Ігор Щерба ■ РОЗМОВА ■ №13, 2023-04-02

Минає тридцять років від того моменту, коли почалося українське життя на Підляшші. Почалося, але не відродилося, бо ж відродити можна щось, що колись було, але занепало. На Підляшші ж до 80- х років не було жодного національного життя.

По селах люди говорили про себе, що ми «тутешній народ». Щоправда у 60-х роках у підляських Кліщелях як український плацдарм існував певен час гурток УСКТ, однак його було знищено. Проте знайшлася на Підляшші група свідомої української інтелігенції, яка зрозуміла, що мова, якою вони говорять, мова їхніх рідних не має ніякого відношення до білоруської мови. Почалися зустрічі, закладалися освітні товариства, друком, майже самвидавним способом, з’явилися видання, написані підляською українською говіркою. Серед тих активістів був і Юрій Гаврилюк, спочатку студент Ягеллонського університету, потім видавець та автор багатьох видань.

Варто зазначити і те, що помічним йому на національному українському шляху стало «Наше слово». Зараз Юрій Гаврилюк є редактором часопису «Над Бугом і Нарвою». Він розповідає нам про свої творчі початки, багаторічну співпрацю з нашим виданням та сьогоднішній стан культурного життя на Підляшші.

Так все почалося

Моїм першим творчим заняттям було фотографування. Усе почалось, коли я був учнем перших класів ліцею – у школі існував фотографічний гурток, завдяки чому можна було навчитись фотографування та обробки чорно-білих світлин. Звісно, фотографії хотілося десь надрукувати. Таку, по суті одиноку, можливість давав білоруський близнюк «Нашого слова», тобто білостоцька «Ніва», яку ми були змушені передплачувати, бо ж ліцей був «білоруський» – в тижні було кілька годин навчання білоруської мови. Так осінню 1981 року, недовго до введення воєнного стану, з’явилися друком перші мої фотографії.

Треба сказати, що навчальний рік 1981-82 рр., коли був я в третьому класі, виявився для мене зламним. З одного боку, до фотографування дійшло й писання, спочатку коротеньких дописів до тієї ж «Ніви», яка після перерви, спричиненої введенням воєнного стану, почала знов виходити у березні 1982 року. Йшло це з великим скрипом, адже в школі нас вчили більш білоруських підручників, ніж білоруської мови, тому я мав проблему навіть з підписуванням по-білоруському фотографій; порятувала мене вчителька, яка позичила польсько-білоруський словник. З другого боку – саме тоді, весною 1992 року, я познайомився з людьми, для яких було зрозуміле, що наша нібито білоруськість – це політичний твір, який у Більську й околицях жодного етнографічного ґрунту не має. 

Ще у 1981 році, як наслідок суспільного ферменту доби «Солідарності», у нашій школі почав діяти учнівський гурток з формально білоруським спрямуванням і білоруською назвою «Разбуджаны голас». У коридорі навіть висіла його стінна газетка; мене це, однак, не зацікавило. Все ж, може десь наприкінці квітня – на початку травня 1982 року друг із класу став мене намовляти, щоб піти на збори гуртка. Я справді пішов, а там в ролі запрошених гостей були Іван Киризюк та Юрій Трачук, які говорили про українську мову і її підляські говірки. Для мене ствердження, що наша мова – українська, додаткових доказів не потребувало – хватило, що хтось це вголос сказав. 

Була це й спонука, щоб більше цікавитися «нашими справами», до того ж виявилося, що серед людей з Більська і околиць є певний «проукраїнський» гурт, до якого я приєднався. З більщан найтісніший контакт я мав з Іваном Киризюком – він працював у міському уряді, який розташовувався поряд зі школою. Саме він переконав мене почати писати вірші «по-нашому», адже разом з проживаючим у Любліні південнопідляським уродженцем Іваном Ігнатюком планували вони скласти збірник україномовної поезії з Підляшшя. Збірник мав видати один із будинків культури в Любліні, й осінню 1982 року я навіть робив список учнів, які б хотіли цей збірник придбати. Збірник не вийшов, але зібраний матеріал став основою для видання у 1983-1988 роках поетичного річника «Наш голос», по суті рукописного, адже Іван Ігнатюк, який мав друкувальну машинку з українським шрифтом, виготовляв макет, який потім розмножували на ксероксі. 

Свій перший вірш я написав у червні 1982 року. На канікулах писав і вірші, і короткі оповідання, а у вересні з товаришем з класу, в якого вдома була друкувальна машинка з польським шрифтом, виготовили ми невеличну збірку «Ruodne słowo». У виданні були мої вірші, та класної подруги Галини Пасічник, що пізніше підписувалася Ольга Підляшанка. У жовтні, під час шкільного виїзду до Варшави, купив я у книгарні «Uniwersus» дві перші книжки українською мовою, а з початком 1983 року став передплачувати «Наше слово». Саме в ньому прочитав оголошення про організований краківським гуртком УСКТ Конкурс молодих творців української культури у Польщі. Участь у ньому мала два наслідки – вірші, які я надіслав для оцінки, стали у травні 1983 року моїм літературним дебютом (надруковані були у «Нашій культурі»), а приїзд до Кракова на роздачу нагород переконав мене, аби місцем свого дальшого навчання обрати це місто і Ягеллонський університет. 

Саме 1982-1983 роки – то був початок формування українського молодіжного середовища на Підляшші та, звісно, шукання контактів з молоддю, що так само, як ми, говорить українською мовою. У цьому контексті треба згадати студентську мандрівку «Підляшшя» на початку квітня 1983 року – її учасниками були студенти з багатьох академічних осередків Польщі, в тому числі Мирослав Чех, Ігор Щерба, Марія Туцька, Романа Золотник. Це був перший контакт з молодими українцями з-поза Підляшшя. А трибуною для всього, що ми робили, від 1983 року стало «Наше слово», на якого сторінках Північне Підляшшя у 1970-х роках було майже не присутнє. Раніше, у 1950-х – 1960-х бували лише публікації віршів тутешніх авторів та інформація про діяльність гуртка УСКТ у Кліщелях, інколи репортажі. 

Краківська громада 

Признаюся, що, думаючи про вищу школу, спочатку планував піти на журналістику або міжнародні відносини. «Проісторичне» рішення було наслідком усвідомлення, десь влітку 1982 року, потреби вивчення нашої підляської історії – звідки ми тут взялися як українці, та чому нас стали записувати до білорусів. Саме тому не дуже переймався тим, що було у офіційній програмі занять, а більше сидів у бібліотеці і шукав всього, що могло допомогти зрозуміти наше минуле, це «над Бугом і Нарвою» – так ми, до речі, пропонували назвати підляську сторінку у «Нашому слові». На сторінку тоді згоди не було, але заголовок не змарнувався, адже ще у 1980-х вийшов з таким заголовком збірник пісень, записаних на Підляшші, а з 1991-го вже самостійний журнал (у 1990-му було ще й двосторінкове передвиборче видання з таким заголовком). 

Моє навчання у Кракові мало й такий наслідок, що познайомився я з молодим працівником однієї з друкарень, завдяки чому «на ліво» можна було в ній тиражувати офсетним способом різні літературні, історичні та публіцистичні книжечки. Першою була виготовлена Іваном Ігнатюком машинописна збірка віршів Івана Киризюка «Моя батькувщина Подляшша»; потім, коли я вже мав свою друкувальну машинку, під маркою Українського підляського видавництва «Думка» у 1984-1990 роках випустив кілька десятків; були також 4 випуски «товстого журналу» «Основи». Тиражі були невеликі, адже приходилося за все платити самому, але «в народ» йшло та якийсь вплив мало. 

Треба сказати, що саме у 1980-х сформувався як гурт культурних діячів, так і пишучих людей (в більшості були це ті ж самі особи), який у 1990-му й кількох наступних роках творив всі організаційні та медійні форми, що існують по сьогоднішній день.

Українське Підляшшя сьогодні

У останніх чотирьох десятиріччях організоване українське життя на Північному Підляшші, що в кутку поміж Бугом і Біловезькою пущею, починалося практично від нуля. Звісно, були прапочатки – у 1957 році з’явився гурток УСКТ в Кліщелях, ініціатором якого став ветеран армії УНР Андрій Німий. У середині 1960-х при гуртку діяла дуже гарна українська театральна група, в місцевій початковій школі почалося навчання української мови. Однак це все до початку 1970-х років було владою здушене. Потім залишилися окремі особи – як, наприклад, уродженець Кліщель Микола Рощенко, який включився у діяльність гуртка УСКТ в Любліні, де працював в університеті. У 1980-х уенерівців вже не було, але з’явилася двадцятирічна молодь, яка згуртувалася й залучила до своїх починань «більш дорослі», але досі розпорошені силі – найметкішим організатором був, без сумніву, Євген Рижик. 

Сьогодні українство на Підляшші вже закріплене і укріплене організаційно, як і присутнє в культурному та медійному просторі. Вже більш як тридцять років діє Союз українців Підляшшя, який опікується кількома фольклорними ансамблями з різного віку виконавцями, в етері лунають україномовні радіо- і телепередачі, ведеться навчання української мови у Більську, Черемсі і Білостоці, кожного року проходить цикл культурних заходів. Від 1991 року хронікою цих всіх подій та взагалі українського інтелектуального життя Підляшшя є, звісно, журнал «Над Бугом і Нарвою». Найновіша, хоч вже більш як п’ятирічної давності ініціатива – це Підляський науковий інститут, який кожного року проводить наукові конференції, а зараз реалізує широкомасштабне завдання «Промоція української мови та культури Підляшшя», фінансоване з коштів Національного інституту свободи. В його межах проводиться, між іншим, Підляський літературний конкурс «Пишемо по-свойому» та видання антології україномовної літературної творчості підляшан. 

Сьогодні, на відміну від 1970-х чи й 1980-х, ніхто вже заперечити існування українців на Підляшші не може. Зрозуміло, перспективи майбутнього – це і як зберегти дотеперішні надбання, так і розширювати коло людей, зацікавлених співучастю в цьому процесі. Зараз це не таке й просте, адже, хоч на відміну від 1980-х маємо свободу дії, але демографічний потенціал над Бугом і Нарвою скорочується, причому не лише кількісно, але й якісно – більшість людей з освітою просто вибуває у «широкий світ». 

Поділитися: