Боґуміла Бердиховська ■ ПОСТАТІ ■ №18-19, 2023-05-07

Оля Гнатюк, українознавиця, дослідниця в галузі історії ідей, перекладачка, дипломатка, ініціаторка багатьох польсько-українських заходів, нещодавно цілком заслужено отримала звання професора. Уся діяльність професорки Олі Гнатюк пов’язана з українським та польсько-українським контекстом. Вона активно працює в багатьох сферах польсько-українських відносин та виконує тут різні ролі, що доповнюють одна одну.

Дослідниця. Мабуть, основною є її дослідницька робота. Діяльність у цій галузі можна поділити на два напрями: публікація джерел та інтелектуальна рефлексія над історією ідей та питаннями ідентичності. Почалося все із захоплення бароко та фольклором Гуцульщини, як-от у працях «Українська барокова духовна пісня» (Київ, 1994), «Барокові духовні пісні з рукописних співаників Лемківщини» (Львів, 2000), «Відьми, чорти й святі Гуцульщини» (Варшава, 1997). Однак провідною темою досліджень професорки стало ХХ століття. Першою була одна з найважливіших її праць, присвячена змінам ідентичності в Україні наприкінці ХХ століття, під назвою «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність». Книжку видано в Польщі 2003 року, а український переклад опубліковано в Києві 2005 року. Ця праця стала справжньою подією для обох країн. Її одразу помітили та відзначили спершу у Варшаві нагородою наукового видання «Przegląd Wschodni» (2003), потім у Любліні науковою нагородою імені Єжи Ґедройця Університету Марії Кюрі-Склодовської (2004). Уважно вивчивши матеріали художніх текстів, дослідниця показала важке українське «прощання з імперією» та небезпеку нативізму, який вона першою помітила в українському інтелектуальному дискурсі, зокрема в колах, що зазвичай уважають проєвропейськими.

Широкий резонанс викликала нова праця професорки Олі Гнатюк. Книжка «Відвага і страх» (Київ, 2015, Войновіце, 2016, англомовне видання «Courage and Fear», 2020), яку присвячено воєнній долі львівської інтелігенції – української, польської та єврейської. Вона отримала відзнаку «Варшавська прем’єра місяця» та була номінована на премію ім. Казімєжа Мочарського, історичну нагороду «Polityka», нагороду ім. Єжи Туровича, вроцлавську літературну премію Центральної Європи «Анґелус» та премію «Історична книжка року» ім. Оскара Галецького Інституту національної пам’яті (IPN) та TVP.

Ця праця належить до напряму мікроісторії, й у цьому контексті неможливо переоцінити її значення для української та польсько-української історичної дискусії. Оскільки амбіція великих історичних наративів – це розповідь, «як усе було», й у такий спосіб створення певного образу всієї нації, цінність мікроісторій полягає в тому, що вони показують: усе було не таким простим і однозначним. Вони описують, як окремі особи чи спільноти, що піддаються тиску історичних та політичних обставин («великих наративів»), виходять за межі обмежень або, навпаки, піддаються їм. У великих наративах нації виконують однозначні ролі. Тим часом мікроісторія показує, наприклад, як польська родина Левковських та українська художниця Ярослава Музика (засуджена в 1948 р. за співпрацю з націоналістичним підпіллям до 25 років ув’язнення, звільнена в 1955 р., після смерті Сталіна) допомагали єврейській родині Лілле чи як старий український письменник-комуніст Петро Панч намагався врятувати польських письменників, арештованих НКВС 1940 року у Львові.

Варто згадати книгу професорки Гнатюк, написану у співавторстві зі мною. Ідеться про «Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами» (Люблін, 2000). Це була перша в Польщі розповідь про долю української інтелігенції в радянський період. Про волю до виживання й стійкість українського народу та його культури, що дивує та вражає. Ці історії виявилися такими цікавими, що книгу було перекладено українською мовою (Київ, 2004), а чеський переклад зробила дисидентка й чудова перекладачка Петрушка Шустрова.

Професорка Оля Гнатюк також є головною редакторкою одного з найбільших проєктів з видання джерельних документів, який зараз реалізовують в Україні. Ідеться про видавничу серію «Україна – Європа: 1921 – 1939». 

До академічної діяльності слід також додати серію «Polski Studii», яку започаткувала професорка: польські тематичні номери в київській «Критиці» (№ 9-10/2004 та 7-8/2010), одному з найбільш смислотворчих українських часописів. Професорка Гнатюк є авторкою низки текстів, а також передмов до книжок Ярослава Грицака («Нова Україна. Нові інтерпретації». Войновіце, 2010), Чеслава Мілоша («Велике князівство літератури. Вибрані есеї». Київ, 2011) та Романа Шпорлюка («Формування сучасної України: західний вибір». Варшава, 2004). Потрібно згадати про діяльність професорки Олі Гнатюк як енциклопедистки: авторка близько 60 статей до «Енциклопедії PWN», присвячених українським письменникам, та статей про історію Польщі в «Політичній енциклопедії НАНУ». Варто додати, що саме професорка, бувши радницею Посольства Польщі в Києві, стала ініціаторкою Конкурсу імені Єжи Ґедройця на найкращі українські магістерські та докторські роботи про Польщу та польсько-українські відносини.

Педагогиня. Оля Гнатюк була професоркою Інституту славістики Польської академії наук і Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету та досі викладає в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Серед її учнів – перекладачі Катажина Котинська та Рената Руснак з польського боку або Олесь Герасим, Маріанна Кіяновська та Наталка Римська з українського, які вже мають власну незалежну позицію в перекладацькому ремеслі. У 2010 – 2022 рр. професорка керувала спільною магістерською програмою Варшавського університету та Києво-Могилянської академії.

Перекладачка. І тут заслуги Олі Гнатюк важко переоцінити. По суті, вона переклала польською мовою найважливіших письменників і поетів України кінця ХХ століття. Саме її перекладацькому таланту своїм польським дебютом завдячує один з найвідоміших сучасних українських письменників, поетів й есеїстів Юрій Андрухович. Збірки есе «Erz-hertz-perc» (Варшава, 1996), «Ostatnie terytorium» (Воловець, 2002), романи «Rekrеacje» (Ізабелін, 1994), та «Prewersja» (Воловець, 2003) – це книжки, які вкорінили Андруховича в нашій культурі. Вона також познайомила польського читача з творами Юрка Іздрика, одного з найяскравіших письменників уже середнього покоління; Ігоря Калинця, поета, який замовк кілька десятиліть тому, але свого часу був орієнтиром для молодих українських поетів. Зрештою, як і з іншим митцем – Василем Голобородьком, котрий походить зі сходу України. До речі, внаслідок війни, тоді ще на сході України, Голобородько, як і сотні тисяч його земляків з Донбасу, опинився серед так званих внутрішньо переміщених осіб. Доробок перекладачки з художньої літератури варто доповнити антологіями: «Rybo-wino-kur» (Варшава, 1994), «Stepowa legenda: аntologia ukraińskiej małej formy prozatorskiej lat 1830–1930» (Варшава, 2003), підготована спільно з Ларисою Шост, та «Sny o Europie» (Краків, 2005).

Крім художньої літератури, в її перекладацькому доробку містяться твори Наталії Яковенко «Historia Ukrainy od najdawniejszych czasów do końca XVIII w.» (Люблін, 2000), перша книжка Миколи Рябчука, видана в Польщі, «Od Małorosji do Ukrainy» (Краків, 2002) й історичний репортаж Олександра Зінченка «Godzina papugi» (2015). 

Публічна інтелектуалка. І ще декілька слів про роль професорки Олі Гнатюк як публічної інтелектуалки. Її голос присутній у найважливіших польсько-українських дискусіях останніх тридцяти років. Тут професорка Гнатюк виступає послідовницею середовища паризького щомісячника «Культура». Безперечно, мета її діяльності, як сказав би Єжи Ґедройць, – нормалізація польсько-українських відносин. Це не означає, що вона не бачить проблем, помилок чи упущень обох сторін. Проте все піддається критиці з вірою в те, що ситуацію можливо змінити, хоча іноді й дуже важко (цей спосіб мислення був близьким також редакторові паризького щомісячника Єжи Ґедройцю).

Оля Гнатюк є людиною пограниччя в тому сенсі, що вона відкриває Польщу для України, а Україну для Польщі. Коли справи йдуть добре, це фантастичне становище. Але коли виникають проблеми у двосторонніх відносинах, перебування на цьому місці вимагає сміливості, послідовності та глибокого переконання, що твоя робота потрібна. Цього професорці Олі Гнатюк ніколи не бракувало й не бракує.

Поділитися: