Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №11, 2023-03-19

«Я працюю на цвинтарі» – чорна комедія. Режисер: Олексій Тараненко. Сценарій: Павло Белянський, Олексій Тараненко. У головних ролях: Віталій Салій, Вікторія Городецька, Анна Іванова, Віктор Жданов. Виробництво: Україна, Польща. Тривалість: 100 хв.

Фільм «Я працюю на цвинтарі», знятий у копродукції України та Польщі, вийшов в широкий український прокат 15 вересня 2022 року. Себто у сам розпал повномасштабного вторгнення росії в Україну. На фестивальному полі дій прем’єра відбулась значно швидше – в Італії, на кінофестивалі Ferrara Film Festival 3 червня 2021. Фільм знятий за твором українського письменника Павла (Паштета) Белянського. Книга в оригіналі написана російською мовою і була перекладена на українську Романом Колядою. Павло Белянський – відомий блогер, який зараз захищає Україну у лавах ЗСУ.

Мій шлях до перегляду цієї кінострічки був довгим із декількох причин. Уже з самої назви стає зрозуміло, що тематика фільму непроста, сумна та пов’язана із смертю. У часи, коли щодня стикаємось із загибеллю цивільних і військових людей, часто близьких, рідних, знайомих, здавалось тривалий період недоречним ще й споглядати добровільно біль чужих осіб з телеекрану.

Послухавши та почитавши перші відгуки на стрічку, виникла ще одна причина відкласти кіно дещо на потім. Багато людей ділилося враженнями, що ніяка це не чорна комедія і такого жанру поки в Україні не вміють ще знімати. Я ж страшенно люблю фільми з таким гумором, тож дуже не хотілось розчаровуватись в українському кінопродукті цього типу.

Але часто у нашому житті певні речі просто очікують свого часу. Фільм «Я працюю на цвинтарі» дочекався мене, здавалось би, у дуже недоречний момент, а насправді – зовсім навпаки.

Декілька тижнів поспіль я носила у собі інформацію про загибель друга на війні, якою з певних причини, не можна було ділитись на загал, не можна висловлювати співчуття рідним та близьким. Це було нестерпно важко, найгіршим же ж було те, що вперше довідавшись про смерть добре знайомої мені людини, я зовсім не могла плакати. Жодної сльозинки у мене не викотилось за ці сумні дні. А ж я зазвичай плачу навіть від зворушливих реклам. 

І ось, певного вечора, я ввімкнула «Я працюю на цвинтарі» і поплила ріками смутку, подекуди тяжкого та гіркого, іноді світлого та з присмаком надії, поплила кадрами, де так багато показується і говориться про смерть, а насправді всіляко демонструється глядачам, яким неповторним є наше життя. І як важливо вміти проживати його на повну, навіть тоді, а може й особливо тоді, коли ти втратив близьку людину.

«Я працюю на цвинтарі» став для мене своєрідним катарсисом. Багато людей досі дискутують про доречність такої стрічки зараз і мають сумніви, як і я раніше, щодо того, чи варто переглядати таке ось кіно про смерть. Моя суб’єктивна відповідь така, що варто. Отож, поговоримо врешті про саму стрічку.

З перших хвилин знайомства з головним героєм Сашею (Віталій Салій) він викликає у нас певний дискомфорт, подекуди навіть роздратування. Саша – похмурий, незадоволений усім довкола, але насамперед собою. У минулому архітектор, тепер працівник бюро на цвинтарі, куди щодня приходять нові персонажі, щоб замовити своїм померлим близьким надгробні пам’ятники. Саша доволі різкий та байдужий до чужих сліз та горя. Не надто привітний він і до своєї доні Аліси (Анна Іванова), підлітки, що пробує нав’язати з ним контакт, а проте, поміж ними в повітрі висить щось недоказане, якась образа, як і поміж Сашею та його колишньою дружиною. Протягом розвитку сюжету ми постійно відчуватимемо, що у Саші сидить щось глибше, якась травма, яка заважає йому повноцінно жити та спробувати полюбити себе і своє життя. Наприкінці стрічки ми врешті збагнемо причину Сашиного болю. 

Головний герой склеєний з різних, несхожих між собою клаптиків, як і сам фільм. Він бігає і курить, курить і бігає. Не любить, не вміє спілкуватись і працювати з людьми, але явно потерпає від браку спілкування і мучиться своєю самотністю. Він добре розуміє систему своєї праці, як у цвинтарному бізнесі крутяться гроші, вдало розпоряджається грошима в конвертах, роздає завдання різьбярам, має добрі стосунки з харизматичним директором Петровичем (Віктор Жданов). І в той же час його персонаж здається абсолютно розгубленим, непрактичним, непристосованим до звичайних буднів та реалій. 

Життя Саші ускладнює багато обставин, окрім доньки, що від нього далеко і близько водночас, замовниці (польська акторка Вікторія Городецька), яка всоте переробляє пам’ятник своєму маленькому померлому синочку, у цвинтаря ще й міняється директор. На зміну добродушному господарю Петровичу, який завжди знав, кому акуратно і тихенько дати хабар, щоб якісно і в міру можливостей порядно вести свій бізнес, приходить новий директор Віктор (Олексій Тритенко). Він – хам, відвертий хабарник та й взагалі такий собі «вор в законє». У Саші з ним робочі відносини складаються тяжко, зрештою, як і з більшістю людей та обставин в його житті.

Протягом стрічки нам стає зрозумілим, що головний герой все-таки переймається щоденним горем своїх відвідувачів, проте він притуплює в собі ці емоції, як і любов до доньки і ще щось, що зберігає на дні серця. Але від цього йому не легшає, ні. Стає лише важче, клієнти та їхні замовлення приходять до нього в дивних мареннях та снах.

Що варто окремо сказати про фільм. Він дуже атмосферний у плані зйомок: кольорів, погоди, музики. Кадри самого цвинтаря дуже харизматичні, є в них така чарівна похмурість, готичність, сум, перемішаний з осінньою ностальгією. Клієнти і їхні замовлення не менш ексклюзивні. Хтось хоче збудувати своєму синові замість надгробного пам’ятника цілий дім, тому що збирав йому на квартиру за життя, а тут таке… Горе іншої жінки настільки страшне, що вона готова замовити одразу два пам’ятники, для дитини, що трагічно загинула, і своєї живої мами, яка дитину не впильнувала. Ці історії ллються на нас з екрану ударами болю. Проте чомусь все більше спонукають концентруватись на життях героїв, а не на смерті, що наче і є головною у цьому фільмі, а проте, це тільки якщо дати їй можливість такою бути. Герої ж, проходячи різні стадії сприйняття власної смертності та смертності близьких, починають потрохи «оживати», дехто може щойно аж тепер по-справжньому.

Можливо, і справді, «Я працюю на цвинтарі» не є класичною чорною комедією. Адже іронія у фільмі присутня, але вона трохи іншого характеру, ніж завжди. Вона дуже тонка і ледве видима, як павутинка на сонці. Герої стрічки попри біль і страждання таки обирають життя, а не смерть. Остання нікуди не дівається і ніколи не дінеться. І тільки визнавши її постійну присутність десь поруч, виходить звільнитись від страху перед нею. Персонажам «Я працюю на цвинтарі» наче вдалось це зробити. Хай би вдалось і всім глядачам.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Коментарі

  1. Фільм хороший і сюжет фільму гарний. Актори гарно зіграли. Але мати у цьому фільмі, це ні в які рамки не влазить. То жах, на яку аудиторію розрахований цей фільм, він що не пройшов цензуру. Я в шоці, як так можна, як його випустили на екран.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*