Стефан Лашин ■ ІСТОРІЯ ■ №8, 2024-02-25

Чеслав Нємен (Чеслав Юліуш Виджицький), відомий і талановитий польський музикант, народився 16 лютого 1939 року. Відійшов у вічність 20 років тому – 17 січня 2004-го після невиліковної хвороби. Його мати була українкою. Уже з дитячих років він любив українську мелодійну мову та чудові українські пісні. Тоді в рідному селі артиста, Старі Василишки біля Гродна (на той час – територія Польщі), українською любили співати всі: українці, поляки, білоруси та євреї. У цій багатокультурній атмосфері й виростав малий Чесьо. 

Він був сином Анни, дівоче прізвище Маркевич, й Антонія Виджицьких. Уся родина Чеслава була дуже музичною. Про батька друзі та сусіди казали, що він мав насправді «золоті руки» та не боявся жодної роботи. Умів налаштувати фортепіано, органи, ремонтувати друкарські машинки, велосипеди та навіть годинники. Був також обдарованим митцем, грав на органі в місцевому костелі. Отже, син, імовірно, успадкував свій талант від батька. Саме він посіяв у молодому Чеську інтерес до музики. Це зацікавлення підтримувала мати, яка співала в парафіяльному хорі. У домі не бракувало інструментів. Там стояли фортепіано, а також грамофон, і завжди лунала музика. 

Українські пісні жили та звучали в душі Чеслава Нємена все його життя. У зрілому віці він співав їх на найбільших музичних майданчиках та фестивалях. Коли виступав на дуже популярному фестивалі естрадної пісні в польському місті Ополі в 1977 році, заявив: «Шановне паньство! Xочу вам заспівати свою першу пісню, яку виконав публічно. Мені тоді було 13 років. Співав її на сцені дуже невеличкій, у сільській школі, на батьківських зборах». Була то українська народнa пісня «Чорні брови, карі очі». Цю улюблену пісню Чеслава співали мільйони, але його виконання було якимось магічним, космічним, що проростало з душі. Нємен дуже любив одягати на концерти вишиванку. І це не дивно, оскільки в його жилах текла українська кров. 

Чеслава тягнуло до місць, де він провів своє дитинство і які залишив у 1958 році, виїжджаючи до Польщі. Музикант хотів пройтися рідними стежками, зайти до костелу, подивитися, чи збереглась батьківська хата. Із задволенням бував над річкою Німан (Niemen), від назви якої взяв свій сценічний псевдонім. 

Aртиста любили й чекали в Україні – батьківщині його матері. На рубежі 1976-1977 років він отримав дозвіл відвідати з концертним туром Київ, Одесу, Донецьк, Львів, Чернівці та Крим. Хоча співак говорив польською, але наголошував, що його мама – українка, з дитинства він знає та охоче співає українські пісні.

На початку 80-х років Чеслaв Нємен припинив концертну діяльність. Багато працював, особливо ночами. Останні роки життя співак страждав від хвороби лімфатичної системи. Лише після смерті було оцінено та усвідомлено внесок цього талановитого та оригінального артиста у європейську й світову музику. Його музична спадщина житиме завжди, оскільки його твори є вічними, поза часом. 

У 90-х роках Чеслaв займався живописом та комп’ютерною графікою. Дочка артиста, Наталія, написала книгу під назвою «Hебо буде пізніше», у якій ми знаходимо невідомі, але дуже важливі факти з життя її батька. 

Перефразовуючи слова своєї пісні, Чеслав Нємен казав: «Який дивний цей світ!» Як написав Михайло Маслій: «До останніх днів життя музикант не міг збагнути, чому в Білорусі ходив до московської школи й навчався на тому псячому москальському “язикє”! Поляки навчаються польською, німці – німецькою. A ми дозволили москалям усе – мову, церкву». Хочу лише додати, що польська комуністична влада не була ласкава до артиста і навіть здійснювала заходи для його дискредитації.

У цій статті наведено лише менш відому інформацію, опубліковану в матеріалі Михайла Маслія на його фейсбук-сторінці. Допис, за який дякую авторові, став основою для написання цього тексту. У інших джерелах ми не знаходимо згадок про українське походження Чеслава Нємена. Однак широкий огляд професійної діяльності та творчості музиканта, а також численні його записи можна знайти в інтернеті.

Професор Боґуслав Сліверський звертає увагу, що Чеслав Нємен міг заграти на кожному музичному інструменті, котрий брав до рук. Пригадую лекцію із загальної педагогіки професора Кароля Котловського, який викладав у Лодзькому університеті в 60-х роках XX століття. Тоді він сформулював і потім переконливо довів гіпотезу, що представники націй, які не мають органів у храмах, вирізняються дуже добрим слухом до музики. 

Я частково перевірив цю гіпотезу в українських класах Педагогічного ліцею №2 у Бартошицях, де спочатку був учнем, а потім – учителем. У закладі вчилося багато обдарованих музично дітей, які вміли грати майже на будь-якому музичному інструменті, що опинявся поряд. Важко говорити про всі інструменти, бо тоді школа не мала їх аж так багато. Згадую друзів, котрі грали на фортепіано, скрипці, мандоліні, акордеоні, органі, флейті та гітарі. Навіть польські викладачі музики, які працювали в школі, дивувалися такому факту. Можливо, це підтверджує гіпотезу професора Кароля Котловського щодо високих музикальних здібностей українців. Чи це стосується також Чеслава Нємена, польсько-українського музичного генія XX століття?

Поділитися: