Марина Однорог ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №12, 2023-03-26

Дарина Гладун – українська поетка, перформерка, дослідниця та перекладачка. Минулого року у Wydawnictwo Biblioteki Śląskiej вийшла її білінгвальна книга українською з польським перекладом Януша Радванського «Радіо “Війна”». Це єдина зі збірок Дарини, яка спочатку вийшла в Польщі. Ми поговорили з авторкою про нову збірку поезій, її евакуацію з Бучі, увагу до українських поетів закордоном та літературу під час війни.

Про війну як поштовх до видання книги 

Збірка поезій «Радіо “Війна”» до повномасштабної війни повинна була мати зовсім інакший вигляд. Вона планувалась як польський переклад книги «Із тіні красивих червоних хлопчиків» і без воєнного контексту, але це були лише домовленості без конкретики. Проте після 24 лютого 2022 року багато чого змінилось. Перекладач книги Януш Радванський був першим, хто написав Дарині Гладун 24 лютого вранці і запросив приїхати до нього в Краків, а видавництво Biblioteki Śląskiej вирішило фінансово вкластись в книгу та заплатити авторці гонорар, що було для Дарини великою підтримкою. 

Активна робота над книгою розпочалась на початку березня, а наприкінці квітня був готовий повний корпус текстів, після чого вони дещо переписувались авторкою.

Значний вплив на написання поезій мала війна, досвід емігрантки та те, що в квартирі Дарини з чоловіком були російські окупанти. На щастя, подружжя покинуло Бучу 24 лютого та не потрапили в окупацію.

— 24 лютого ми з Лесиком вийшли з Бучі, у нас не було свого транспорту. План дій у нас був такий: поїхати в Хмельницький, бо в мене там живуть батьки – тобто Лесик мене завозить, а сам повертається в Житомир до бабусі. Ми понад добу добиралися до Хмельницького, змогли сісти мабуть на останню електричку з Бучі в напрямку Житомирської області і доїхали до станції Тетерів, потім пройшли залізницею, потім ще дуже довго йшли і дійшли до села в Житомирській області, де хлопець з місцевої тероборони прийняв нас у себе. Наступного дня ми змінили 5 машин, які нас підвозили. Згодом почались повітряні тривоги в Хмельницькому, і мене батьки відправили в Польщу до Януша. Я дуже добре пам’ятаю потяг для біженців, 28 годин на кордоні, сніг, переповнені вагони, – згадує поетка. 

28 лютого Дарина приїхала до свого перекладача Януша Радваньского, який знайшов дівчині тимчасове житло в Кракові, де вона провела декілька тижнів, а згодом поїхала в Потсдамський університет на стипендіальне навчання.

У Кракові в стресовому стані написалися лише один чи два вірші, активно до поезії Дарина повернулась вже у Берліні. Хоча за цей час її вірші, які поетка публікувала у Фейсбуці, переклали 25 мовами.

Дуже сильним та своєрідним пророцтвом став текст, написаний 21 лютого, під назвою «Війна не почнеться завтра». Війна ж почалась 24 лютого. 

Тексти як терапія

Деякі тексти стали для Дарини Гладун своєрідною самотерапією та можливістю прожити травматичний досвід і поділитись з ним світом:

– В мене є тексти про російських солдатів, що були реально терапією. Перший «Без дому» я написала тоді, коли взнала, що в нашому будинку були окупанти, що двері всіх квартир, де люди евакуювались – а виїхали майже всі з будинку – вирізані, а все розграбоване. Коли я про це дізналася, хоча й не мала візуального уявлення, а лише два рядки слів у телефоні, які передали через знайомих знайомих, ось тоді про це написала. Я мала розграбовану квартиру в Бучі і на новину, що російські солдати з Білорусі відправляють додому награбоване, я відреагувала текстом. 

Дарина розповідає, що спроби переосмислення того, що відбувається, почалися в квітні. В перший місяць повномасштабного вторгнення письмо було більш терапевтичним, як осмислення нового досвіду біженства і війни. В певний момент для неї це стало й переосмисленням власної родинної історії, адже її бабуся народилась в евакуації.

— Я ніколи не думала про неї і про свою прабабусю як про біженок. Хоча бабуся народилася в Казахстані. І коли я почала переосмислювати досвід, з яким зіткнулася моя прабабуся в час війни, і досвід, з яким стикаюся я, мене тоді дуже «накрило», бо ніби моя покійна прабабуся розповідала мені те, що я сама пережила. Про ці потяги, якими вона добиралась. Щоправда, у неї то були товарняки, а в мене була електричка, така звичайна з дерев’яними лавами. От тоді я переосмислила цю частину родинної історії.
Зараз я також сиджу в історії моєї родини в часи Другої світової і починаю в ній нормально розбиратися, – ділиться Дарина. 

Поетка зазначає, що зараз соцмережі дуже важливі для швидкої комунікації та осмислення прожитого досвіду, адже її поезію у Фейсбуці почала читати мама та люди, які взагалі дуже далекі від літературного процесу і книгу востаннє могли читати 10 років тому. 

– Я отримала багато реакцій. Окремі мої знайомі писали, що вони прочитали мої тексти і їм стало легше говорити про те, що вони переживають, і вони почали осмислювати свій досвід, проговорювати його. Зараз ми активно, зокрема через соцмережі, розвиваємо нові способи говорити про війну і проговорювати наші травми. Тут це простіше, тому що в нас не буде якогось нового наративу, який спустять згори, і ми в це повіримо, бо ми знаємо про множину досвідів, і кожен досвід треба проговорити, до нього потрібно обрати якісь слова, лексику, форму, і ми це всі пропрацьовуємо. Я думаю, що зараз всі поети, письменники, журналісти шукають ці слова, якими ми говоримо про війну, – розповідає Дарина.

Пташка, яка прилітає на підвіконня: структура книги  

Книга «Радіо “Війна”» не поділена на розділи, але тут є пташка, яка прилітає на підвіконня і щось говорить. За словами авторки книги, ідея у неї була ще до 24 лютого. Пташка – це радіотранслятор, який розповідає про те, що почула вчора, сьогодні, завтра.

Вона прилітає, розкриває дзьоба і лунає сигнал повітряної тривоги – і там, якщо дивитися за пташкою, є п’ять віршів, які відтворюють процес становлення української державності. Починається все з мітингів за незалежність, потім ухвалення незалежності, потім йде конституційна ніч і ухвалення конституції України, потім лунає сигнал повітряної тривоги і війна. Пташка певним чином спрямовує наступні тексти, вона ніби перемикається між часом, але точніше між якимись акцентами, які хотіла поставити авторка в цій частині книги.

Сама книга виглядає досить графічною, це особливий стиль Дарини Гладун – її поезія завжди перформативна. Тому тут можна знайти нотний стан, позивні українського радіо чи гімн України. Дарина розповідає, що на неї дуже сильно вплинуло українське радіо, коли вона росла. Але тема радіо наздогнала її і в Хмельницькому під час війни, коли на центральній вулиці міста по радіо звучали звернення президента Володимира Зеленського.

— Я в цей момент зрозуміла, що в чомусь Друга світова війна і сучасна війна дуже подібні саме цим моментом комунікації, бо ти від радіо ніде не сховаєшся, – розповідає Дарина.

Аналізуючи поезію, яка писалась під час повномасштабної війни і ввійшла до збірки, Дарина ділить її на ту, яка писалась в кінці лютого чи на початку березня, – в ній менше фігур, вона жорсткіша і з прямими фактами, і на ту, що писалася пізніше, – чим в стабільнішому просторі знаходилась поетка, тим поезія ставала схожою на те, що вона писала до 24 лютого. 

– Я помітила, що в мене посилилась потреба каталогізувати те, що є. Очевидно, це пов’язано з тим, що мародери обікрали моє житло, і я вирішила це записати. Ось цієї каталогізації стало дуже багато в моїх текстах, саме її я потім дуже сильно редагувала. Бо переписати насправді хочеться абсолютно все. Каталогізувати все, що є в цій кімнаті, на цьому столі, записати всі імена, всіх людей, запам’ятати абсолютно все. Ось це відчуття втрати, того, що все, що я знала, все, до чого я звикла, може зникнути в один день. Ось це відчуття спонукає робити перепис світу, архівувати світ відразу, – ділиться Дарина.

Інша частина творів – це поезія передчуття війни. Дарина, як і багато хто з українців, не мала воєнного досвіду з 2014 року до 24 лютого, незважаючи на те, що була на сході України: в Северодонецьку, Лисичанську, Маріуполі, але тоді було безпечно. Все, що вона бачила, – наслідки, тому і поезія була досить відстороненою.  

– Все зараз здається надто витонченим. Раніше мені здавалось, що люди, в яких є безпосередньо воєнний досвід, пишуть дуже прямо, і я не розуміла чому. Після 24 лютого мені стало зрозуміло. Є якісь речі про воєнну поезію, які я зрозуміла лише тоді, коли побачила у вікно винищувач або стовп диму над Гостомельським аеропортом, – говорить Дарина. 

Книгу «Радіо “Війна”» варто читати і слухати, адже сприймається це дуже по-різному. Наприклад, в текстах можна побачити своєрідне цензурування, блекаути, замальовані чорним слова. 

– Коли ти дивишся на сторінку, то бачиш, що тут чогось бракує, попрацювала цензура. Ось цей момент цензурування і самоцензурування я зберегла. Тому що в час війни ти все рівно не можеш відкрито висловлюватись, наприклад, критикувати владу чи говорити, де ти. На мене це дуже сильно тиснуло. Хто де – перші тижні, місяці ніхто нікому не говорив, навіть ті, хто виїхали за кордон. Тому що це було дуже табуйовано, – згадує поетка.

Про відповідальність митців 

Українські митці під час війни стали ще одним сильним голосом України закордоном. Якщо для українців їхні тексти – підтримуючі та терапевтичні, то, завдяки перекладам, для іноземної аудиторії – це ретрансляція того, що відбувається в країні. Тому слово – це відповідальність, і Дарина говорить, що дуже уважно ставиться до того, що публікує:

– Мені здається, що ця відповідальність посилюється, і так чи інакше її відчувають усі. Я спілкувалась особисто з деякими авторами і знаю, що це є не тільки у мене. Ось це намагання якомога делікатніше говорити про Україну. Це у багатьох зараз. Бо ми всі розуміємо, що дуже залежні від медійності та медійного образу, який ми маємо підтримувати. Хто нас читає, хто підтримує закордоном? Це часто інтелектуали, лідери думок. І якщо на тебе підписаний, наприклад, лідер думок Литви, то ти маєш більшу відповідальність того, що ти транслюєш. Це така непроговорена солідарність. 

Поділитися: