи. Тепер це була акція «Вісла», розпочата 28 квітня 1947 року. Думаю: кожному з нас відомо, яку мету і які наслідки вона мала. Але для підтвердження вагомості історичного факту наведу цифри з книги: «Виселено приблизно 150 тисяч українців, а в наступні роки – до 250 тисяч, з Холмщини й Підляшшя – 200 тисяч, і близько 50 тисяч – у північно-західні регіони Польщі». 

Але й ця «акція» – ще не кінець. 1951 року вирішено переселити на схід бойків. Розділ про «Життя переселенців у Радянській Україні», тобто територіальне питання українців, яке виникло після включення Західної України до складу СРСР, займає важливе місце в книзі Ірини Цельняк. Сумнозвісна «лінія Керзона» змінила не тільки долі людей, але й хід історії, який має свій політичний підтекст. 

Ірина Цельняк, переповнена емоціями про пережиті страждання своїх предків-переселенців, написала книгу в іншому, ніж зазвичай, стилі: «Ця книга – не спогади, не лірично-емоційні роздуми». Описуючи найважливіші політично-соціальні події на території України, авторка бачила за ними долі жертв тоталітарних режимів, плач яких і голос носила в серці. Вона писала книгу, «аби виконати чесно свою місію на землі та залишити згадку в щирому й правдивому слові, сподівалася на духовне прозріння та світове утвердження українського народу». Працюючи в царині літератури, авторка здійснила колосальний внесок у скарбницю живої пам’яті свого народу. Вона мала про що сказати нам, виступаючи як історикиня, журналістка, письменниця, педагогиня, патріотка, людина високої культури.

Не можу не наголосити на темі, яку зачепила письменниця наприкінці своєї книжки, – «Нищення української мови поневолювачами України», навівши інформацію із «Всеукраїнської правозахисної газети» (1995, №3). Ця тема є актуальною і болісною щодня, щогодини, щохвилини. Кожен свідомий українець повинен бути захисником своєї мови, дбаючи про її чистоту й збереження. Особливо зараз, у час жорстокої російсько-української війни.

Поділитися: