Анна Вінницька ■ ВІЙНА ■ №23, 2022-06-05

Наталія з двома дітьми сьогодні живе у Кошаліні: після розгорнутої росією широкомасштабної війни в Україні вона вирішила приїхати до Польщі. Жінка щодня стежить за новинами – вона народилася та виросла у Маріуполі. Коли побралася, переїхала жити до іншого міста, проте у рідному залишилась її рідня: батько, сестра та брат з родинами.

Після переїзду до Кошаліна Наталія розмовляла з батьком лише раз. Телефон постійно мовчав, аж врешті після двох місяців у трубці почула батька. Втісі та сльозам не було меж – втім, батько встиг лише повідомити, що в нього все гаразд, і він зараз у росії. Що хоче їхати до сестри, яка мешкає у іншому російському місті, проте його туди не пускають. На питання  Наталії, як так сталося, що він зараз у росії, батько сказав лиш: «Не питай мене про це». Жінка має підозру, що його там тримають насильно, зараз телефонний номер батька відключено. 

Насамперед до росії вивезли Наталчину сестру з дітьми: їй повідомили, що їх евакуюють до іншого українського міста, де буде безпечніше. Коли виявилося, що їдуть до росії, вже не мала можливості відмовитися.

У Маріуполі сестра з двома дітьми місяць ховалась у підвалі. Вони два місяці голодували, і коли їм повідомили, що переправлять до іншого міста, вони повірили, що так і станеться. Сестра прагнула врятуватися та врятувати дітей. У росії жінка вперше за місяць вимила дітей – ті були настільки брудні, що їх важко було відмити. Налякані малюки постійно плакали, а коли взяли кусень хліба, то аж дрижали, зі сльозами каже Наталія. 

Потім вивезли батька, який спочатку не хотів залишати місто, оскільки тут мешкає ще наймолодший син.

– Зараз мій батько перебуває у лікарні, не маю з ним жодного контакту, а з сестрою час від часу зідзвонюємось, – розповідає Наталія. Батько жінки хворіє на астму, й після того, як два місяці просидів у підвалі, його стан погіршився настільки, що він потрапив до лікарні ще у Маріуполі. Після того як чоловіка вивезли до росії, його теж поклали до місцевої лікарні.

— Коли я розмовляла з батьком та сестрою, то відчувала, що нас хтось слухає. Я чула себе двічі, тому коли розмовляю з ними, не згадую про політику, а лишень питаю, чи здорові й чи не голодні. Я переймаюся, аби з ними не трапилося нічого поганого, бо їх вже раз надурили й насильно вивезли до росії, – ділиться Наталія.

Вона вмовляла сестру, аби та з дітьми та батьком приїхали до Кошаліна, однак виявилося, що вони, потрапивши до росії, підписали якийсь документ, і зараз протягом двох років не можуть повернутися до України. Вони також не мають змоги виїхати до іншої країни. Можуть лише переїхати до інших міст росії. Наталчина сестра каже, що у місті, де вона опинилася, дуже багато біженців-українців: як старшого віку, так і дітей, що так само, як і вона, не можуть залишити росію. Сестрі ще сказали, що в Польщі на кордоні у біженців забирають документи та дітей, і вона наразі вже не знає, кому вірити.

– Це пропаганда – я ж у Польщі. Нам тут дали безкоштовно помешкання, харчують, допомагають фінансово, – розводить руками Наталія. – А сестра мені – тут лише російські новини, у яких інформують, що в Маріуполі вбивають самі українці. 

В окупованому Маріуполі знаходиться і брат Наталії – зараз звідси неможливо виїхати, й з ним не має жодного зв’язку вже три місяці. 

– Я не знаю, чи брат та його родина ще живі. Сестра сказала мені, що коли одного разу з ним розмовляла, то брат розповідав, що вони там голодують, їм хоч би шматочок хліба, щоби не померти. У місті постійно стріляють, а ті, хто там залишилися, сидять у підвалах, – плаче Наталія. 

Наталія востаннє контактувала з сестрою у Маріуполі 27 лютого, ще до виїзду до Польщі. Після того зв’язок увірвався на довгі два місяці, оскільки місто перебувало під окупацією. Наталія разом з дітьми вирішила поїхати до Польщі, однак вона дуже тужить за Україною. Жінка, крім найнеобхідніших речей, взяла з собою невеличкі фотоальбоми. Каже: якби мала таку можливість, то сьогодні ж поїхала би додому. 

Про те, що російські окупанти проводять депортацію місцевого населення Маріуполя, раніше оголосивши про евакуацію зі зруйнованого міста, каже радник мера Маріуполя Петро Андрющенко. Він 21 травня повідомив, що українських громадян обманом вивозять до росії. За його словами, їхнє переміщення відбувається поетапно – спочатку на тимчасово окуповану територію Новоазовського району, а потім до росії.

– Район метро. Подають автобуси та оголошують про евакуацію. При посадці вже повідомляють, що автобус везе до Безіменного Новоазовського району, і потім до росії. Російські військові та офіційні волонтери блокують будь-які спроби залишити місце та відмовитися від евакуації. 21 століття. Центр Європи. Депортація цивільних. Сюрреалізм перетворився на реальність у Маріуполі, – каже Андрющенко.

Наталія просила батька та сестру переїхати з Маріуполя до міста, де вона мешкає, ще 2014 року, коли війна почалася. Однак тоді батько відповів, що тут прожив усе своє життя, тут поховані його батьки, сестри, брати… «Хто ж прибиратиме їхні могили й приноситиме їм паску?» – питав тоді батько. Він залишив рідний Маріуполь лише через війну та насильне вивезення до росії. 

– Я тут зовсім сама, й тому мені дуже важко. Якби приїхав хоч тато або сестра, то було б набагато легше. А так постійно міркую: як вони почуваються і чи живі? Якби були в Україні, то я б могла їх сюди доправити, а так вони в росії, і ніхто не знає, коли їх звідти відпустять, – скаржиться Наталія. Жінка пробує сама себе заспокоїти, однак полегшення не настає – вона розуміє, що батька та сестру може не побачити щонайменше два роки. А Наталчина сестра постійно повторює: щойно закінчиться війна, вона повернеться до Маріуполя.

– Куди вона поїде, коли там самі руїни? Мені серце болить, коли бачу, що коїться у Маріуполі. В дитинстві ходила я тими вулицями, з мамою гуляла в парках, щороку ми відпочивали біля моря. Маріуполь – це неймовірно гарне місто. А зараз там немає нічого. путін гірший за Гітлера – він вбиває дітей і прагне знищити весь український народ. Але українці не здадуться. Ми відбудуємо Маріуполь! – каже Наталія і приносить фотоальбом з родинними світлинами. Тоді вперше у неї на обличчі з’являється усмішка.

(ім’я героїні змінено, місто, з якого вона приїхала, не вказано – з міркувань безпеки)

Поділитися: