Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №23, 2023-06-11

«Подібно до того, як вікна із заголовка моєї книги є ілюзією, так і сім’ї, про які я пишу, зовсім інші зблизька, ніж ми бачимо їх зовні», — говорить Анна Лімінович, книга якої «Замальовані вікна» («Zamalowane okna») була відзначена під час XV конкурсу «Magellan Awards 2023». Нагородження переможців відбулося 26 травня на Міжнародному книжковому ярмарку у Варшаві. У «Замальованих вікнах» авторка описує, серед іншого, історію українських мешканців Мазурів.

– 18 травня відзначали Всесвітній день вишиванки. Чимало людей у фейсбуці публікували світлини вишиванок, які зберігаються в їхніх родинах і які привезли бабусі та дідусі під час переселення. Пам’ятаєш такі вишиті візерунки з Мазурів?

– Вишивки побачила в хаті, яку описую в книзі. Я тоді була дитиною. У цьому будинку в 1947 році проживали українські та українсько-польські родини. Була там і моя бабуся. Але тоді я взагалі не знала, що там жили українські родини. Щодо вишивки, пам’ятаю, що в сусідки моєї бабусі були гарні подушки, які вона вишила сама. Тепер знаю, що це українські візерунки. Мене це захопило, бо тільки в неї були такі візерунки. Лише зараз, на етапі пошуку матеріалів для книги, виявила, що це були українські родини або мали українське коріння. Тепер я знаю.

– Що знаєш? Щось знаєш про бабусю?

– Зрозуміло, що в дитинстві не розмовляєш з бабусею про історію. У моїй голові завжди була інформація, що «бабуся з Ряшівського», що її кохане Радимно десь там, бо вона народилася в Острові (Ostrów) біля Радимна. Ці теми зі мною ніхто ніколи не обговорював, а я не питала. Це відомі мені з дитинства асоціації – «бабуся – акція “Вісла”». І це все. Не було потреби знати більше. У нас вдома не було жодних розмов про походження моєї бабусі, можливо, тому, що її чоловік і родина мого батька були репатріантами з Віленщини. Тому мій родинний дім завжди був просякнутий атмосферою Вільнюса. Розмова про коріння виринула тільки через рік після смерті бабусі. Тоді в мене і виникла ідея написати книгу. Розмовляючи з героями книги, я дізналася, що моя бабуся мала українське коріння. Її мати була полькою, а батько – українцем. У моїй родині це була тема табу. Я виросла в такому середовищі, де люди з українською ідентичністю були стигматизовані.

– Тобто?

– Після переселення в 1947 році з південно-східної Польщі на Мазури ці люди були змушені змінити свої прізвища на ті, які звучать по-польськи, вони не могли повернутися туди, звідки приїхали. Пізніше була відлига, але тільки офіційна. Багато людей залишилося з цим страхом. Дуже часто діти переселенців, тобто покоління моїх батьків, не знали, що вони народилися в українських хатах. Знали лише те, що їхні батьки переселенці. Тим паче моє покоління не питало. Бо що питати?

– Але ти почала питати.

– Спочатку я хотіла зробити фотодокумент, зосереджений на портретах людей, переселених на Мазури під час акції «Вісла». І хоч мало знала про бабусю, я носила цей дуалізм у собі. Те, що мені здавалося, що моя родина на 100% польська, не означає, що я не бачила, що сусіди за походженням українці. Були й неформальні поділи на села, такі пошепки – «це село українське», «не їдь туди», «зважай». У підлітковому віці я отримувала такі перестороги. Але взяла і пішла – і побачила нормальних людей. Коли почала займатися розповіддю через фотографію, тема Мазурів, які я називаю домом, переслідувала мене. Але я все відкладала це, бо ще є час.

– Тож коли настав той момент?

– У 2017 році, коли Павло Смоленський опублікував «Сироп із полину» про вигнанців акції «Вісла». Це мене емоційно зламало. Герої його книги – жителі сіл, які добре знаю, де народилася та виросла. І коли прочитала про їхню подорож поїздом у 1947 році на Мазури, побачила там свою бабусю, яка померла за рік до того, як Павло опублікував свою книжку. Він описував Марію, а я бачила, як біля неї сидить моя бабуся. Коли зустріла Павла й сказала йому, що хочу взяти фотоапарат та піти до сусідів, він відповів: «Що ти думаєш? Їдь! Побачиш Шевченка на рушниках».

– Коли ти починала збирати матеріали, не було питань: «для чого це», «навіщо про це говорити»?

– Ні. Я зв’язалася зі своїм другом Петром, який є свідомим українцем, і розповіла, що хочу поговорити з людьми, котрі пам’ятають виселення. Він був моїм провідником. Ці люди знали моє прізвище. Адже всі знають, хто живе в сусідніх селах. Але Петро був їхнім «онуком». Тому, прийшовши з ним, я була довіреною особою. Інша справа, що слова «моя бабуся була з акції “Вісла”» відкрили двері в їхній світ. Я стала «їхня». Це було чудово.

– Якою мовою вони розмовляли?

– З цим було по-різному. Була, наприклад, така ситуація, що ми пішли до жінки, котра, як виявилося, є бабусею мого однокласника з початкової школи. Вона говорить тільки українською. Польської мови не знає. Я теж не знала, протягом восьми років бувши в класі з онуком цієї пані, що він українець.

– Згадую, як у першому класі початкової школи сперечалися двоє друзів-поляків і один сказав іншому: «Ти – українець». Це мала бути образа. Може, тому твій друг не «зізнавався»?

– Мені теж Мазури згадуються так, що це було образливо. У моєму класі з тридцяти дітей був один хлопець, який ходив на інший урок релігії, не такий, як в нас усіх. Так, ми знали про нього. Але про українське походження багатьох знайомих я дізналася лише зараз, коли готувала книжку.

– У ній ти описуєш дім своєї бабусі. Чи зустрічалася ти з його довоєнними жителями? Хто це?

– Я познайомилася з найстаршим сином довоєнного власника будинку. Це Горст. І це теж збіг обставин. Одного разу я пішла відвідати колишню хату моєї бабусі, в якій давно ніхто не живе. Запитала в мешканців сусіднього будинку, чи не приїжджає сюди ще хтось, бо цей дім скоро перетвориться на руїну. Виявилося, що так. Я й не мріяла, що зможу зустріти когось, хто виріс у ньому до війни. Сьогодні це – понад 90-річний Горст.

– Горст і пані Анна – одні з героїв твоєї книги. Розкажи про них.

– Батьки Ані були примусовими робітниками в батьків Горста. Востаннє Анна й Горст бачилися в тому будинку, коли йому було сімнадцять, а їй – шість років. Пані Аня вже багато років регулярно відвідує цей будинок на Мазурах. Так само як Горст приїжджає в село. Я подумала, може, вони зустрінуться. Одного разу я поїхала за пані Анею. Вони зустрілися у 2018 році. Звичайно, спочатку не розуміли, ким вони є. Бо це зустріч різних спогадів. Але був один момент дитинства, який вони згадали разом і на кілька секунд зустрілися в цьому спільному спогаді після 74 років. Це також стало вихідним моментом для написання книги, адже це не лише виселення, але й повернення в ті місця, до хат. Це повернення колишніх мешканців, їхніх дітей та онуків. Горст був у цій хаті лише один раз після того, як поїхав у 1945 році. Цей один раз був тоді, коли в цьому будинку залишилася лише одна сім’я, а решта мешканців, тобто три сім’ї, виїхали. Хоча він повертався регулярно, але його візити починалися й закінчувалися тільки на подвір’ї.

– А що знаєш про родинний дім твоєї бабусі?

– За все своє життя жодного разу не була в селі бабусі. Коли бабця ще їздила в Острів, я була занадто малою, щоб їхати з нею. Я не була не тільки в Острові, але навіть у Радимні чи Перемишлі. Чомусь так і не знайшла дорогу в ці місця. Коли писала книгу, зосередилася лише на Мазурах. Книгу на редагування віддала на початку лютого 2022 року. 23 лютого 2022 року я поїхала до Перемишля від імені канадської газети «The Globe & Mail» разом з їхнім кореспондентом. Перебувала там місяць. Ми з ним переживали те, що відбувається в Україні, на кордоні, але в мене також було в голові, що це регіон, де народилася моя бабуся. Не порівнюю exodus (вихід, переселення – прим. ред.) жителів України після 24 лютого з переселенням у 1947 році. Але вимушене прощання з рідним домом – ці дві ситуації, історії для мене перетиналися. Страшні емоції.

– Назва твоєї книги – «Замальовані вікна». Це справді одна з твоїх фотографій?

– Так, на одній із моїх фотографій зображено вікно будинку. Його насправді немає. Шиби ніби зафарбовані, а коли підійти ближче, то виявляється, що вікна намальовані на стіні. Це ілюзія.

– Що змінилося після виходу цієї книги?

– Для родини, особливо для моєї мами, це було, безумовно, відкриття, якою є її українська сімейна історія. Проте цю тему також швидко закрили, бо, коли роками живеш в одній свідомості, важко перейти в іншу реальність. Хоча це був шок, водночас все швидко повернулося на свої місця, бо «ми своє знаємо». Для мене це важлива публікація – у плані розібратися в темі свого походження. Крім того, тепер я інакше дивлюся на Мазури. Тому що я ввібрала історії своїх героїв. Зараз на моє бачення цього регіону накладається образ українців з акції «Вісла» та німців, які відвідують свої домівки чи домівки своїх батьків або дідів.

Поділитися: