Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №36, 2023-09-10

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну мільйони жінок були вимушені покинути свої рідні домівки та втікати за кордон. В кожної з них своя історія, свої обставини, та й кожна країна має свої, відмінні від інших, реалії, до яких вони мусять пристосовуватися.

Світлана Антонець народилась у Кривому Розі, а останні роки жила в Києві, працювала психотерапевткою та викладала англійську онлайн. Війна змусила її утікати з дому, жінка переїхала в Польщу, але, попри труднощі адаптації, працює та веде тут активне життя, беручи участь в роботі багатьох громадських організацій.

Дорога до Польщі

Війна жінку, її 76-річну маму та двох котів застала у Києві. У перший день вони спробували спустилися в метро під час тривоги. Просиділи там до ночі і повернулися додому, коли начальниця станції оголосила, що метро зачиняють на вхід та вихід. Наступного дня у їхньому дворі на Оболоні (один із районів Києва – прим. авт.) російський танк переїхав декілька машин, а в аптеках не було ліків для мами. «Я була постійно на зв’язку з донькою, яка живе в Лондоні. І власне зі слів “мама, ти будеш думати, чи щось робити?” почалася наша подорож», – розповіла Світлана.

Тоді вже у Києві важко було знайти паливо і готівку в банкоматах, транспорт теж майже ходив, як майже й не їздили таксі. Ціни сильно виросли і поїздка до вокзалу коштувала близько тисячі гривень за кілометр. Проте знайшлися люди, які таки відвезли їх за півтори тисячі. Родина мала із собою лише сумку з декількома речами, котячим кормом та дві переноски з котами. 

«Ми бачили натовп на варшавський потяг, натовп людей, охоплених жагою втекти від війни. Це був сюр, ми ледве змогли звідтіля врятуватися, дивом вислизнути з натовпу, і сіли на потяг до Львова, який спокійно стояв просто навпроти майже пустий», – згадує Світлана. Провідниця пустила їх до вагону без слів, безкоштовно і без перевірки документів. Світлана з родиною їхали 12 годин – у купе було шість дорослих та двоє немовлят. 

Після кількох днів життя у Львові родина перетнула кордон автобусом та опинилася у Польщі. Там їх прийняла програма фінансової групи, в якій працює донька Світлани. «Дівчата-оператори попри непевний зв’язок телефону, що був підключений до напівмертвого павербанку, видзвонювали нас та переживали», – каже Світлана. Родині допомагали незнайомі жінки, а працівник банку віз їх своєю машиною до транзитного готелю нічною Польщею. «На його питання “скільки ви тут плануєте пробути?” ми довго мовчали і врешті-решт вичавили з себе, що не знаємо», – згадує жінка.

Потім вони два місяці жили в готелі в Лєшно, за що родина дуже вдячна компанії та працівникам BNP Paribas Polska, усьому штату готелю та всій спільноті українців, які відновлювали життя, підтримували одне одного, сварилися, мирилися, радо прибирали в парку та чергували в ігровій. «Ми досі спілкуємося та згадуємо ці часи. “Як в Лєшно, пам’ятаєте? – Було класно!” Паралельно я шукала роботу, і мій перший контракт був з польською приватною школою “Академія” по адаптації групи підлітків», – розповідає жінка. Вони переїхали, школа допомогла їм винайняти житло, а район, де вони зараз мешкають, – це «найприємніше з місць, де коли-небудь доводилось жити». До того ж, власник житла погодився на двох котів. Можливо, це виглядає як щаслива історія, але в ній було багато розпачу, розгубленості та зневіри, сльозам і лютій злобі на ворога.

Громадська діяльність: допомога та підтримка

Зараз Світлана з родиною продовжує жити у Польщі та співпрацює з громадською організацією Polskie Forum Migracyjne як супервізорка. За домовленістю з фундацією «Naglesami» бере участь у цікавому медійному проєкті, також має невеличкий спільний проєкт з арт-простором WilLab при музеї у Вілянові – групу психологічної підтримки для батьків. А ще Світлана проводить тренінги з підготовки фасилітаторів для програм психологічної допомоги низької інтенсивності в межах проєкту U-Rise з International Medical Corps – це дуже потужний ресурс, який спирається на розробки ВООЗ та сприяє забезпеченню психологічною допомогою якомога більш широкого кола людей, що постраждали від несприятливих обставин.

Але і це ще не все – Світлана співпрацює з Українським освітнім хабом (більше інформації про Хаб в статті «Вчать підприємництву та нових професій: у Варшаві відкрився Український освітній хаб» в НС 35 від 28.08.2022) та організовує проєкти підтримки для мам онлайн, а також долучається до освітніх проєктів та груп підтримки для освітніх закладів та компаній в Україні. Жінка бере участь в проєктах не тільки як психотерапевтка, але і як викладачка англійської. Зокрема, вона співпрацює з центром «Life» від євангелістської організації «Сумка Самаритянина» у справах викладання англійської. 

Як психотерапетка Світлана допомагає й українцям. Запитів багато й різних – це і вигорання фахівців допомагаючих професій, і проблеми у стосунках, труднощі адаптації і ще багато чого, що психотерапевти окреслюють як «криза ідентичності». Жінка вірить, що те, що зараз відбувається з людьми, – це криза росту і відкриття своєї ідентичності на новому рівні, як для особистостей і як нації в цілому.

«Іноді було враження, що це сон, я серед інопланетян»

За цей час сім’я звикла жити у Варшаві, але процес адаптації ще продовжується.

«Я і моя мама продовжуємо вивчати місто та його можливості. Шанс навчатися мові – це важливий ресурс, яким ми із задоволенням користуємося. І дякуємо польській державі за статус, який надає нам дійсно багато прав. Звертаємося за порадами та консультаціями до громадських організацій, звісно, що користуємось послугами системи охорони здоров’я. Отримували допомогу від Caritas та ООН», – розповідає Світлана.

Але, як би це все чудово не звучало, проте важкі моменти ніхто не відміняв. Вони були і є. Неочікувано важко для сім’ї виявилося поєднати своє життя «до» і «після», або, як кажуть психологи, «відновити життєвий континуум». До них зараз часто навідуються друзі та родичі, що важливо емоційно, адже мати змогу приймати у себе гостей – це дуже сильно дає відчуття дому. 

Також, за словами Світлани, їй було важко повертатися до нормального когнітивного функціонування. «Я довгий час не могла читати нічого, крім новин, не в змозі була фокусуватися на тексті взагалі. Це нормально після такого стресу. Перший виступ на конференції влітку 2022 року був пекельно важким, але з часом все почало приходити до норми», – пригадує жінка.

Їй все ще складно дозволити собі відпочивати, відкладати гроші та знаходити час для якісної уваги своєму мозку, тілу та здоров’ю. Важко було повірити, що війна триватиме, важко читати новини про втрати, про Херсон, Ірпінь, Бучу. Важко було вірити, що все це відбувається насправді. Допомагали знову ж таки люди. Люди, які були там, розмови з якими були взаємно-підтримуючими та живими. «Головний висновок, який я зробила для себе особисто, – що люди є найціннішим, що маю в житті. Я вдячна, що маю і підтримуючу родину, і підтримуючу професійну спільноту», – зазначає психотерапевтка.

Серед поточних речей, до яких мусила пристосовуватися, згадує, що одразу складно було запам’ятовувати польські імена – Кшиштоф, Малґожата, Маґдалена, Леслав (Lesław), Зужя (Zuzia). «Я читала такі імена в книжках, чула в кіно, але мій маленький мозок відмовлявся погоджуватися з тим, що так можуть звати живих людей навколо. Іноді було враження, що це сон, я серед інопланетян і дуже туплю. “Мене звуть Куба” – “Це типу як країна?” Він здивовано: “Ну, типу так…” А пізніше я дізнаюся, що це скорочення від Якуб», – сміється Світлана.

До закритих в неділю крамниць теж звикла не відразу. Світлана просто не могла повірити, що виключень з цього правила немає (проте інколи це не стосується малих магазинчиків, які можуть бути відкриті у вихідний день, – прим. ред.) і витратила цілий день, щоб довести собі зворотнє. Вона їздила і шукала, аж поки не впала від втоми, і тоді погодилася: «Світлано, це правда, вони дійсно не працюють». Достатньо зусиль жінка прикладала, щоб пристосуватися до асортименту продуктів. Спочатку було багато недовіри до всього на поличках супермаркетів, але з часом родина все розпробувала і в більшій частині вподобала польські продукти. 

Також Світлана довго звикала до системи сортування сміття. В Києві вона звикла відвозити і сортувати сміття в УБС (Україна без сміття – станція сортування сміття у Києві – прим. авт.) на 41 вид – і не менше. «В сенсі – метал і пластик в один контейнер? Є ж навіть пластик декількох типів. Мені довелося трохи знизити амбіції, але з іншого боку – сортувати сміття просто біля дому набагато зручніше. І до того ж – в Києві до УБС доїжджають одиниці, а тут сортують всі без виключення», – зазначає жінка.

Світлана Антонець планує обов’язково повернутися до України, але наразі вважає, що більш ресурсна та допоміжна тут, у Польщі. Та при нагоді запрошує приєднуватися до творчих заходів і батьківської групи проєкту WilLab при варшавському музеї у Вілянові.

Поділитися: