Павло Лоза, Ігор Щерба ■ РОЗМОВА ■ №7, 2023-02-19

Як багато з вас уже знає, 23 січня Ярослав Сирник, український історик, який працює на кафедрі етнології та культурної антропології Вроцлавського університету, отримав посаду професора гуманітарних наук за напрямом історія.

Багато представників української меншини в Польщі пам’ятає Ярослава Сирника з ІV Загальноосвітнього ліцею з українською мовою навчання в Лігниці, випускником якої він є. Вивчав історію в Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, потім перейшов до Вроцлавського університету. У 2005 році отримав ступінь доктора гуманітарних наук у галузі історії, захистивши дисертацію під назвою «Українське населення в Нижній Сілезії в 1945-1989 роках».

Як співробітник Вроцлавської філії Інституту національної пам’яті, серед іншого, координував дослідницький проєкт ІНП «Апарат служби безпеки проти національних і етнічних меншин та іноземців».

Бере активну участь у роботі Українського історичного товариства у Польщі, де був головним редактором журналу «Літопис. Студії та матеріали Українського історичного товариства в Польщі». Був також редактором «Українського альманаху», який видає Об’єднання українців у Польщі й з яким досі співпрацює. Також є членом Асоціації польських архівістів та Історіографічного товариства.

У 2016 році його нагороджено Бронзовим хрестом за заслуги.

Сфера наукових інтересів Ярослава Сирника охоплює, зокрема, історію національних меншин у Польщі та діяльність служб безпеки. На ці та інші теми вийшло кілька його книг. Зі свого боку додамо, що професор був теж автором статей у нашому тижневику.

Сьогодні серед представників української меншини в Польщі працює троє дослідників з науковим ступенем професора. Це історики Романі Дрозд, Ігор Галагіда та Ярослава Сирник.

З нагоди призначення на посаду професора гуманітарного факультету ми поставили Ярославу Сирнику кілька запитань.

– Пане Ярославе, розкажіть трохи про свою наукову роботу. Назвіть, будь ласка, найважливіші ділянки історії, що були та залишаються в полі вашого зору?

– У мене є дві головні теми, з якими я працюю. Це історія національних меншин та українсько-польських відносин як у Польщі, так і у Східній Європі. Це теми більшості моїх публікацій. У певний момент у мене з’явилися методологічні розробки, що стосувалися способу роботи органів безпеки комуністичної Польщі. Це тому, що колись (протягом 14 років) я був співробітником Інституту національної пам’яті. Зараз зрештою готую для студентів підручник про способи інтерпретації минулого. Це критична методологічна праця. У цій роботі розвінчую певні міфи, що стосуються зв’язків між поняттями «минуле» та «історія». У нашому сучасному розумінні ці поняття збігаються, мають спільне значення. Але вважаю, що вони охоплюють дещо ширше значення, яке ми застосовуємо в щоденному житті. Наприклад, про минуле багато йдеться в мистецьких творах, живописі, історичному кіно, реконструкції, а також так званій історичній політиці. Минулим займається не лише наука історія, є також історична антропологія, соціологія тощо.

– Які ваші основні книжкові видання?

– Найважливішою, й, певно, переломною на моєму науковому шляху є «Trójkąt Bieszczadzki». На сьогодні це основна моя книжка. Через два роки після її публікації я видав другий том «Przemoc i chaos». Перша книжка, уважаю, є далеким відгуком на те, що написано про польсько-українське протистояння в Бескидах у 1944-1947 рр. Згадую там про події на території Ліського повіту. На відміну від інших досліджень я спробував на основі історичних джерел поглянути на події в мікромасштабі, з перспективи окремих сіл, громад. Це був погляд не лише на українців, але й поляків. Хотів сказати, що до подій того часу не можна вживати спрощеного підходу. Там спостерігається різна поведінка й ставлення до подій місцевого населення.

– Якою є ваша основна діяльність у Вроцлавському університеті?

– Я веду лекції для студентів. Працюю на кафедрі етнології та антропології культури, маю, зокрема, лекції з організаційної антропології. Є теж курс про Бескиди, де ми, однак, не зосереджуємося на польсько-українських відносинах. Нас цікавить культурна спадщина та сьогодення цього регіону. Два рази я їздив зі своїми студентами на «польові дослідження» околиць Ліська. Справа польсько-українських відносин з’являється під час таких занять, але вона не є їхньою головною темою. Цього року в університеті нам вдалося створити новий курс «Ukraina i Ukraińcy». На нього записалося дуже багато студентів.

– Ви член Українського історичного товариства. Яка в ньому ваша роль?

– Це громадська структура, й ми так працюємо вже 20-й рік. Бувають часи, коли про нас чують більше, коли менше. Багато років я активно працював у різних структурах Товариства. Найбільше нас помітно, коли ми проводимо наукові конференції, зокрема в Перемишлі, в яких беруть участь науковці з багатьох країн, також і з України. Результатом цих конференцій було видання наукових збірників. Спільно з фондом «Калина» ми організували проєкт «Живі в нашій пам’яті». Також пишемо заяви та звернення до різних установ і у Польщі, і в Україні.

– Не можу не спитати про український ліцей в Лігниці, де ви вчилися. Як згадуєте цей час?

– Навчання в цій школі мало дійсно вплив на мій подальший життєвий шлях. Молодь за час навчання формує свій світогляд. І Лігниця тут не виняток. Тоді я перебував серед своїх. Очевидно, що це вплинуло на моє бачення світу і моє мислення.

Від імені редакції газети «Наше слово» та її читачів сердечно вітаємо пана професора з присвоєнням професорського звання, що є вагомим офіційним визнанням досягнень у науковому світі.

Поділитися: