Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №29, 2023-07-23

На війні, що зараз точиться в Україні, пліч-о-пліч з українськими військовими стоять медики та парамедики. «Госпітальєри» є одним із медичних батальйонів, який працює на фронті. Їхні парамедики є волонтерами і їздять допомагати військовим, беручи відгули чи відпустки за власний рахунок на основній роботі. Більше про медичну допомогу на фронті та складнощі роботи на війні «Нашому слову» розповів парамедик медичного батальйону «Госпітальєри» з позивним «Калаш».

– За яким принципом медики розподіляються по напрямках фронту і чи на всіх напрямках працюють «Госпітальєри»?

– «Госпітальєри» допомагають на всіх точках фронту. На кожному напрямку є декілька або одна бригада чи батальйон, де прикомандировані екіпажі «Госпітальєрів». Це можуть бути екіпажі з медиками або без медиків. Є різні машини, на яких виїжджають екіпажі та які виконують маневрені поїздки. Є пікапи або машини, що можуть проїхати будь-де. А другий вид – це реанімобілі, які повністю укомплектовані всім для екстреної реанімації та доставки до госпіталю. Є багато екіпажів у батальйоні, які їздять на ротації по черзі, між собою домовляються. Є головний координуючий всіх ротацій, він домовляється з усіма бригадами, які потребують нашої допомоги. Вони визначають час, коли буде ротація, і це може бути по-різному: місяць – один екіпаж, місяць – другий, або два тижні – один екіпаж, два тижні – другий. Всі сили, до яких ми приїжджаємо – ЗСУ, Нацгвардія, ТрО, Сили спеціальних операцій – всі вони розташовані по всій ліній фронту. Тобто немає конкретного місяця, є екіпажі, які закріплені безпосередньо за частинами.

– На яких напрямках працювали ви?

– Були на Харківському напрямку під час контрнаступу, зокрема в Ізюмі. Були на Запорізькому, Авдіївському. З моїм екіпажем ми були майже на всіх точках, на всіх напрямках фронту, окрім Херсонського.

– Як ви вирішили піти на війну, чи був досвід до цього?

– Я був знайомий з парамедициною ще з 2015 року, навчався на курсах, мав справу з військовою підготовкою. Насамперед я спортсмен, також як чоловік маю певний інтерес до зброї, але ще більше – до медичної справи. Я за фахом не медик, але маю певну кваліфікацію у парамедицині. Що саме мене підштовхнуло піти на війну? Це, мабуть, друзі й товариші, у яких була мотивація, і вони надихнули своїм прикладом. А ще мені просто захотілося поїхати, бо того потребує держава. Я завжди тримаюся людей, які мені близькі, з якими я хочу робити дійсно вражаючі вчинки.

– Коли ви долучилися до «Госпітальєрів»?

– У 2022 році, а до цього мав справу з членами «Госпітальєрів» ще з 2015 року, бо це мої товариші, вони вже були у батальйоні. Я просто офіційно не долучався, а тоді навчався парамедицині. 

– «Госпітальєри» надають допомогу не тільки військовим, а й цивільним?

– Там, де ми перебуваємо, є багато людей, які залишаються на деокупованих територіях або територіях, які часто під обстрілами. Вони завжди потребують не тільки медичної, а й гуманітарної допомоги. Це може бути доставка води, їжі або медикаментів, мається на увазі самолікування, бо у людей немає можливості кудись виїхати або їм не привозять ліків у потрібній кількості. Ми допомагаємо, обходимо всі помешкання. Збираємо людей похилого віку, питаємо, що їм потрібно. Можемо привезти ми або наші побратими, чи дати те, що є у нас в наявності. Якщо хтось потребує медичної допомоги, то ми на свій розсуд або допомагаємо на місці, або довозимо їх до госпіталів чи лікарні.

– Знаю, що багато людей відмовляється виїжджати із прифронтових населених пунктів. Чи змінюється їхня позиція після того, як вони стали свідками поранень чи самі отримали поранення?

– У нас була людина, яка отримала осколкове поранення під час обстрілу містечка «Градами». Це був старший чоловік, якому 63 роки. Людям раз на добу доставляли їжу – хліб, вода, гарячі страви, і от він вийшов за їжею і потрапив під обстріл. Ми були в одному з помешкань, побачили, що йому потрібна допомога, надали її, евакуювали його у госпіталь. І от, коли ми його вивозили, то питали, що йому потрібно забрати, щоб він переїхав в інше місто. А той чоловік абсолютно одразу сказав, що нічого не потребує, що його прооперують, і він повернеться до свого дому. Тобто у тих людей бажання не виїжджати, а навпаки – залишатися на своїх місцях, незважаючи на обстріли і на те, що все зруйновано. Думаю, що є приклади, коли люди бачать поранення або отримують їх і виїжджають. Але так є: хтось хоче виїхати, тільки почувши обстріл, а хтось, навіть отримавши поранення, залишається вдома. Люди не бачать свого майбутнього в інших місцях або просто вперті, хочуть стояти на своєму.

– З якими викликами вам доводиться стикатися?

– Наша робота, напевно, максимально проста. Ми діємо за певними алгоритмами, які ми вивчаємо і яких ми навчаємо. Нам потрібно зробити все можливе за планом дій, не видумувати нічого нового та максимально хутко намагатися зробити все для життя людини, тому ми робимо все швидко і просто. Стикаємося деколи з обстрілами наших евакуаційних точок, з великою кількістю поранених, яких потрібно вивозити на одній чи двох машинах. Зі складного, що треба робити, – це сортувати людей, коли у тебе є три людини у важкому стані, одна людина у неважкому стані і ще одна з декількома пораненнями. Більшість з них треба евакуювати якомога швидше. Найскладніше – це коли є мала кількість транспорту, на якому можна вивезти людей. Тобто складно не надавати допомогу, а доставити швидко до пункту, де його будуть лікувати. До прикладу, екіпаж складається з чотирьох людей і у нас є один автомобіль, тож ми можемо взяти максимум одного важкого, якого ми покладемо на ноші, та три-чотири людини, які будуть сидіти посередині машини. А якщо це якийсь масований обстріл і багато поранених, то зазвичай доводиться залишатися на точці самому або удвох з напарником та чекати, поки людей вивезуть та повернуться назад. Проблема в тому, що на війні мало кваліфікованих парамедиків, які можуть грамотно надавати домедичну допомогу. Бо десь потрібно ризикувати власним життям, десь потрібно не ризикувати життям пораненого і робити все дуже швидко. 

– Розкажіть більше про ваш екіпаж, які в ньому стосунки?

– Наш Павлоградський екіпаж – він з мого міста, ми працюємо тільки людьми зі свого міста, ми всі друзі. Мені подобається ставлення людей у нашій команді, які перебувають на момент ротації під моїм керівництвом. Вони дуже поважно ставляться до мене, до мого слова, до моїх пропозицій, як проводити евакуацію та надавати допомогу. Завжди радію тому, наскільки люди можуть залишатися людьми у складних ситуаціях та тішитися маленьким радощам, як-от якась їжа. Коли ми кудись виїжджаємо – то хтось поїхав купив тістечко, привіз колезі – і вже посмішка на обличчі, певна емоція. Я завжди обожнюю, коли люди емоційно проникають у себе. Коли є сильна-сильна спільна емоція, навіть якщо вона погана, вона залишається у людині надовго – як певні враження, певні почуття – це залишиться у ній надовго. Тому я завжди ціную тільки людські відносини, незважаючи на будь-які обставини.

– Наскільки я знаю, то «Госпітальєри» є волонтерською організацію. Чи є у вас фінансування на препарати, автомобілі, чи є якісь виплати у парамедиків?

– У нас батальйон волонтерський, він досі функціонує лише за рахунок людей, які донатять на медичні потреби й транспорт. Є велика кількість людей, які захоплюються нашою роботою та допомагають фінансово, медійно чи привозять нам якісь гуманітарні вантажі. «Госпітальєри» є, мабуть, одним із найбільш забезпечених медичних батальйонів у нашій країні. Бо у нас велика кількість машинних екіпажів, які обладнані медичним обладнанням та забезпечені тактичною медициною, тактичним спорядженням, формою, ліками, препаратами, є великий автопарк. Але це все за рахунок людей, які допомагають з Європи, США та України. У нас повністю волонтерські екіпажі, які за своїм бажанням, за своїм покликом серця їдуть на ротації зі своєї основної роботи, беручи якісь відгули або відпустку за власний рахунок. Все це робиться за рахунок бажання наших людей.

– Скільки всього людей у батальйоні?

– Було мінімум 600. Але з початку повномасштабної війни у нас збільшилася кількість людей і велика черга стоїть на наші вишколи. На них ми навчаємо людей домедичній допомозі, і після цього вишколу люди мають змогу поїхати на ротації і допомагати рятувати поранених. Зараз ця цифра біля 1000 осіб.

– Скільки часу триває навчання?

– 10 днів повноцінного навчання, де теоретично і практично навчають всього. Я це точно знаю, бо зараз я виконую функцію інструктора цього вишколу. Ми викладаємо паралельно з ротацією на війну.

– Ви казали, що мало медиків, які можуть надавати домедичну допомогу. Як можете оцінити ситуацію на фронті з військовими медиками. Чи є проблеми якісь?

– 100% є проблеми. Не завжди медиків направляють на позиції, де потрібна евакуація людей. Вважається, що евакуацією поранених може займатися звичайний рядовий солдат, бо не завжди медичний склад можна використовувати у загрозливих ситуаціях – медиків мало і їх пріоритетно ставлять у госпіталі. Але з моменту евакуації і до приїзду у госпіталь теж треба надавати кваліфіковану медичну допомогу. Якщо була б змога, щоб медики надавали найпершу допомогу – це було б набагато краще, був би більший відсоток, що поранений збереже життя, бо у багатьох батальйонах евакуацією поранених та наданням домедичної допомоги займаються некваліфіковані люди. Тому одним із завдань «Госпітальєрів» є навчити хлопців-піхотинців, які виконують найскладнішу роботу на даний момент, надавати кваліфіковану допомогу, бо це повинен знати кожен солдат. Хотілося б, що було більше медичних батальйонів, медичного персоналу на війні.

– Чи були ситуації, коли ви були близькі до того, щоб впасти духом, але витримали? Що вам допомогло?

– Не можу нічого сказати, бо такої ситуації, може, ще не було, а може, й не буде. За своїм характером та емоційним складом я не пропускаю через себе ніякі негативні емоції, будь то поранення чи смерть. Я до цього ставлюся як до своєї справи – це професійний підхід – не зважати на рани, на емоції поранених, а робити все за алгоритмами та швидко. Якнайшвидше відпускати від себе емоції, які відчуваєш у момент допомоги пораненому під час війни. Тобто треба морально та емоційно стримувати якісь навіть намагання задуматися про всі ці поранення, війну. Про це думати – це означає поставити «дорівнює» між емоційним зривом та депресією, і тому я навіть не ставлю це у якусь ланку своїх думок. Ми завжди у колективі намагаємося підбадьорювати одне одного та ніколи не розмовляємо про негативні фактори. Ми розмовляємо тільки про те, що зробили правильно, що неправильно, що ми могли б зробити краще, що ми зробили дуже круто, що нам потрібно, щоб робити краще, та як круто ми будемо проводити час після війни. Отакі у нас розмови, і я всім рекомендую саме так робити, бо депресія та посттравматичні синдроми – це чекає на кожну людину, яка побувала на війні. Це ще буде дуже поголовна хвороба та стан людей після закінчення війни.

«Госпітальєри» – добровольча організація парамедиків. Була заснована Яною Зінкевич на початку бойових дій в Україні у 2014 році, коли росія анексувала Крим і розпочала бойові дії на сході країни.

Яна Зінкевич – командир медичного батальйону «Госпітальєри», медик-доброволець. Начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української Добровольчої Армії (до 2016 року — Добровольчого українського корпусу «Правий сектор») під час війни на сході України. За період активної фази АТО, починаючи з 2014 року, особисто витягла та врятувала більше двох сотень поранених українських солдатів з передової. Після перенесених операцій та реабілітації пересувається в інвалідному візку.

«Госпітальєрами» проведено 11027 евакуацій (3200 – з 2014-го до 24 лютого 2022 року та 7827 – з 24 лютого 2022 року по квітень 2023-го).

Гасло організації – «Заради кожного життя». І «Госпітальєри» щодня доводять, що це не просто слова.

Дізнатися більше про діяльність медичного батальйону та підтримати пожертвою можна за посиланням: hospitallers.life. Сайт доступний українською, польською та англійською мовами.

Поділитися: