Мирослав Трофимук ■ ПОДІЇ ■ №18-19, 2023-05-07

12 квітня в Польському театрі ім. Шифмана у Варшаві відбулася дискусія під назвою «Дороги до незалежності» з циклу польсько-українських зустрічей «Спільні справи», яку організували Фонд осередок КАРТА, Український дім та Об’єднання українців у Польщі, завдяки підтримці Маршалковського управління Мазовецького воєводства.

«У польсько-українських дискусіях останніх 30 років домінувало минуле. Останні 10 років ознаменувалися суперечкою про Волинь. Ця історична перспектива значною мірою затьмарювала думки про сьогодення та майбутнє. Тим часом польське та українське суспільства, особливо за останні 10 років, ставали дедалі ближчими одне до одного. Варто сказати, що згідно з опитуваннями громадської думки останніх років, українці вважають Польщу та поляків найдружнішою країною та нацією. Ніхто – від простого громадянина до політика найвищого рангу – не приховує зворушення, дякуючи за підтримку, яку Польща та поляки надали Україні та українцям перед обличчям війни», – йдеться в анонсі події.

Дискусія на тему початків польської та української незалежності, польсько-українського конфлікту і військового союзу 1920 року, а також історичної пам’яті складалася з двох частин. У першій взяли участь співголови Польсько-української комісії для дослідження взаємовідносин у 1917 – 1921 роках: професор Ян Яцек Брускі – з польського боку та професор Владислав Верстюк – з українського. Модерувала зустріч дослідниця польсько-українських відносин, української культури та новітньої історії України, перекладачка, а за сумісництвом – секретарка Комісії, професорка Варшавського університету, керівниця Київського осередку Інституту Східноєвропейських досліджень Оля (Олександра) Гнатюк. 

Обговорення почалося із питання модераторки: «Наскільки відрізнялися геополітична ситуація й міжнародна підтримка прагнень поляків й українців наприкінці Першої світової війни?»

Професор Ян Яцек Брускі висловив своє бачення ситуації, констатуючи, що перспективи обох народів – і польського й українського – були майже однаковими, якщо не враховувати того, що Польща була поділеною поміж трьома іншими державами, натомість Україна – поміж двома. Він також акцентував, що внаслідок конфронтації монархій, які провадили війну одні проти одних, і поляки, і українці опинилися у різних ворогуючих арміях, тобто поляки брали участь у бойових діях з поляками, а українці – з українцями. Початок війни, здавалося б, подавав надію. Доповідач метафорично порівняв стан обох націй із життям на геополітичному розломі і наголосив, що війна давала надію на перетворення цілого регіону. Проте це, на переконання професора, було єдиною подібністю становища двох націй у тій війні. Ситуація поляків була кращою: у свідомості європейців домінувала пам’ять про недавню польську державність, про повстанський рух, а Україна лишалася terra incognita, і через це українські проблеми бачилися як «внутрішньоросійські справи».

Професор Владислав Верстюк почав свій виступ із подяки Польщі, яка рішуче висловила підтримку Україні, засудила російське вторгнення і упродовж минулого і цього року надає активну допомогу біженцям з України – насамперед жінкам і дітям. Він зазначив, що його попередник уже спромігся викласти суть справи, але додав, що осмислення міжнаціональних проблем у минулому давно було на часі, а співпраця поміж науковцями у цій царині обох націй тривала постійно. Усі розуміли, що загострення суперечок ні до чого доброго не приведе, лише буде вигідним третій стороні. Професор Верстюк акцентував, що саме завдяки професорові Яну Маліцькому та професорці Олі Гнатюк у 2018 році була створена Комісія для вивчення питань, пов’язаних із польсько-українськими стосунками 1917 – 1921 років. Комісія провела вже вісім спільних засідань, опубліковано кілька книг.

Професор також зауважив, що слід би вивчення українсько-польських стосунків починати ще від XXVII століття, від часів Першої Речі Посполитої. Якщо б певні обставини не призвели до розпаду тої держави – що стало страшною геополітичною помилкою, внаслідок якої росія одержала можливість зміцнюватися – то нині ми б мали в центрі Європи не «страшного геополітичного монстра», а потужну демократичну державу. Доповідач підкреслив, що ще якісь надії покладалися на добу гетьмана Івана Виговського і на Гадяцьку унію, але угода була підписана, проте не реалізована.

Упродовж другої дискусії, яка для мене особисто була навіть цікавішою від першої, бо мій дід, літературознавець Степан Трофимук, якому у листопаді 2023 року виповнилося б 100 років, був у близьких стосунках з багатьма учасниками руху в Україні, Словаччині (тоді – Чехословаччина) та Польщі, підписував листи «взяття на поруки» звинувачених.

Учасниками цієї дискусії стали професорка Оля Гнатюк та професор Анджей Фрішке, історик, який в Інституті політичних досліджень ПАН вивчає питання історії демократичної опозиції та політичної еміграції. Модератором виступив головний редактор щоквартального журналу «Карта» та видавництва KARTY Збіґнєв Ґлуза, ініціатор соціальної архівістики, польсько-українського діалогу «Польща-Україна: складні питання», програми іменної документації «Індекс репресованих».

Дискусія почалася зі спроби формулювання понятійного апарату. Проблему озвучив професор Анджей Фрішке, зазначивши, що у процесі готування Словника членів протестного руху почалася дискусія: чи це видання доцільно назвати Словником опозиції, чи Словником дисидентів? Ішлося про те, що несприйняття і протести проти державної політики неможливо назвати «опозиційними» ініціативами, бо опозиція – це явище з політичного лексикону, а у випадку діяльності дисидентів мова йшла радше про культурницьку діяльність, і цей рух важко назвати масовим.

Обмінюючись думками про заявлену проблему, дискутанти обговорили цілий спектр подій і суб’єктів, які провокували і творили суспільні зміни упродовж десятиліть: роль церкви, а радше церков, зокрема, згадано про відозву, підписану українськими (Любачівський) і польськими (Ґлемп) чільними церковними діячами. Оля Гнатюк розповіла, як вона була у Києві 1988 року і оцінила процес святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. Ішлося також про засоби преси і проблему цензури в Україні й у Польщі; згадано про роль фестивалів «Червона рута» і подібних. Окремо доповідачка згадала про роль діаспорних організацій, зокрема про роль наукового осередку в Гарварді і про особистості українських науковців у діаспорі, які започаткували шерег науково-дослідних проєктів, зокрема постать Омеляна Пріцака, з ініціативи котрого започатковано проєкт Гарвардська бібліотека давнього українського письменства (англ. Harvard Library of Early Ukrainian Literature). 

Продовжуючи низку питань, які потребують відповідей, модератор попросив учасників дискусії окреслити їхнє бачення особливостей минулого тридцятиліття в Україні й Польщі. Анджей Фрішке, відповідаючи, наголосив на вичерпанні у Польщі осіб, які прихильні до комуністичної ідеології. Паралельно вказав на зануреність у цю ідеологію та на симпатії до «русского міра» у країнах СНГ. Також він зауважив зміну ставлення громадян Польщі до України і до народу України. Натомість професорка Оля Гнатюк нагадала присутнім, що у світі була стала опозиція до ідеї незалежності України, зокрема у Сполучених Штатах й у академічних колах, і, очевидно, в політичних, про що може свідчити промова президента Джорджа Буша-старшого, яку охрестили Chicken Kyiv speech. Доповідачка наголосила, що зміни стали можливими лише внаслідок тяжкої і тривалої мозольної праці з метою зміни українського суспільства, враженого свого часу упродовж російських репресій і під час Голодомору. Цю роботу мусили повторювати періодично через кілька років поспіль: Майдани 2004-го та 2013-го, а масовий протест почався ще зі студентської «Революції на граніті» у 1990 році. Оля Гнатюк наголосила, що це справа рук не лише еліти, а визначальне значення мали горизонтальні зв’язки, консолідація суспільства; це явище вона згрубша порівняла з рухом Солідарності у 1989 році у Польщі. І хоча полякам інколи може здаватися, що українці не помічають їхньої підтримки, кожен виступ останнім часом починається від висловів вдячності українців на адресу Польщі і поляків.

Дискусія завершилася репліками слухацької аудиторії і оголошенням про наступні зустрічі, що відбудуться 23 травня 2023 року – «Досвід війни» та 14 червня 2023 року – «Конгрес польсько-української солідарності». Результатом зустрічей стане лист-звернення до польсько-української солідарності та закриття взаємних історичних рахунків.

Поділитися: