Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №41, 2022-10-09

Валентин Чернявський родом із Черкас. Там він працював журналістом на міському телебаченні, а після переїзду до Києва – на «Новому каналі», що є одним із ключових українських медіа розважального характеру. Через деякий час Валентин повернувся до рідних Черкас, а згодом у соціальних мережах запустив авторську програму-розіграш – ведучий підходить до людей на вулицях, каже, що у нього прямий ефір, та просить допомоги у перехожих, розповідаючи, що гість не прийшов на ефір. У момент «прямого ефіру» представляє людей як представників нестандартних професій чи наділяє незвичними рисами. Його відео набирають мільйони переглядів у соціальних мережах. 

В інтерв’ю «Нашому слову» Валентин Чернявський розповів, як змінилося його життя з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та як він вирішив піти захищати країну зі зброєю у руках.

– Ви працювали журналістом на «Новому каналі», ведете блог з цікавими короткими відео про нібито «прямий ефір». Розкажіть, звідки прийшла ідея створення таких відео і як ви вирішили стати журналістом?

– Після школи був вибір: піти на юридичний факультет або на журналістику. Я і туди, і туди подавав документи, але юридичний факультет був на п’ятому поверсі, а українська філологія та журналістика – на третьому. Тому мені пощастило спочатку потрапити на третій поверх, бо ліфт часто не працював. Хоча я не планував бути журналістом. Я своїм викладачам казав, що ніколи ним не стану, гадав, що буду бізнесменом. Втім, після університету за деякий час пішов працювати на радіо, а потім – на місцеве телебачення, а вже потім мене закинуло на «Новий канал». Щодо ідеї створення відео – це мій формат. Я бачив подібні відео, але їх вже після мене почали робити. Бо мені підписники скидають і кажуть: «Дивись, повторюють за вами». А що, нехай повторюють.

Насправді ця ідея з’явилася випадково. У мене сюжети через мою лінь завжди випадково виходять. Мені у Черкасах запропонували зробити програму «Провокація» – це були соціальні експерименти. Потім, десь через п’ять років, коли я повернувся з Києва, мене знову запросили робити цю програму на черкаському телебаченні. Я погодився, тільки запропонував, щоб перша частина була присвячена експериментам та розіграшам, а друга – чомусь іншому. Чому саме, я на той момент ще не вигадав. Сказав, що вигадаю, коли зніматиму. Я їхав з Харкова і розмірковував над цим, але оскільки я лінива натура, завжди намагаюся спростити собі життя, то я подумав, що можна просто поставити камеру і казати перехожим, що у нас прямий ефір, гість не прийшов, замініть його, будь ласка. Одразу почав це робити, і за пів години вдалося залучити п’ятьох людей на ходу. Наприклад, йде чоловік, підбігаю до нього і кажу: так, ви батько Зеленського, у нас прямий ефір, допоможіть! Людям сподобалося, і ми почали знімати далі.

– Знаю, що ваші відео набирають дуже багато переглядів, який був максимум?

– Максимум на одному відео – 4,7 млн переглядів експериментального ролику у TikTok. В основному я викладаю на YouTube, щоб хоч щось заробляти з цього, а десь через пів дня заливаю й в інші соціальні мережі – Instagram та Facebook.

– Відео трохи провокативні. Чи були якісь конфлікти або смішні ситуації під час зйомок? Бо видно, що деякі люди трохи напружуються, коли їх знімають.

– Одне з моїх найулюбленіших відео – у Харкові. Ми стояли з камерою, чоловік сам до нас підійшов і поцікавився, що ми знімаємо. Я сказав, що зараз має бути прямий ефір, та запитав, чи може він допомогти. І представив його «не геєм». У нього були такі емоції, що, здавалося, він мене зараз як лясне! Та почався нібито «прямий ефір», і він став заперечувати легенду. Я казав: ось людина, яка нещодавно зізналася, що більше не гей, а він так дивиться на мене і каже: «А я й не був геєм!». І, втім, під кінець ефіру махнув рукою: мовляв, так, він більше не любить хлопців, любить свою кохану. Але до цього я бачив, як він ключі м’яв у руці, думав: зараз точно мені заліпить. Хлопець пив каву, і я бачив, як він рвучко зім’яв порожній стаканчик, а потім каже: «Оце так у тебе ефір!». Загалом люди нормально сприймають, коли у кінці кажемо, що це розіграш, а не прямий ефір, не хвилюйтеся – все гаразд. Але під час «ефіру» герої часто нервують, бо вони у такій ситуації, що ніби вже і тікати не можна, бо погодилися допомогти, а з іншого боку, я представляю їх представниками дурнуватих професій чи у дурнуватих ситуаціях, і це нібито у прямому ефірі. Але дуже прикольно дивитися, як людина викручується, проявляючи дива креативності.

– Коли ви вирішили стати на захист України, й чи був у вас раніше військовий досвід?

– Коли був студентом – захоплювався страйкболом (це стрільба пластиковими кульками зі зброї, що ідентична справжній – прим. ред.), і це був мій єдиний військовий досвід. Стати на захист України було спонтанним рішенням. На початку повномасштабного вторгнення відвіз дітей на дачу, потім поїхав до друга. У мене, як у журналіста, є травматичний пістолет, у нього теж. Я спитав, чи має він патрони, щоб хоча б так відстрілюватися, думав, може, мародери будуть. Він дав мені 30 патронів, чистили зброю. І я думаю – ні, так справа не піде, і сказав, що поїду у військкомат. Звідти мене відправили у штаб тероборони Черкас, там записався, і з того часу я тут. Я, до речі, 24 лютого мав переїжджати знову до Києва, підписувати договір на оренду житла. Але сталося як сталося.

– Які завдання виконуєте на службі?

– Наразі я під Черкасами, але відправляють потроху у зону бойових дій. У кінці квітня я був у Попасній, Луганська область, перед її захопленням. Там були кадирівці, «вагнерівці». Я там отримав контузію, і потім мене відправили на лікування у Черкаси, чекаємо наказу. Поки охороняємо об’єкти.

– Як ви себе почуваєте зараз?

– Коли погода міняється, буває гірше. А так нормально, жити буду.

– Як гадаєте, чи змінила вас служба та військовий досвід?

– Я за собою не помічав змін, але оточення каже, що я став серйознішим. Можливо, я ще став трохи злішим до людей. Бо час толерантності, як на мене, минув. Якось вже не вистачає часу та бажання достукуватися до людей, які кажуть відверті нісенітниці – це якщо йдеться про соціальні мережі. А ще не так давно трапився випадок: приїхали «генералісимуси» до нашої частини і якраз потрапили на обід. Я у їдальні сідаю за свій звичний стіл, дивлюсь: там і ковбаска, і сирок. І тут мені кухарі кажуть, щоб я йшов за інший стіл, адже має керівництво приїхати. Я відповів: «Це що у нас, російська армія? Що це за дискримінація?» І залишився сидіти. А пізніше мені кажуть: «Ну гаразд, сиди, вони передумали і не приїдуть». 

– Як ваші близькі відреагували на рішення піти на службу?

– Сильно не відмовляли. Хвилювалися, мама дуже переживала, кохана дівчина теж, і переживає досі. Каже: «Все, звільняйся, не треба їхати у Попасну», але вже все нормально, все гаразд. Звісно, хвилюються, бо рідня. Добре, що у моєї мами є ще два сини і одна донька – у неї четверо дітей. Якщо зі мною щось станеться, то є ще троє (сміється).

– Якось не дуже оптимістично звучить, якщо чесно.

– Ну а що, таке життя (сміється).

– Які емоції переповнювали під час зміни цивільного життя на військове, і чи можете згадати свій перший день на службі?

– Мабуть, всі відчували схоже – нерозуміння, що буде далі, страх, паніку. Дійсно, був панічний стан, коли мене брат вранці розбудив і сказав, що росіяни пустили ракети, і їхні війська сунуть. Я не знав тоді, що робити, я бігав по квартирі, намагався додзвонитися родичам у паніці. Коли прийшов у тероборону, в очах людей бачив те саме – страх, нерозуміння, що буде далі. Ми всі прийшли туди добровільно з бажанням захищати Україну, а не втекти кудись чи здатися. Коли росіяни були під Києвом чи у Києві, незрозуміло було, наскільки вони просунулися вглиб країни. Ми сиділи в імпровізованій казармі, нам дали команду «бойовий вихід» – десь неподалік танки. Їдемо на танки, а у нас тоді не було ані касок, ані броніків, видали тільки автомати й чотири магазини до нього кожному, і ми залазимо у ці автобуси, і було відчуття, що їдемо в один кінець. Поїхали всі, ніхто не втік. Проїхали десь кілометрів 30-40, зупинилися, нам сказали, що це хибна тривога, і повернулися назад. У мене навіть відео є: вірянин з мого взводу, здається, баптист, коли ми їхали в автобусі, запитав, чи ми не проти, якщо він зачитає молитву. Я встиг його зняти на відео під кінець молитви, виставив це у соціальні мережі. На відео були помітні його щирі переживання, молилися ми всі разом з ним. До речі, він став популярним після цього – 500 тисяч переглядів у Instagram. 

– Якою, на вашу думку, Україна буде після перемоги і якою ви хочете її бачити?

– Спочатку, звісно, буде ейфорія. Хоча що таке перемога? Для мене перемога – це коли визволять всю територію України і коли росія розпадеться, щоб була гарантія, що вона не суне своє рило сюди знову, але справа у тому, що це буде нескоро. У перший рік будемо розгрібати те, що накоїла росія, будемо дізнаватися про нові звірства, будемо бачити вже те, що вони зруйнували – це буде такий гнітючий стан. Хочеться, щоб Україна була вільною, хочеться, щоб була свобода слова, щоб не було єдиного телемарафону, де вихваляють лише представників влади. Хочеться, щоб було різноманіття думок, бо цим ми відрізняємося від агресора, не хочеться, щоб ми в ейфорії воєнних перемог перетворилися на диктатуру типу росії. Бо я бачу деякі тенденції, і вони мені не подобаються. Я кажу про тенденції, які можна помітити в інформаційному просторі України.

Поділитися: