Марина Однорог ■ ПОДІЇ ■ №3, 2023-01-22

«…Так виникає нація героїв, 

Так постає з населення народ»

(Ліна Костенко)

У варшавському кінотеатрі «Kino Kultura» 17 грудня відбулася презентація антології «Війна 2022», до якої ввійшли есеї, поезія та щоденники 40 українських поетів та письменників, які написали свої твори з початку повномасштабної війни в Україні. Презентувати книгу приїхали головна редакторка Видавництва Старого Лева, у якому і вийшла книга, Мар’яна Савка, письменник та укладач антології Володимир Рафєєнко та письменниця Вікторія Амеліна. Модерував зустріч один із ініціаторів антології, журналіст та волонтер Євген Клімакін.

Розпочалася подія з читань відомого вірша, який нещодавно став і піснею, поета та військового Павла Вишебаби «Лист доньці». Зачитала його відома українська акторка Ада Роговцева, перекладав Адам Ференца. Також у її виконанні прозвучала поезія Василя Махно, Юлії Мусаковської, Мар’яни Савки та Ліни Костенко.

За словами Євгена Клімакіна, ідея видати книгу прийшла до нього навесні, як усвідомлення того, що досвід проживання та осмислювання війни варто зафіксувати, а найкраще це можуть зробити письменники. В той час багато хто стежив за тим, як відомий український письменник Володимир Рафєєнко, який вже одного разу втратив свій дім у Донецьку і рятувався від війни, перебуває в окупації між Бучею та Бородянкою. 

– У Фейсбуці було дуже багато дописів, всі хвилювались живий-не живий, що трапилося. Коли вже завдяки тому, що Любко Дереш написав про це, ми дізнались, що Володю з дружиною вдалось евакуювати, вивезти з окупації. І в той момент я зрозумів, що якщо хтось і має зайнятись укладанням цієї книжки, то це Володимир Рафєєнко, — сказав Клімакін.

Сам же Володимир Рафєєнко зізнався, що коли їх евакуювали спочатку до Києва, а потім до Тернополя, почувався, м’яко кажучи, важко. Але саме робота над укладанням антології його лікувала.

– Тому що я раптом відчув, що я не один. І ця травма, і цей біль, неможливість дихати і спати  – це не тільки моє, це наше спільне. І я не буду брехати, я плакав, коли читав це все. Але через це я став жити далі і почав писати власні тексти. Тому я дуже вдячний за цю пропозицію, – зазначив письменник.

Після 24 лютого багато митців говорили про те, що слова закінчились. Як підтвердження, письменниця Вікторія Амеліна зазначила, що їй було важко не тільки писати, але й давати інтерв’ю іноземним журналістам у березні. Авторка тоді багато волонтерила, на складі з «волонтеркою» лексику можна було не підбирати, та й вона часто складалась з нецензурних слів, але з журналістами слова мали бути інакшими і їх не вистачало. Проте, саме пропозиція українського ПЕНу допомогла письменниці вийти зі складу з «гуманітаркою» і почати писати. Один із написаних за майже 10 днів повномасштабної війни есеїв потрапив до збірки. Окрім того, Вікторія дуже багато працює в громадській організації, яка займається документуванням воєнних злочинів. 

Мар’яна Савка під час своєї розповіді про те, як почала знову писати в період повномасштабної війни, зізналася, що Варшава – це місце сили, адже тут дуже багато українців, які пояснюють всьому світові про те, що зараз відбувається в Україні.

– Я, так само як багато моїх колег по письменницькому цеху, говорила про те, що втрачаю свій власний лексикон. В мене слова, які були метафорами, стають раптом взагалі непотрібними, стають мертвими. Я помітила, що не могла писати якихось притомних постів на початку, тому що не відчувала справжньої сили в звичайних словах. Тільки тоді, коли почала писати вірші, точніше – вони почали писати мною, я зрозуміла, що тільки поезія зараз є справжньою мовою для мене в цій війні. Саме через поезію я можу говорити, – розповіла поетка.

Вона також додала, що все, що зараз переживають українці, – неймовірний стрес для кожного і велике випробовування, але навіть, якщо він забирає в нас багато емоційних сил, він також дає багато.

– Дає більше глибини, розуміння таких сенсів, до яких ми ще не допливали. Напевно, та справжня література, яка народиться, вона буде трошки кроком вперед. Трішки пізніше, коли буде період рефлексії цього всього, що відбулося з нами, після антологій короткої форми з’являться великі твори, твори-осмислення того, що відбувається зараз. Я думаю, що лише в той спосіб Україна, як країна літературна, стане дуже важливою на літературній мапі світу, – сказала Мар’яна Савка, 

Важливо, що серед авторів, чиї твори є в антології, також декілька тих, хто тримає не лише культурний фронт, але й зі зброєю захищає Україну від російських окупантів. Хтось із авторів має вже не перший досвід війни – наприклад, Артем Чех. Водночас для деяких – це абсолютно новий досвід. Наприклад, для Павла Вишебаби, Павла Казаріна та Артема Чапая. Ніхто з них, із зрозумілих причин, не міг бути присутнім на презентації у Варшаві, але Артем Чапай записав відеозвернення, в якому подякував Польщі та іншим країнам за допомогу Україні та підтримку всіх тих, хто шукав тимчасовий прихисток у Європі. Дружина та діти Артема також наразі тимчасово знаходяться за кордоном.

– Нам випало боротися не тільки з російським імперіалізмом, але також і проти поширення авторитаризму в Європі і в світі, тому будемо розуміти, що це наша спільна боротьба. Нам дуже важливо мати спокій, поки ми боремось, – зазначив письменник та військовий Артем Чапай.

Не забули згадати автори і про своїх убитих росіянами колег, а саме про дитячого письменника та поета Володимира Вакуленка, якого вбили під час окупації Ізюмщини, в селі Капітолівка. Довгий період Володимир вважався безвісти зниклим і, як сказав Євген Клімакін, він ще мав віру, що письменник таки живий і його твори зможуть потрапити до антології. Але наприкінці листопада стало відомо, що Володимир Вакуленко був вбитий російськими окупантами і «похований» у братській могилі. У тілі письменника було знайдено дві кулі від пістолета Макарова. До розстрілу Володимира двічі викрадали російські військові, одного разу разом з сином, який має аутизм, іншого – самого. Після останнього викрадення письменник вже не повернувся додому, але залишив свої щоденники. Їх знайшла письменниця Вікторія Амеліна, яка приїхала на Ізюмщину у вересні, як документаторка воєнних злочинів.

– Ми приїхали до Капітолівки, де жив Володимир Вакуленко, 24 вересня, хоча на Ізюмщині були раніше. Ми приїхали туди опитувати батьків, які були головними свідками викрадення Володимира окупантами. Я дуже рада, що ми потрапили туди першими і, можливо, привернули увагу журналістів до цього випадку. На щастя, батько Володі дав нам опис головного з викрадачів. Якась надія на правосуддя в цьому сенсі є, – розповіла Вікторія.

Амеліна додала, що їй було дуже важко перебувати у кімнаті письменника. Там були перевернуті книжки, більшість книжок окупанти забрали як доказ, що Вакуленко – нацист. Батько письменника розповів Вікторії, що після першого арешту Володимир вирішив закопати в саду щоденник для того, щоб ці записи збереглись. Щоденник, запакований у пакет, викопала Вікторія Амеліна. 

– Для мене це досить травматична історія, бо я не готувалась в своєму житті викопувати в садах щоденники загиблих колег. Врешті я знайшла цей щоденник. Це був згорток, весь чорний від землі. Я його забрала. Як тільки приїхала до Харкова, то віддала цей щоденник до музею. Дуже символічно, що він потрапив у Харківський літературний музей, який великою мірою присвячений митцям Розстріляного відродження. Тепер ми знаємо, що Володимир Вакуленко також був розстріляний. Щоденник Володя закінчує тим, що він бачить журавлів у небі. Ось ця цитата: «журавлі курличуть, все буде Україна і я вірю в перемогу». Хотілось, щоб нас бачили не тому, що ми в крові, а тому, що ми класні та талановиті. Можливо, ця історія здобуває нам зброю, щоб наблизити перемогу, про яку писав Володя, – поділилася спогадами письменниця. 

Євген Клімакін додав, що прагне, щоб у польський переклад книги «Війна 2022» таки потрапили щоденники Вакуленка.

Найбільш щемливою темою під час презентації антології виявилась тема любові. Тут чи не кожен учасник презентації та глядач у залі не стримував сліз від звичайних проявів любові під час війни, описаних у книзі та тих, які розповіли самі автори. Володимир Рафєєнко зізнався, що для нього найбільшим враженням була любов матері до дитини, і кожного разу, коли він виходив на вулицю в перервах між обстрілами і бачив, як молоді матері розмовляють з немовлятами, то розумів, що в нього зовсім немає проблем. Але найбільше розчулили до сліз, як автора, так і весь зал, спогади про одну ситуацію. Ось як описує її Володимир: 

– В нас на другий-третій тиждень окупації, люди, які мали власний транспорт, виїздили через російські блокпости, збивались у великі групи по 100-150 машин з білими прапорами, писали на авто «діти, жінки». На жаль, бувало по-різному і бувало, що обстрілювали цивільне населення. Насправді мало людей мали свій транспорт, а евакуації потребувала більшість, бо вже й харчів не залишалось. Тому обабіч дороги виходили люди і просились в авто. Майже нікого ніхто не брав, бо були проблеми з бензином. І я бачив, як жінка з двома дітками – хлопчик і маленька дівчинка з невеличкими рюкзаками – чекали авто. І ця жінка написала дітям на ручках номер телефону свого. Вона їх цілувала і підбадьорювала. А потім, як машина від’їхала, вона впала на землю і почала кричати. І далі всі машини стали брати пасажирів. Ось це любов. 

Під час зустрічі Ада Роговцева зачитала по декілька есеїв та щоденників війни різних авторів. Всі вони сповнені максимальної чесності та зображують війну такою, як вона є. Тут згадується і евакуація з Києва, і перші дні у військкоматах, і «місцевість, які впізнаватимуть за воєнними шрамами», і доброта людей, які всі працювали і працюють задля однієї цілі. 

Загалом до антології увійшли твори: Вікторії Амеліної, Софії Андрухович, Юрія Андруховича, Катерини Бабкіної, Максима Беспалова, Юрія Винничука, Павла Вишебаби, Ірини Вікирчак, Лариси Денисенко, Любка Дереша, Анатолія Дністрового, Сергія Жадана, Олеся Ільченка, Юлії Ілюхи, Олександра Ірванця, Павла Казаріна, Катерини Калитко, Ії Ківи, Павла Коробчука, Ліни Костенко, Олега Коцарева, Галини Крук, Анастасії Левкової, Андрія Любки, Василя Махна, Олександра Михеда, Катерини Міхаліциної, Юлії Мусаковської, Олени Павлової, Володимира Рафєєнка, Богдани Романцової, Мар’яни Савки, Ірини Славінської, Остапа Сливинського, Олени Степаненко, Ксенії Харченко, Ірини Цілик, Артема Чапая, Артема Чеха, Гаськи Шиян, Ірини Шувалової та Петра Яценка.

Поділитися: