Анна Руссу ■ РОЗМОВА ■ №4, 2024-01-28

Лариса Рудак – українська письменниця з Вроцлава, одна із засновниць і співведуча вроцлавського Книжкового клубу. У 2022 році її повість «Пригоди котлетки» про кумедного песика породи бігль увійшла до списку найкращих дитячих книжок за версією українського ПЕН. Нещодавно світ побачив роман «Не тепер». Про пошуки себе й шлях до літератури, нову книжку, важливість читацьких клубів та мотивацію переходити на українську мову – у розмові з Ларисою Рудак для «Нашого слова». 

– Перш ніж прийти в літературу, ти спробувала себе в різних професіях. Що спонукало тебе почати писати книжки? 

– Це була довга дорога. Я така людина, яка швидко чимось захоплюється і одразу ж починає діяти. У мене філологічна освіта, яка дає багато можливостей, має широкий спектр діяльності. Ідучи вчити іноземні мови, я з самого початку не збиралася бути філологинею, науковицею чи вчителькою. Мені просто дуже подобалась англійська, я її непогано знала. А вже після навчання почався пошук себе. У нас в країні, принаймні на той час, коли я вступала в 1996 році, можна було кардинально змінювати свою професію. Те, на кого ти вчився, не мало особливого значення. Головне, щоб була вища освіта, а далі можна було експериментувати. До того ж після розпаду Радянського Союзу з його плановою економікою раптом з’явилося багато нових професій. Нас їм ще ніхто не вчив, таких спеціалістів не готували, але потреба вже була. «Добре, йду вчитися на філолога, а далі подивимося», – подумала я тоді. Потім хотіла залишитися жити в Києві, тому пішла в перше місце, де отримала роботу. Так виходило, що я завжди працювала з людьми. Перша моя робота була в IT-фірмі. Ще на п’ятому курсі університету я працювала секретаркою, потім поступово перейшла в HR як менеджерка по роботі з персоналом. Потім була психологія. Тут я більше вчилась, ніж працювала. Коли закінчила Київський гештальт-університет, ми переїхали до Вроцлава – і я зависла десь у повітрі. Підхід гештальт-психології, якому тоді вчилася, у Польщі не був розповсюджений. Я не знала польської мови. Крім того, спочатку я збиралася повернутися в Україну, не планувала довго залишатися в Польщі. Потім змінила свою думку. Тому психологічну практику поставила на паузу, а далі й узагалі від неї відмовилася. Але ця зацікавленість психологією з’являється в моїх книжках. У Вроцлаві я вирішила себе спробувати в новій сфері: відкрила кав’ярню, що дала мені новий цікавий досвід та багато спілкування. А ще, як і будь-який гастробізнес, – зайнятість «двадцять чотири на сім» і дуже інтенсивний ритм роботи. У якийсь момент через епідемію ковіду все закінчилося. Це було як стоп-кран. Я неслась на повній швидкості, а тут раз – і зупинилася. Пам’ятаю, як сіла на ліжку й думаю: «Боже, що робити?» Тоді зрозуміла, що весь час у мене були якісь зовнішні обставини, які впливали на моє рішення про вибір професійної діяльності. А зараз буде багато часу, не треба кудись поспішати. Захотілося прислухатися до себе та з’ясувати, що я люблю робити. Раптом усвідомила, що найбільше за все люблю читати й писати, але ніколи серйозно не думала про те, щоб бути письменницею. А зараз вирішила спробувати. До того ж ще 5-10 років тому писання книжок було чимось, що можуть лише обрані, а не звичайним ремеслом. Це ставлення почало змінюватися, з’явилися курси з письменницької майстерності. Я вперше подумала: «Ура, у мене філологічна освіта. Вона мені нарешті знадобиться». Усі ниточки: філологія, багато спілкування з людьми, психологія – сплелися в одне ціле. Ще колись у дитинстві, мабуть, як багато кому, мені хотілося бути акторкою, але не заради слави, а щоб когось показувати. Коли прописуєш персонажів – щось у цьому є від акторства. Треба вжитися в роль свого персонажа, відчути його. Так втілилась дитяча мрія, про яку я, здавалось, забула. 

– Чому для своєї крайньої книжки «Не тепер» ти обрала тему материнства, жінок, їхнього пошуку?

– На курсах із письменницької майстерності радять писати кожного дня. Проте у мене спершу не було ідеї, про що писати. На той момент я не знала, як будувати сюжет. У мене ввімкнувся комплекс відмінниці: сказали ж писати, значить треба писати. Тема материнства й самореалізації жінок була першою ідеєю, яка мені спала на думку. Напевно, це було те, про що я час від часу думала, несвідомо. Також протягом п’яти років я спостерігала за мамами в кав’ярні. Почала записувати свої думки та переживання, одразу склеювати їх у сюжет. 

– Тобто твій досвід роботи з людьми, праця в кав’ярні, спостереження за оточенням, особисті переживання – це те, що лягло в основу книжки? 

– Мабуть, насамперед особисті переживання. Час батьківства, зокрема материнства, – непростий, тут немає однозначної відповіді, як діяти. Це пошук. Я час від часу думаю про те, що навіть у ситуації, коли мій чоловік залучений до батьківства, усе одно складно, не виходить «роздвоюватися» чи «розтроюватися». І бракує часу рефлексувати на тему самореалізації. Проте десь усередині воно ятрить. Коли ще була кав’ярня, я часто опинялася в такій ситуації, що мусила брати на роботу дитину. У зв’язку з цим були якісь кумедні ситуації, й не дуже. Книга, таким чином, почалася з особистих переживань. Далі я почала згадувати якісь історії, спостереження за іншими мамами – і виник образ моєї головної героїні. 

– Ти не лише пишеш книжки. Ти ще проводиш у Вроцлаві літературний клуб. Розкажи, будь ласка, про нього.

– Колись ми зібралися ще з двома українськими письменницями, які теж живуть у Вроцлаві: Анною Дьоміною та Ярославою Литвин. Потім до нас приєдналася Яна-Марія Кушнєрова. Нас зараз четверо. Ми довго говорили про те, що треба зробити цей клуб. Просто була якась внутрішня потреба. Ми всі багато читаємо, й іноді хочеться це обговорити. Перед війною була перша зустріч нашого клубу, ми зібралися у вроцлавському CUKR (Центр української культури та розвитку – прим. авт.). Був кінець року, і виникла ідея під час першої зустрічі поділитися, хто що цікавого прочитав за рік. Зустріч дуже надихала, бо прийшло досить багато людей. Я навіть здивувалася, бо у Вроцлаві багато російськомовних українців. До повномасштабної війни дуже мало чула на вулиці українську мову. Потім почалася війна, і ми на пів року, чи навіть більше, забули про клуб. Але врешті до нього повернулися. Це теж така можливість відпочити від буденності, зануритись у якийсь інший світ, трошки побути в ньому, а потім цікаво це обговорювати. Учасники розповідають, що дуже натхненні виходять із кожної зустрічі. Коли немає звички читати, то на це завжди бракує часу. У кожного з нас багато важливих справ: робота, діти, дім. Проте коли є вже вибрана книжка й дедлайн, тоді легше зробити певні кроки, щоб її прочитати. Учасники часто зізнаються, що вони приєднуються до клубу, щоб у них була зовнішня мотивація. Внутрішня, ніби, є, але складно зробити крок, щоб почати читати. Я всіх дуже заохочувала приходити, навіть якщо не прочитали книжку. З’ясувалося, що людям, які не читали, але приходять на обговорення, теж цікаво. Кожного місяця вибираємо нову книгу: учасники пропонують, і потім голосуємо. Також це клуб, щоб практикувати українську мову. До нас приходять люди, які приїхали з Дніпра, Харкова – більш російськомовних регіонів. Для них це мотивація переходити на українську. Завжди легше практикувати мову з людьми, які краще, ніж ти, розмовляють українською. Тоді ця навичка легше формується. Я зі свого досвіду пам’ятаю, коли ми з чоловіком починали розмовляти українською та переходили з російської, у нас обох був бідний словниковий запас. Легше було спілкуватися з тими, хто добре розмовляє. Також плануємо в нашому клубі нетипову зустріч. Ми запросили письменницю із Кракова Юлю Черевань. Вона проведе лекцію про «розстріляне відродження». Юля хотіла б розповісти про цих письменників як про особистостей: хто вони, ким були. А в лютому буде зустріч, присвячена Лесі Українці.

– Ти порушила питання про досвід переходу з російської мови на українську. Що тобі допомагало, коли ти це робила? На твою думку, як можна підтримати людей, які хочуть говорити українською, а чого не варто робити?

– Напевно, не треба робити, як Ірина Фаріон (сміється). Сильна критика точно не допоможе, а, імовірніше, навпаки відіб’є бажання. З власного досвіду знаю, що це складно. Я свого часу робила такі маленькі крочки. Дуже хотіла, але в мене не виходило, тому що всі навколо розмовляли російською. Тоді вигадала такий сценарій: народиться дитина, і я буду з нею розмовляти українською та розширювати свій словниковий запас. Зрозуміло, що не в усіх є дитина, з якою можна почати говорити. Можливо, варто приєднатися до розмовного клубу, знайти україномовних знайомих, щоб з ними спілкуватися. І читати новини, художню літературу, публіцистику, щоб були присутні різні стилі. Слухати подкасти. Зараз насправді дуже багато україномовного контенту. Я помітила, що з того моменту, як почала слухати багато подкастів, то саме мовлення стало набагато кращим. Коли ми читаємо, розвиваємо вміння писати. Відомо, що письмо й мовлення мають різний словниковий набір, різні синтаксичні конструкції. Читати, слухати й плюс шукати, з ким практикувати українську. І не соромитись. Це так само, як з іноземною мовою – люди соромляться, що зроблять помилки. Але тут така правда, що просто почати говорити одразу без помилок неможливо. Це треба усвідомити й говорити.

– Ти також організовувала у Вроцлаві курси з професійної активізації жінок. Щойно почалося повномасштабне вторгнення, допомагала українцям, які приїхали до міста. З якими основними проблемами, за твоїми спостереженнями, стикаються люди, коли приїжджають до Польщі? Чого вони потребують?

– Насправді підтримки. Бо в людини вибивають ґрунт з-під ніг. Якщо це був вимушений переїзд під час війни, то забирають звичне життя. Якщо людина сама наважилася переїхати, і це було її рішення, то все одно весь світ перевертається догори дриґом. У нас були речі й, головне, люди, на яких ми спиралися: дім, стабільне джерело прибутку, родина, близькі друзі. І потім цього всього в якийсь момент уже не стало, треба шукати заново. Це може затягнутися надовго, поки людина освоїться на новому місці. Тут дуже важлива підтримка.

Поділитися: