Стефан Лашин ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №18-19, 2023-05-07

A. Boroń, A. Gromkowska-Melosik, «Ukraińskie uchodźczynie wojenne. Tożsamość, trauma, nadzieja». Kraków, «Impuls», 2022. – 270 s.

30 грудня 2022 року польське видавництво «Імпульс» видало книгу двох професорок з Познані «Українські воєнні біженки. Ідентичність, травма, надія». У передмові читаємо: «На момент друку цієї книги в інтернеті вже існує понад 100 мільйонів звернень, які стосуються проблеми українських біженців. Текстів наукового характеру серед них немає. Пропонована книга має заповнити цю прогалину.  З 24 лютого 2022 року кордони України перетнули 8,7 млн ​​осіб, з них в Європі зареєстровано 5,6 млн осіб».

Свої роздуми авторки розпочали віршем Станіслава Бараньчака (польський поет-емігрант, дисидент, викладач Гарвардського університету; 1946-2014)  «Якщо порцеляна, то тільки така», нагадуючи читачеві про тимчасовість і крихкість людського існування. Настанова вірша цілком узгоджується з міркуваннями й аналізом, що містяться в книзі, а особливо – з окремими історіями українських жінок. Саме в них можна побачити весь спектр трагедій, що сталися під час жорстокої нещадності війни, розв’язаної росією. Їхні окремі голоси утворюють багатопотокову історію про вимушений переїзд до Польщі, показуючи драму прийняття рішень в умовах стресу, страху та екзистенційної невизначеності. Це розповіді як про порятунок життя в небезпечних умовах, так і про тугу за тим, що було, про побудову повсякденності (виживання) у новому, чужому для себе та дітей місці, без прямої підтримки родини, друзів, без знання мови, з обмеженнями, пов’язаними з фінансовими ресурсами, а також про усвідомлення власних сил у подоланні труднощів, з якими вони зіткнулися.

Валіза, про яку розповідає поет у згаданому вірші, постає в кожній окремій історії, яку почули авторки книги. Наприклад, в історії Галини воно набуває символічного виміру: «…y потяг пускали лише одну людину з однією валізою, а у деяких людей було більше, і вони залишили ці валізи на платформах, і в мене в пам’яті залишилася ця картина, що поїзд йде, а позаду багато валіз. Серед них були гарні, шкіряні, були й різних кольорів. І тоді я подумала, що в житті не так важливо, що ти маєш, що можна втекти навіть з однією валізою, але мати життя, врятувати його».

Таке твердження дає нам зрозуміти, що віссю роздумів співрозмовників є подорож, яка розуміється як вихід, так і еміграція. Вони вирушили самі, з дітьми, залишивши сім’ю, найближчих друзів, домівку, роботу і все, що було близьким у житті. Зазвичай у них в руках одна валіза з найнеобхіднішими речами, яких після розпакування виявляється недостатньо або вони не зовсім влучно підібрані. Бо хіба можна упакувати своє теперішнє життя в маленьку прямокутну коробку?

Вони йдуть з жалем, тривогою та смутком, часто зі сльозами та розпачем. Невідомо, чи вони коли-небудь повернуться і чи зможуть побачити своїх близьких, з якими розлучені. Іноді вони точно знають, куди прямують, іноді вирішують в дорозі, і часто рішення, де зупинитися тимчасово чи назавжди, є випадковим. У кожному з цих випадків це новий початок, для одних він асоціюється з полегшенням і надією, для інших – із тривогою та відчуттям безпорадності.

Проте, незважаючи на їхні індивідуальні життєві історії, вимушені емігрантки опиняються на межі належності. Емоційно пов’язані з батьківщиною, вони не можуть повернутися на неї і водночас намагаються знайти своє місце в новій країні проживання. Раптовий від’їзд із країни, економічна невизначеність внаслідок втрати засобів до існування, зниження соціально-професійного становища сприяє появі відчуття нестабільності, тривоги та непередбачуваності майбутнього. Вони постійно шукають: роботу, житло, відчуття безпеки, можливості набути нових кваліфікацій та компетенцій. Постійно в дорозі.

І все ж надія не покидає їх, вони постійно борються з реальністю та собою – за цілісність власної ідентичності, за майбутнє своїх дітей, їм важко знайти себе в чужій країні. Вони не є пасивними об’єктами, що піддалися шокуючій масі подій. Не дивлячись на відчай, на всеохоплюючу зневіру, що це сталося з ними так раптово, життєву трагедію, яка перевертає їхнє поточне існування, вони хочуть взяти справу у свої руки, отримати відчуття контролю, але не фрагментарного (іноді ілюзорного, але часто дуже ефективного). Вони засмучені, але сміливі жінки в найглибшому сенсі цього слова. Вони не хочуть залишатися жертвами подій, які прорізали їхню біографію, не хочуть, щоб видіння покинутого (а інколи вже зруйнованого) будинку та спогади про звірства російських загарбників ламали їхню психіку. Вони борються за виживання, за соціально гідне існування та психічне здоров’я – по відношенню до своїх дітей і самих себе.

Героїні розміщених у книзі розповідей просторово і психологічно відірвані від батьківщини, але водночас не інтегровані в новому місці проживання. Вони перебувають у просторі «ні тут, ні там», «між позиціями, визначеними законом, звичаєм, конвенцією та церемоніалом» – якщо звернутися до В. Тернера (британський антрополог, дослідник ритуалів у контексті соціальних змін; 1920-1983) – вони пасажири, їхні характеристики «неоднозначні; вони проходять через культурну сферу, яка має небагато або взагалі не має атрибутів минулого чи майбутнього стану».

Ця метафора подорожі також відсилає до проведеного авторками методу дослідження – наративного інтерв’ю, завдяки якому вони змогли хоча б фрагментарно познайомитися з досвідом і переживаннями жінок та змістом, який вони надавали подіям, пов’язаним із примусовою еміграцією. Особисті розповіді дозволяють нам відкрити різноманітні фрагменти біографії, далекі від узагальненого портрета біженця, представленого в кількісних дослідженнях і звітах. Зв’язок між тим, що людина пережила, та її історією є багатошаровим і являє собою своєрідну подорож – від події до її інтерпретації. Досвід людини – це елементи реального життя, які, у свою чергу, стають досвідом у процесі сприйняття та присвоєння значень, також у контексті попереднього досвіду та соціокультурного контексту. Наступна фаза — це розповідь, яка поміщає ці переживання в певні рамки, у ситуації зустрічі зі слухачем, залежно від стосунків між ними, але також інтерпретується у зв’язку з минулим і майбутнім. Останній шар – це життя як текст, трансформований інтерпретаціями дослідника, його власним досвідом, припущеннями та знаннями.

Через велику хвилю міграції українських жінок і дітей до Польщі авторкам вдалося безпосередньо зв’язатися з жінками-біженками та опитати їх. Крім того, їхні діти взяли участь у проекті «У звичайних словах велика сила», в межах якого були створені казки та вірші для українських дітей-біженців. Все це разом з мистецькими роботами, що підготували діти з України, видано книгою (детальніше – в НС №15 від 16 квітня 2023). Це дозволило завоювати довіру наших співрозмовниць.

Метою було послухати їхні розповіді, щоб спробувати зрозуміти, що вони переживають і яке значення надають своїй втечі, травмі та поточній ситуації. Це дозволило відійти від представлення біженців як однорідної групи зі схожим досвідом, поширеного в літературі, і зосередитися на окремих історіях, що містять особисту перспективу, беручи до уваги «домашні наративи». З іншого боку, ці наративи можна розглядати в контексті зіткнення з досвідом, страхами та мріями людей, які «зазвичай невидимі», а їхні історії невідомі. Вони є поштовхом до роздумів над проблемою біженців, а також над нашими ідеями, страхами та сподіваннями.

Авторки сподіваються, що їхня книга, а особливо зміст її дослідницької частини, сприятиме збагаченню знань про ідентичність українських біженців у Польщі та її реконструкції під впливом подій, що відбулися в їхньому житті. Це також може сприяти поширенню ідеї «міжкультурного інтервенціонізму».

Під час інтерв’ю обговорювалися ключові питання, пов’язані з українськими жінками-біженками. Вони стосувалися досвіду попереднього життя в Україні, трагедії та досвіду російської агресії, рішення втекти, а також поїздки до Польщі. Крім того, вони були пов’язані з їхнім становищем у Польщі, зокрема щодо відчуття відчаю і туги, а також бажання знайти себе в новій життєвій ситуації, одним із наслідків чого була певна реконструкція жіночності. Інтерв’ю стосувалося також проблеми житла та професійної ситуації жінок-біженок, освіти їхніх дітей та сприйняття Польщі та поляків. Нарешті авторки постаралися зрозуміти сприйняття жінок-біженок досвіду участі в самому інтерв’ю.

Дослідницькій частині передує теоретична частина, яка складається із семи розділів. Перший розділ під назвою «Вигнання: теоретичний та історичний контексти» містить спробу реконструювати поняття біженця в контексті різних, переважно соціологічних  теорій і концепцій. Він також містить приклади конкретних хвиль і феноменів біженців в історичному контексті та опис дій щодо біженців, у тому числі Польщі щодо українців у 2022 році. Другий розділ описує різні політичні, економічні, соціально-культурні наслідки біженців та міграції, в макроперспективі. Третій розділ присвячено психосоціальним наслідкам біженства для людини; особливо з точки зору таких явищ, як травма, екзистенціальний шок і дестабілізація ідентичності. Четвертий розділ реконструює російську агресію проти України в період з 24 лютого 2022 року на тлі історичних та національних конфліктів. Також містить опис реакції міжнародної спільноти на агресію та підтримку України, як політичну, так і військову. П’ятий розділ описує – звертаючи увагу на вимір ідентичності – вибрані різноманітні аспекти, що характеризують національність, державність та українську культуру, зокрема польсько-українські стосунки. Розділ шостий є спробою охарактеризувати українську жіночість в історичній та сучасній перспективі. У ньому йдеться про емансипацію жінок та феміністські ідеї, як їх сприймають біженці. Cьомий розділ являє собою опис прийнятих методологічних положень, які безумовно вписуються в парадигму якісного дослідження. Восьмий розділ книги – дуже обширний, в ньому аналізуються та інтерпретуються результати власних досліджень, обговорення сприйняття українськими жінками свого статусу біженки: трагедії, травми та надії. У цьому розділі йдеться про: життя в Україні до російської агресії; російську агресія та рішення залишити батьківщину; як знайти себе на ринку праці; навчання дітей та сприйняття польської школи; Польщу та поляків у свідомості жінок-біженок; реконструкцію фемінності в нових умовах життя та сприйняття жінками-біженками досвіду участі в інтерв’ю. Дев’ятий розділ присвячено становищу біженців у контексті міжкультурної освіти, особливо становищу українських жінок і дітей у Польщі у 2022 році. У ньому також представлено проект міжкультурної інтервенції «У звичайних словах велика сила», який виконує Кафедра полікультурної освіти та дослідження соціальних нерівностей Університету Адама Міцкевича в Познані.

Підсумовуючи: авторки намагаються показати досвід жінок-біженок, подолання травми, а також потенціал для навчання та адаптації до нових умов. Аналіз та тлумачення ситуації біженців від війни з України, представлені в цій книзі, можуть бути використані в програмах інтервенції та міграційній політиці.

Поділитися: