Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №26, 2023-07-02

Як сучасні українці та поляки сприймають події ІІ Світової війни й що змінилося після нападу росії на Україну – такі питання обговорили учасники дискусії, організованої у Варшаві Польським театром імені Арнольда Шифмана, Фондом «Осередок КАРТА», Українським домом та Об’єднанням українців у Польщі.

Захід відбувся в межах циклу польсько-українських зустрічей «Спільні справи». Серед учасників були історики Ґжеґож Мотика, Рафал Внук, Ярослав Грицак, а також Світлана Олешко – директорка та режисерка театру «Арабески» з Харкова.

З відходом останніх свідків ІІ Світової війни пам’ять про цю трагедію почали «творити» різні установи. Це дає їм можливість прищепити бажане сприйняття, й такі процеси, як зауважив Рафал Внук, відбуваються в cучасній Польщі. Доказом цього є, зокрема, активне просування й героїзація «проклятих солдатів». Водночас пам’ять про війну ніколи не була однорідною. На Помор’ї статус «фольксдойче» (назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки ІІ Світової війни – прим. ред.) не означав автоматично, що хтось є німецьким колаборантом. Але така однозначна оцінка мала місце, наприклад, у центральних регіонах Польщі. У польській колективній свідомості загалом домінують почуття мучеництва, героїзму й упевненість у тому, що «ми стояли на правильному боці». «Це головні переконання поляків, які стосуються ІІ Світової війни», – наголосив Рафал Внук. Сильним є також почуття зради з боку західних держав. 

Тим часом Ярослав Грицак зауважив, що на пам’яті українців позначилися «екстремальна амнезія й екстремальне насильство», тому що радянська влада «стирала» усі невигідні теми, з одного боку, а з іншого – Україною за короткий 15-літній період пройшло кілька хвиль величезних геноцидів – Голодомор, депортації поляків, українців, татар, Волинська трагедія тощо. Історик підкреслив, що в Україні ширша дискусія про історичну пам’ять уперше відбулася у 2003 році з нагоди роковин Волинської трагедії. Ярослав Грицак зазначив, що саме у зв’язку з цим оцінка подій з боку українців та поляків так відрізняється, й не варто очікувати спільних висновків найближчим часом. Вони можуть з’явитися в наступному або навіть другому поколінні.

Однак різниця в поглядах не заважає українцям протягом багатьох років уважати поляків адвокатами своїх справ у Європі, на що вказують численні соціологічні опитування. «Не маємо примирення щодо Волині, але є загальне примирення між Польщею та Україною», – відзначив Ярослав Грицак. За його словами, існує також парадокс, який полягає в тому, що на початку ХХ ст. не лише поляки, але й кримські татари, були серед головних ворогів України. Зараз, у час російської агресії, вони перебувають серед головних союзників. Історик згадав також про Степана Бандеру, оцінка постаті якого розділяє не лише поляків й інші народи, але й самих українців. Однак протягом перших днів війни вдалося дійти консенсусу – зараз понад 60% українців уважають Степана Бандеру героєм. Не йдеться про те, що над Дніпром масово почали читати книжки та здобули нові знання на цю тему – просто війна все змінила. «Бандера був токсичним, але вже таким не є», – указує Ярослав Грицак, уточнюючи, що сьогодні українці цю постать не ототожнюють із Волинською трагедією чи геноцидом євреїв, а просто він став символом боротьби проти росії. 

Сімейними рефлексіями поділилася Світлана Олешко. Вона харків’янка в п’ятому поколінні. Її дід був льотчиком у радянській армії, але ніколи в сім’ї не розповідав про події ІІ Світової війни. І тут, за словами харків’янки, спостерігаємо головну відмінність між тими часами й сьогоденням. «Тепер уже ніхто не буде мовчати, кожен злочин, як і героїзм, документують», – зауважила Світлана Олешко. Вона розповіла також про спробу десять років тому зробити спільну польсько-українську виставу про Волинську трагедію. Проєкт не вдався, бо сторони не змогли побудувати діалог. Для поляків у цій темі все було однозначно, для українців – навпаки. Режисерка звернула увагу, наприклад, на голоси митрополита Андрія Шептицького чи воєводи Генрика Юзевського, які закликали до припинення братовбивчого конфлікту. Згадала й лист отамана Тараса Бульби-Боровця до Степана Бандери, де польсько-українське протистояння названо абсурдом і злочином. 

Про зміну оцінки польсько-українського конфлікту впродовж останніх 30 років говорив Ґжеґож Мотика. На його думку, до певної міри спрацював діалог, і тому можна говорити про успіх. Позитивні зміни полягають у тому, що між сторонами зменшився рівень недовіри та мислення стереотипами «поляк-пан» та «українець-різун». За 30 років сторони зрозуміли, що кожна має свою мартирологію й героїв. Ґжеґож Мотика підтвердив, що, дійсно, у випадку Волині залишається суперечка й відмінність оцінок. Водночас він зауважив, що після теперішньої війни в української сторони може виникнути бажання переконувати, що сусід надавав їй допомогу через хибну оцінку Волині, а не попри Волинь, як уважають поляки.

За словами історика, діалог протягом останніх 30 років відбувався ще й тому, що між поляками та українцями існує відчуття спільноти, а також присутність спільного ворога. Діалог показав, що пріоритетом є успішне спільне майбутнє, але не забуваючи про минуле. Він також спостеріг, що ще до теперішньої війни історичний діалог значно скоротився – було закрито спільні комісії істориків, зокрема, щодо теми Волині. Ця пауза, на думку Ґжеґожа Мотики, як не парадоксально, дає усвідомлення  про необхідність подальшої дискусії, бо лише вона зупинить втручання третьої сторони й поділи. «Волинь – це наша польсько-українська суперечка, і ми самі мусимо її розв’язати за таким столом, як зараз, і десятками інших, на полях, де проводитимуть ексгумації, могилах, богослужіннях та зустрічах», – говорив Ґжеґож Мотика.  

У дискусії з публікою Рафал Внук, підкреслюючи, що це його особиста думка, зауважив: тема Волині, широко розгорнута у 70-ті роковини цієї трагедії, дозволила полякам перейти з позиції злочинця до жертви, бо до цього часу в польському просторі широко існувала тема злочинів поляків проти євреїв у Єдвабному. Історик також зазначив, що на початку ХХІ ст. польсько-український конфлікт та Волинський злочин перестають бути локальною пам’яттю й стають колективною, а, отже, ці питання входять у головне річище польської історичної пам’яті. Рафал Внук наголосив, що історія в суспільному сприйнятті переважно стосується саме великих і трагічних подій. Тому в польській історичній пам’яті в центрі перебуває ІІ Світова війна. І це відмінність порівняно з українцями, які з 2014 року «живуть в історії».

Зі свого боку Ґжеґож Мотика підкреслив: після вибачень за злочини проти євреїв польські політичні еліти вирішили, що важко не говорити про 60 тисяч польських жертв на Волині. Водночас, на його думку, поляки сьогодні зрозуміли, що Степан Бандера потрібний українцям для боротьби з московською загрозою, яка, як бачимо, була реальною. Історик також розмірковує, чи після війни українці зрозуміють, що полякам у випадку Волині йдеться про вшанування пам’яті жертв, а не, наприклад, територіальні претензії. 

Тим часом Ярослав Грицак підкреслив, що сучасна війна витиснула з українського простору російську мову чи пам’ятник Катерині ІІ в Одесі. Разом із тим вона радикально звузила простір для російсько-українського історичного діалогу й одночасно дала можливість зробити його ширшим у випадку поляків та українців. Ярослав Грицак указав на ще одне явище – якщо українські ліберальні інтелектуали мають докори сумління у зв’язку з тим, що не воюють зі зброєю в руках або замало підтримують армію, то їхнім російським колегам крізь горло не проходять слова вибачення. Вони вважають, що це не їхня відповідальність, а путіна.

У підсумках дискусії зауважено, що українці, яких війна вигнала з дому та які знайшли прихисток у Польщі, уже назавжди залишаться «послами» добрих відносин між сусідами, й жодна політика цього не змінить. 

Поділитися: