Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №26, 2023-07-02

Життя Владислава Городецького промайнуло швидко і яскраво. Він був азартною людиною, пристрасним мисливцем. Але найбільше запам’ятався своїм неординарним архітектурним стилем. Він не боявся втілювати в життя найсміливіші проєкти та застосовувати новітні технології.

Народився Лєшек Владислав Городецький 160 років тому в родині польського шляхтича на Поділлі. Освіту здобував в Одесі та Санкт-Петербурзі. А от реалізувати талант архітектора довелося саме в Києві, де він жив і працював протягом 30 років (1891–1920 рр.). Крім того, завдяки вдалому шлюбу із Корнелією Марр, Владислав увійшов до кола заможних киян. А це в свою чергу забезпечило йому перші контракти. Молодий архітектор не цурався будь-яких замовлень: від облаштування системи міської каналізації (облаштування дворових вбиралень) до спорудження усипальниці Штейнгелів (барон Рудольф Штейнгель був відомий на той час як «залізничний король»).

Почавши із малого, Владислав Городецький зажив слави безвідмовного професіонала, котрий будь-який проєкт реалізовує під замовника, робить якісно, а здає – вчасно. Тому незабаром, у 1895-му, архітектору запропонували місце у складі Домобудівельного товариства, що володіло монополією на забудову найбільш ласого в Києві об’єкта – колишнього маєтку професора медицини Київського університету Фрідріха Мерінга, що дістав назву «Київський Париж» і займав територію від Хрещатика до Банкової (по суті – центр міста).

Також за проєктом Городецького був побудований один з найбільших римо-католицьких костелів – Святого Миколая в Києві. За задумом архітектора костел мав вражати своїми шпилями, що здіймаються в гору на більш ніж 60 метрів, та зовнішнім багатим оздобленням, і все це в неоготичному стилі. Будівництво тривало десять років і закінчилось у 1909-му. Як на початку ХХ ст., так і більш ніж через 100 років, костел Святого Миколая залишається однією із знакових будівель міста, а його автор ще раз підтвердив реноме неординарного архітектора, що не побоїться втілити в життя незвичний на перший погляд проєкт.

Однак насправді незвичним проєктом став для Владислава Городецького славнозвісний «Будинок з химерами». А все починалось із суперечки двох друзів та укладеного парі. Під час однієї із зустрічей навесні 1901-го із своїм давнім знайомим – Олександром Кобелєвим (відомим на той час архітектором) Владислав поділився новиною, що купив недорого за 15640 карбованців (фактично за безцінь) ділянку землі на 1550 квадратних метрів на крутому схилі Банкової вулиці та планує звести там прибутковий будинок. І це все на фоні того, що Київ на початку ХХ ст. переживав кризу будівництва через перенасиченість ринку прибутковими будинками. Проте авантюриста Городецького це зовсім не лякало. Так само і не викликав у нього жодних побоювань та сумнівів той факт, що рельєф під будівництво теж є малопридатним. На що, звісно, і вказав Олександр Кобелєв: «Ви, добродію, божевільний. Тільки божевільному може спасти на думку така ідея!» Городецький взявся довести зворотнє.

Будівництво розпочалось навесні 1901-го. Будували стрімко, застосовуючи передові технології та новітні матеріали – повністю із ще непоширеного на той час бетону. Оскільки місце для спорудження вважалося непридатним, з інноваційними рішеннями допоміг гірський інженер та винахідник Антон Страус, з яким Городецький працював над будівництвом костелу Святого Миколая. Партнер спроєктував замовнику складний фундамент, 50 бетонних паль якого вбивались у землю на глибину п’ять метрів та задля додаткової безпеки будівлі ставилися ще й на бетонні «подушки».

Сам будинок мав оригінальне планування – фасадом на вулицю споруда дивиться трьома поверхами, а на подвір’я виходить – шістьма. Будинок є всефасадним, з вікнами на всі чотири боки, з вільним плануванням помешкань – по одному на поверх. Крім того, завдяки високому парапету на покрівлі вдалося досягти візуального ефекту будівлі «без даху», першої такої в Києві.

Коробку поставили швидко – в 1901-му, внутрішні роботи закінчили 1903-го, тоді як квартиранти у сім електрифікованих квартир заїхали 1904-го. На першому поверсі розміщувались дво- та трикімнатні квартири (для прислуги, буфетна, посудомийна, комори); на другому поверсі була шестикімнатна квартира; восьмикімнатні – на третьому та шостому; дев’ятикімнатна – на п’ятому та десятикімнатна – на четвертому поверсі. В просторій квартирі №3 оселився сам власник прибуткового будинку; загальна площа приватного помешкання родини архітектора складала 380 квадратних метрів.

Проте не тільки новаторськими архітектурними рішеннями вражає будівля. Найперше впадає в око її оздоблення, що було виконане відповідно до ескізів самого Городецького. Зі стін будинку «дивляться» бетонні голови різноманітних тварин: слонів, носорогів, антилоп, крокодила, на колонах – ящірок, на водостоках – голови слонів, на даху – гігантських жаб, дельфінів, морських чудовиськ та русалок, на розі – пітона. 

Однак сам архітектор не прожив у цьому будинку і десяти років. Пристрасний мисливець Городецький усе життя мріяв про африканське сафарі. І ось 1911-го його мрія здійснилась, хоча й обійшлась дорого. Подорож до Африки настільки виснажила його бюджет, що він був змушений брати кредит під заставу «будинку із химерами». У липні 1912-го Владислав Городецький вимушено заклав садибу Київському товариству взаємних кредитів. Вчасно зібрати і повернули належну суму не вдалося. У 1913-му через нездатність виплатити відсотки за кредитом будівлю продали на аукціоні, а вже за три роки власником нерухомості став купець Самуїл Німець.

Після революції 1917 року будинок націоналізували. А сам Городецький із родиною 1920-го назавжди залишив Київ. Деякий час жив і працював в Польщі, далі – переїхав до Ірану, де продовжував реалізовувати свій архітектурний талант. Однак саме Київ став місцем втілення найграндіозніших проєктів архітектора-новатора.

Поділитися: