Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №38, 2023-09-24

До 24 лютого 2022 року Світлана разом із сім’єю жила у власній невеликій квартирі недалеко від Києва. У сім’ї в основному працював чоловік, а жінка кілька років була у декреті. Троє дітей надто часто і сильно хворіли, тому вийти повноцінно на роботу вона не могла, тож мала періодичні підробітки у фото- та відеосфері. Зараз жінка з дітьми живе у Німеччині та неймовірно сумує за домом. Свою історію вона розповіла «Нашому слову». Це продовження циклу розмов з біженками, що мусили покинути батьківщину після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Світлана любить свою країну і виїжджати за межі України на той момент не планувала. Тоді вона починала навчання в ІТ-сфері, хотіла змінити професію і дуже не хотіла лишати все набуте, лишати батьків, друзів, чудову сімейну лікарку, кльові робочі контакти. Але росіяни вирішили почати велику війну. Жінка завжди була переконана, що Україна поверне назад Крим дипломатичним шляхом і що в сучасному світі повномасштабна війна в Європі – нонсенс. 

«Це дикунство просто не вкладається в голові й досі. XXI сторіччя за вікном! Але я, як і мабуть, більшість населення України, недооцінила рівень деградації і силу негативної селекції “болотяних сусідів”», – зауважує Світлана.

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення Світлана з чоловіком говорили на тему еміграції, але жінка категорично не хотіла нікуди їхати, адже все життя та побут на той момент були чудово вибудовані: приватна школа, музична школа й танці для старшої дитини, розвиваючі заняття та хороший логопед для молодших. 

«Ми придбали під індивідуальне креслення всі меблі в квартиру, облаштували свій простір максимально комфортно. У нас був ліс під боком, куди ми регулярно каталися на велосипедах всі разом чи ходили смажити сосиски на грилі. У нас була чудова дача з городом. У нас, врешті-решт, був Київ під боком, куди ми періодично виїжджали відпочити», – каже Світлана.

Європейська медицина розчаровує

У еміграції її ще лякала (не)доступність до медичних послуг та ліків. В Україні у сім’ї була прекрасна сімейна лікарка, котра в разі чого могла і додому прийти, і по телефону в режимі онлайн підказати. Можна було відносно недорого і дуже швидко зробити будь-який аналіз або УЗД, записатись до будь-якого вузького спеціаліста тощо. 

В Європі, за її словами, медицина – явище специфічне і багато в чому проблематичне.

«У Німеччині, звісно, якщо ти помираєш, чи аварія якась, чи серцевий напад – тебе швидка може на гвинтокрилі без проблем доставити куди треба, і все, що треба, зробити швидко і якісно. І страховка це покриє. Але якщо тебе турбує щось, від чого не помреш, але тобі необхідне обстеження – “термін”, як тут кажуть, тобто “прийом”, можна чекати кілька місяців. І всі ці кілька місяців ти мусиш терпіти дискомфорт», – додає жінка.

А на більшість скарг скоріше за все випишуть «ібупрофен і пийте більше води». Дитина Світлани має проблеми з ногами – одна коротша за іншу на 7 мм. Це видно неозброєним оком. В Україні професійний масаж чудово допомагав і ставив все на місце. Але його треба було робити два рази на рік. У Німеччині дитину показали ортопеду, а також рентген-знімки з України, на яких видно проблему в динаміці. На що той сказав: «алес гут, кайн проблем» і виписав устілки. На все інше відмахнувся.

Початок вторгнення

23 лютого після промови путіна рівень тривоги Світлани зашкалював. Щоб заспокоїтися, вона сіла перебирати документи і папери, складаючи про всяк випадок необхідне в окремий рюкзак. Жінка лягла спати о 2-й ночі, а вже о 5-й ранку прокинулася від вибухів. Ніч, спалахи, гуркіт вибухів поруч, автомобілі вищать, діти сплять. Перша думка: «Фух, добре, що діти не прокинулись», друга: «Б***ть, шо робити?!» Вона притулилася до стіни, щоб побороти панічну атаку, і довго-довго дихала, поки не прийшов ранок. Чоловік теж «весело» пережив перші години повномасштабного вторгнення – різко загострилися всі хронічні хвороби. 

Світлана в дитинстві читала багато різних книг, в тому числі про звірства радянських солдат на окупованих і власних територіях. Вона мала трьох дітей, тож її накривав тваринний жах від думки про окупацію росіянами.

«Це ж не люди і не тварини – це бездушні зомбаки. Отже, нічого кращого не придумалось мені, як піти на вокзал за квитками кудись на захід країни. Всю дорогу туди і назад єдине було в голові: “Що робити?!” Аналогічне питання я бачила в очах у людей навкруги. За пару днів мав бути наш потяг», – пригадує вона.

На ті пару днів сім’я переїхала жити в коридор на матрацах за правилами двох стін. Але коли прийшов час потяга, вони на нього не поїхали, а вирушили на дачу у бік Чернігова. Якраз звідти росіяни згодом і почали йти. Спершу там було тихо. З Києва також приїхало кілька сімей з дітьми, тому там організувалась ціла зграя дітлахів, які разом весело проводили час. Розрахунок був на те, що в разі чого можна прогодуватися з власного городу і не померти з голоду. Та й покидати рідний дім і їхати невідомо куди навіть в межах країни сім’ї дуже не хотілося. Вони були переконані, що Україна відіб’ється найближчим часом, і цивілізовані країни в цьому активно допоможуть.

Світлані ніяк не давала спокою думка: «Ну як же таке дикунство, як війна, можливе в сучасному світі?» Та за кілька днів вони почули віддалені вибухи. Гучність вибухів наростала, як і рівень паніки. Її месенджер почав розриватись від повідомлень подруг і родичів, що писали: «Їдьте звідти! Вже зовсім скоро будуть іти росіяни!» Жінка щосекунди оновлювала телеграм-канали з поточною інформацією і все ще сподівалася, що за кілька днів все «розрулиться» і не доведеться все кидати і їхати. Але наступного дня стало лише гірше, і родина вирішила виїжджати. За ними на авто оперативно приїхали волонтери. 

«Все моє життя – мої троє дітей і дві сумки з мінімальним набором речей – я швидко спакувала в авто, і ми помчали на вокзал. Дивом сіли в напівпорожній вагон до Івано-Франківська», – згадує Світлана.

Польща тепло зустріла біженців

Спочатку вони думали їхати до рідні в Івано-Франківську область, але в якийсь момент провідниця сказала: «Кому Львів, виходьте», тож вони і вийшли. З’явилася інформація, що Польща приймає біженців, є можливість перебути там. По дорозі до кордону з Польщею стояло багато волонтерів, які допомагали їжею і водою, памперсами, дитячим харчуванням для зовсім маленьких тощо. Черга до кордону була довжелезна, і без волонтерів усім було б дуже скрутно. На польському кордоні стояло двоє митників – кремезний дядько і тендітна пані, що мило посміхались, щось говорили польською і розливали охочим гарячий суп. Світлана тоді ще перебуваючи у стані шоку, на них дивилася «квадратними очима», немов на супергероїв.

Після нічного переходу кордону, під ранок сім’я дісталася Любліна. На вокзалі, прямо на підлозі, вона розклала дітям каремати, щоб вони ще поспали. У касі оформили безкоштовні квитки на потяг. Поки його чекали, до них підійшов чоловік, подивився на дітей на підлозі та запитав: «Украйна?» Світлана кивнула. Він щось сказав польською і лишив пакет, повний смаколиків, дитячого соку, і пішов. Згодом підійшов інший чоловік, теж щось сказав польською і вручив пакет зі свіжими булками і нарізаною шинкою. Ця провізія їх виручала ще два дні. Світлана не очікувала такої підтримки від сторонніх людей, це було дуже зворушливо.

Поки вони їхали потягом Польщею «в нікуди» і милувалися її красою за вікном, жінці написала сестра. Вона виїхала раніше в Німеччину і змогла поспілкуватися з місцевими волонтерами. Сказала, що є німецька сім’я, яка готова їх прийняти. Їхня поїздка тривала вже більше трьох діб, тож Світлана з полегшенням погодилась на такий варіант.

Прапор України – перше, що купила в Німеччині

Німецька сім’я прийняла їх радо. Вони активно допомагали з документами і намагались морально підтримати. Світлана з дітьми прожила з ними близько місяця, згодом знайшла окреме житло.

Згадує, коли українців в тому містечку було ще мало, на дитячому майданчику сім’я познайомилась із російськомовною родиною з Молдови. Їхні діти добре грались разом та й дорослі нормально спілкувались. Аж поки глава їхнього сімейства не почав розказувати «як добре було при “совку”, бо всі жили дружно, і що у Києві сидять нацисти і їдять немовлят». У жінки тоді буквально відвисла щелепа від такої маячні.

«Наскільки ці твердження були абсурдні, настільки абсурдним було й те, що мені, українці, якийсь чоловік розповідає хворі фантазії російської пропаганди. Рота я йому закрила, але під враженням ходила ще довго – з виду нормальна ж людина, а в голові – тирса», – каже Світлана.

Її найпершою покупкою, не рахуючи їжу, в Німеччині був прапор України. Він їй був життєво необхідний – вона це відчувала на фізичному рівні. 

Світлана вважає, що Німеччина багато допомагає біженцям, не лише українським. Держава закриває базові потреби людини, надає більшості безкоштовні мовні курси та можливості для роботи. На даний момент Світлана закінчує навчання на мовних курсах. Роботу планує шукати після успішної здачі екзаменів, бо без мови – ніяк. 

Жінка каже, що німецька у її віці йде складно, але якось йде і це головне. Дітям все дається швидше і легше. Старша дитина закінчила 2-й німецький клас у чудовій початковій школі з прекрасними вчителями. Саме про таку «ненапряжну», цікаву, насичену на екскурсії і активності школу Світлана мріяла для своїх дітей в Україні. 

У неї склалося враження, що українська шкільна програма націлена на те, щоб якомога найбільше нафарширувати дітей знаннями, «як гусаків відгодовують для фуагра», але який сенс від того, якщо діти не розуміють як це все застосувати у реальному житті, і більшість підходів – давно віджили своє.

Та, на її думку, у Німеччині теж вистачає мінусів, з якими вона особисто стикнулась. Перший – це медицина і неможливість попасти хоча б упродовж місяця до вузькопрофільного спеціаліста. Далі – це бюрократія і безкінечні паперові листи поштою від усіляких установ та інстанцій. Дуже довго відкривають банківську карту: «Вони окремо надсилають пластик і пін-код двома паперовими листами, які чомусь до мене йшли місяць». Про розірвання контракту оренди ти мусиш попереджати за три місяці. Більшість квартир здається абсолютно порожніми. Дуже дорого те, що в Україні доступно: громадський транспорт, медичне страхування, ветеринарні послуги, домашній та мобільний інтернет, та й якість місцевого інтернету дуже низька. Ну і невеличке місто, де зараз живе сім’я, брудне і там постійно купа битого скла. 

«У мене враження, що ці биті пляшки – якийсь фетиш певної когорти населення з емігрантським минулим. Натомість, в моєму рідному місті в Україні, у порівнянні, чистота ледь не стерильна. З іншого боку тут, в Німеччині, наш район тоне в зелені: кущі, клумби, височенні дерева, ледь не на кожному балконі квіти. Краса, а в спеку – тінь», – розповідає Світлана.

У місті є великі парки, де бігають зайці, сарни та лисиці, а біля річки облаштувалися нутрії. А в її рідному місті при владі вже який рік сидять «деревофоби, що все живе вирубують і кронують під пеньок, будують висотки, все закладають плиточкою і заливають асфальтом». 

Непевність майбутнього

Перші пів року в Німеччині сім’я сиділа на валізах та вірила, що влітку все закінчиться, і восени вони повернуться додому. Але війна триває, і в Світлани відчуття, що вона як рослина, яку вирвали з корінням і поклали край дороги. 

«Все навколо чуже і незнайоме, німецькою я одразу не володіла, англійська теж не дуже допомагала, бо більшість, до кого я зверталась, її не знали. Була невимовна туга за домом, за батьками, друзями і рідними, які лишилися в Україні. Періодично накривав депресивний стан, хотілося все кинути і їхати назад. Але більше за все мені не хотілося везти дітей назад у невідомість під ракети і виття сирен. Вікіпедія пише, що “перекотиполе – загальна назва багатьох видів рослин, що утворюють після відмирання круглі жмути, які качаються по вітру, розсіюючи насіння”. На даний момент це найточніше описує мій стан – відмерла рослина, коріння якої лишилось в одному місці, а сама вона котиться, куди вітер дме, аби дати шанс своєму насінню знайти безпечніші землі», – підсумовує Світлана.

Поділитися: