Ярослав Грицак

Роман Шпорлюк, інтелектуальний ґуру нашого покоління, колись сказав, що у світі дуже мало по-справжньому оригінальних ідей – може, дві або три. Решта – це просто їх переспівування.

Коли у 2001 році ми святкували 10-ту річницю української незалежності, він запропонував спосіб, як виміряти досягнення і втрати України. Для того її треба порівняти не із сусідньою Польщею 2001 року, а з Польщею 1928 року, коли молодій польській державі, як і українській, виповнилося всього 10 років. Головним здобутком цього року була сама незалежність. Це було те досягнення, за яке боролися декілька поколінь польських патріотів. Список втрат був довшим. До нього входили: вбивство першого польського президента Ґабріеля Нарутовича; малоефективність та розсвареність польського парламенту,  урядова «чехарда» – за перші роки змінилося 12 прем’єр-міністрів, та спокуса авторитаризму: у травні 1926 року Юзеф Пілсудський, який змучився спостерігати за безладдям, зорганізував державний переворот і зайнявся «санацією» (лікуванням) польської держави. Міжвоєнна Польща відзначалася сильним регіоналізмом. Вона була склеєна з земель, які до того перебували у трьох різних імперіях – Російській, Німецькій та Австро-Угорській. Тому одним з найбільших викликів центральної влади було інтеґрування різних земель в одне ціле. Іншою проблемою були національні меншини – українська, єврейська і німецька. Серед  національних меншин були сильні сепаратистські настрої. Варто нагадати, за пару місяців до святкування першого десятиліття уже утворилася Організації українських націоналістів (ОУН). Винятком були євреї. Вони не мали власної держави, до якої могли би приєднатися. Але єврейське питання не уступало у гостроті іншим. Вистачить сказати, що Нарутовича застрілив польський антисеміт: Нарутович в його очах був «жидівським президентом». Окрім єврейського, існувало селянське питання: як забезпечити землею і пристойними умовами життя селян, які страждали від аграрного перенаселення. І, нарешті, хвороба хвороб – корумпованість державного апарату. Єжи Ґедройць у своїх спогадах розповідав, що коли він працював секретарем у  Міністерстві сільського господарства, то тільки дурні не брали хабарів. Як підсумок: міжвоєнна Польща була одною з найбідніших держав Європи.

Якщо ж розширити цю перспективу на 30 років, то бачимо ще одну проблему молодих держав: постійна загроза зовнішньої агресії. У складі польської держави були землі, котрі її більші і сильніші сусіди вважали своїми.  За таких обставин однією з ключових умов життєздатності молодої держави є геополітична підтримка. Тільки завдяки такій підтримці така держава може втримати свою територіальну цілісність. І навпаки: якщо така підтримка відсутня або недостатня,  то загроза втрати територій, а навіть незалежності, стає реальністю.

Польський приклад можна поширити на сусідню міжвоєнну  Литву. Тут теж змінилося 12 урядів за 10 років, стався державний переворот у 1926 році, втратилися території у 1920-му внаслідок польської агресії та незалежність у 1940 році внаслідок агресії радянської.  

Незалежна Румунія постала набагато раніше від Польщі та Литви. Але вона теж застрягла у своїх «дитячих хворобах»: ті ж самі 12 урядів за 10 років й один державний переворот, брак свобод, сильний регіоналізм, проблема з національними меншинами, вбивство прем’єр-міністра, втрата територій.

Кожне порівняння кульгає. У нашому випадку воно кульгає тим, що міжвоєнний період мав свої характерні особливості. У  першу чергу до них належать сильні тоталітарні рухи – комунізм та фашизм. Ці рухи, як виглядає, назавжди відійшли у минуле. Але вони перешкоджають нам повноцінно порівнювати міжвоєнну добу із сучасною. 

Щоб переконатися, однак, що молоді держави таки мають свої специфічні «дитячі» хвороби, можна взяти приклад з іншої частини світу й іншої доби. Маю на увазі приклад США. Вони відзначали тридцять років своєї незалежності на початку ХІХ століття. Відомий економіст Ернандо де Сото у своїй книжці «Загадка капіталу. Чому капіталізм перемагає на заході і ніде більше» порівнює тогочасні США з країнами Східної Європи, які вийшли з-під комунізму. Спільними є: статус периферійної держави з сильними відцентровими тенденціями, погано регульованими правовими відносинами та великою часткою «сірого» сектору в економіці. Американському урядові зайняло майже сто років, щоб розв’язати ці проблеми. Решта, як кажуть американці, стало історією – тим разом історією піднесення США до статусу світової держави.

Україна, як і Польща та Литва, є надто малі, щоб стати світовими державами. Зрештою, навряд чи їм це потрібно. Вони, однак, мають шанси приєднатися до «Європи та її дітей» – клубу демократичних держав світу з пристойними стандартами життя. На цій дорозі Польща і Литва за останні 30 років сильно випередили Україну. Хоча, як бачимо, у Польщі в останні роки спостерігається сильний політичний відкат. Але хто сказав, що дороги до свободи і добробуту є рівними і прямими?

Тут, однак, мова не про те. А про те, що кожна держава має свій час дозрівання і росту. Тому судити про її досягнення і втрати варто за історичними рамками. Є молоді держави, які швидко виросли, – як, наприклад, Ізраїль. Є держави, які не виросли і застрягли. Тут прикладом є Аргентина. Стартові умови у неї були дуже близькими до американських. Однак вона ніколи не повторила американського успіху. Зараз у неї показники гірші за литовські та польські. Головною причиною є та, яка робить її близькою до сучасної України: олігархічний лад.

У кожному випадку, біблійна ідея «сорок років ходіння по пустелі» має сенс. Польща та Литва почали це ходіння раніше, зразу після Першої світової війни. Не тільки через те, що мали вправніші еліти і більшу підтримку власного суспільства, але й через те, що на їхнє постання була згода Антанти. Український рух був слабшим за польський, але таким же сильним, а, може, навіть сильнішим за литовський. Йому, однак, не вдалося здобути української незалежності у 1917-1920-х роках. Тому Україні довелося розпочати свій шлях по пустелі значно пізніше – аж після розпаду СРСР. 

Звісно, образ 40 років є метафорою. Трансформації можуть тривати і коротше, і довше. Експерти кажуть, що в середньому воно забирає 50 років. Тобто приблизно стільки ж часу, скільки триває зміна двох поколінь.

Яким би довгим не було це «блукання у пустелі», оригінальна ідея залишається тією самою: зміни потребують рівно стільки часу, скільки вони потребують. Чи, як сказав покійний Любомир Гузар: «Дайте людям вирости у свободі». А вже потім  судіть їх по їхніх плодах.

Ярослав Грицак – український науковець, історик і публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І.Франка, гість-професор (1996–2009) Центральноєвропейського університету у Будапешті, перший віцепрезидент (1999–2005) Міжнародної асоціації україністів. Головний редактор наукового річника «Україна модерна», член редакційної колегії часописів «Ab Imperio», «Judaica Ukrainica», «Критика», «Slavic Review», член наглядової ради журналу «Harvard Ukrainian Studies». Почесний професор НаУКМА.

Поділитися: