Тетяна Семаковська ■ УКРАЇНА ■ №47, 2022-11-20

Роман Джорджа Орвелла «1984» був написаний 1948 року, однак його сюжет – немов замальовка до сучасної росії. Безліч фейкових новин по телебаченню та пропаганда величі російської федерації відверто засліпила очі громадянам. Відтак, велика частина з них вважають війну в Україні виправданою, ба більше – пишаються кривавою різаниною цивільного населення, яку тут влаштували їхні війська. Чимало українців мали родичів в росії: у когось там був брат, сестра, мама чи друг. Проте від 24 лютого мільйони людей викреслили цих осіб зі свого життя. Розповідаємо історії українців, які фактично втратили рідних, хоча ті ще живі.

Марина, Луцьк

Марина родом з Луцька, у росії в неї живе тітка Дар’я. Стосунки між жінками були напружені ще з 2014 року, коли почалася війна на сході. Попри це, жінка старалася підтримувати зв’язок із родичкою.

«Особисто ми бачилися з нею ще до війни у 2014 році. Дар’я приїздила до нас погостювати. Ми тоді не помічали таких розбіжностей у поглядах – напевно тому, що не спілкувалися про політику. Все почалося у 2014 році, коли вона поїхала відпочивати в окупований їхніми військами Крим – ми посварилися по Скайпу. Я не розуміла, чому вона так вчинила, але пробачила її вчинок», – розповідає героїня.

За словами Марини, потім вона про це пожаліла – каже, що потрібно було одразу розірвати зв’язок з родичкою. Марина ділиться, що з ввічливості вітала тітку зі святами, але про попереднє спілкування мови не було.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дар’я навіть не подзвонила, хоча до того часто питала, як у мене справи. Я сама їй написала – кажу, війна у нас, ви почали війну, а вона почала розказувати, що все брехня, що треба трохи потерпіти і нас визволять. Від кого визволять – вона, звісно, не знала. Після цього я заблокувала всі її контакти у соцмережах. Для мене її не існує, для моїх дітей теж», – наголошує героїня.

Славка, Київщина

Славка пережила окупацію російських військ на Київщині. Жінка не встигла покинути рідну домівку перед тим, як в село зайшли ворожі війська. Героїня розповідає: щоб вижити, довелося постійно спати в погребі, а їжу приносили небайдужі сусіди. Жінка – пенсіонерка, тож їй було важко пересуватися. Окрім того, у неї чоловік на інвалідному візку. У росії в героїні жила двоюрідна сестра Ірина.

«Ми росли разом з Ірою, потім вона вступила в столичний університет і там зустріла свого нареченого, він був з москви. Мені він ніколи не подобався –миршавий такий, худий був. Мама моя казала, що той хлопець приворожив її, бо вона йому дуже сподобалося. Іра переїхала з ним разом до москви, але ми продовжували писати одна одній, слали телеграми. Іра там народила двох синів, фото нам навіть показувала, а чоловік отой рідко з нами говорив», – каже жінка.

Сестра Славки подзвонила їй тільки 29 лютого і ні слова не спитала за війну. Жінка розмовляла так, ніби все гаразд. Коли ж Славка розповіла їй, що спить у холодному погребі та ховається від російських танків – та їй не повірила. Після цього спілкування закінчилося, ділиться з гіркою усмішкою Славка. 

Христина, Харків

Христина переїхала з Донбасу у 2014 році, вдома залишився батько. На жаль, дівчина була змушена припинити спілкування з рідним татом, адже той перейшов на бік російських окупантів.

«Доходило до того, що він бажав мені смерті. У це, звісно, важко повірити, але мій тато так мені й писав. Називав бандерівкою, казав різні погані речі. До 2014 року ми жили у Донбасі, але у нас з мамою завжди були важкі стосунки з батьком. Коли ми прийняли рішення їхати з Донбасу, тато не захотів з нами. Вже 8 років я живу в Харкові, обожнюю це місто, але росіяни прийшли і сюди. Інколи я не знаю, куди мені вже варто поїхати, щоб мене перестали «рятувати», – з сумом розповідає героїня.

Христина наголошує – вона не жаліє про припинення спілкування з татом, однак зізнається, що часом пише йому. Дівчина має надію, що колись він зрозуміє, яку помилку вчинив – головне, щоб це було не запізно, каже Христина. Героїня живе у Харкові і попри обстріли продовжує працювати та зберігає оптимізм.

«Я вже навіть купила український прапор, щоб святкувати нашу перемогу. Харків дає мені можливість жити та працювати, я щодня доначу, багато гуляю та красиво одягаюсь. Часом розумію, що кожен день може бути останнім – не хочеться провести його погано», – розповідає героїня.

Марія, Кривий Ріг

Марія народилася та виросла в Кривому Розі, тут же вийшла заміж та виховала дітей. Жінка важко працювала все життя – її чоловік рано пішов з життя, тож їй самотужки довелося «піднімати на ноги» дітей. Героїня розповідає, що в росії у неї були родичі по маминій лінії.

«Я ще коли дитиною була, вони до нас приїздили, ми їх частували, мама стіл накривала, пекла торти, хоча грошей у нас було мало. Мама навчила мене бути гостинною зі всіма, не дивлячись на те, хто де народився», – розповідає Марія.

Героїня згадує, що, коли Україна стала незалежною, родичі почали частіше навідуватися до неї, однак тему політики в родині намагалися не підіймати. Однак, в лютому 2022 року Марія сама зателефонувала родичам – ті їй не повірили.
Так спілкування й закінчилося.

«Десь у серпні родичі мені написали – говорили, що моляться, що все йде до кращого. Їм за себе треба молитися, адже я не знаю, куди їх пустять після всього, що їхні люди тут наробили», – каже героїня.

У червні 2022 року видання The Washington Post повідомило, що росіяни мають приблизно 11 мільйонів родичів в Україні. Згідно із опитуванням The Washington Post, протягом перших двох тижнів повномасштабної війни в Україні більша частина українців припинила будь-яке спілкування із родичами з рф. Втім, деякі опитані повідомили, що відновили спілкування згодом. Серед наших героїв тільки Христина має надію, що її батько все ж рано чи пізно усвідомить свою помилку.

Поділитися: