Тетяна Семаковська ■ ІСТОРІЯ ■ №19, 2022-05-08

Катерина Білокур – українська малярка, яка народилася на Полтавщині. Вона обожнювала малювати квіти з натури та не любила їх зрізати. Білокур була впевнена, що така квітка вже не має душі. Художниця стала благословенням для української творчості й водночас прокляттям для власних батьків. Чому так сталося розповідаємо в матеріалі.

До малярства через заборони

Катерина Білокур народилася 1900 року в невеличкому селі Богданівка, що на Полтавщині. Її сім’я була досить заможною за тогочасними мірками, втім дівчину вирішили не віддавати до школи.
«Я на свою лиху годину рано в дитячі роки почала вчитись читати, а коли дожила до шкільного віку, то дід мій та батько порадились: «Навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама вміє вчитись читати? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, ходячи в школу, а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо ми сяку-таку книжечку – нехай вона з неї і учиться грамоти. Треба її змалечку до діла привчити, щоб з неї хороша господарка була, а грамота – то таке: бабі міністром не бути!», – фрагмент з автобіографії художниці.

Юнка була засмучена цим, тому сама опановувала науки. Втім, і це не сподобалося родині Катрі – рідні постійно насміхалися з її тяги до малярства та навчання, а мати примушувала до сільської роботи, аби та не забивала собі голову дурощами. Так, мрія дівчини про вищу освіту залишилася нездійсненною. Вона двічі пробувала вступати в технікуми і двічі їй відмовляли через відсутність освіти. Батьки якось застали її дуже розбурханою та веселою біля малярства – Катря намалювала казкових птиць, а мати й батько спалили картину, боячись, що їхня донька має зв’язок з нечистим.
Катерина росла, і росла вона красивою дівчиною, парубки вилися біля неї, як барвінок, однак вона всім ставила ультиматум – мовляв, вийде заміж, якщо чоловік дозволить їй малювати. Сільські хлопці не були до такого готові і не наважувалися на весілля. Батько за те кляв свою дитину, а мати не раз казала, що та соромить їх рід, не виходячи заміж. Не витримавши постійних докорів і знущань рідних, Катерина восени 1934 року йде топитися на річку Чумгак. Самогубству запобігла мати, яка побачила відчай своєї доньки. У річці художниця добряче обморожує ноги. Врешті Катрі у 34-річному віці дозволяють малювати відкрито, правда перед цим батько прокляв її за той дар.

«Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!», – такими словами благословив Василь Йосипович свою доньку до малярства.

Щасливий випадок

Застуджені ноги давали про себе знати, але Катерина твердо вирішує стати художницею і вчиться азам малювання. Покращення її художньої техніки можна прослідкувати на полотнах – перші її роботи дуже тьмяні, бо там немає необхідного ґрунтування. Якось Білокур вирішує відвідати сестру Любов Тонконіг і в неї вдома чує пісню Оксани Петрусенко, яка звучить по радіо. Спів так захоплює і розчулює художницю, що вона відправляє співачці листа зі своєю історією, а до нього кладе клапоть полотна із зображеннями калини. Якимось дивом лист з адресою «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко» справді потрапляє прямісінько в руки співачки.

Петрусенко вражена талантом і долею жінки, тож радиться зі своїми товаришами Василем Касіяном і Павлом Тичиною – разом вони вирішують віднайти художницю і поглянути на її інші роботи. До Богданівки в пошуках мисткині приїздить майстер художнього різьблення на дереві Володимир Хитько і демонструє роботи українки відомому тоді художнику Матвієві Донцову. Незабаром в 1940 році в Полтаві відбувається персональна виставка Катерини Білокур, на якій тоді було лише 11 картин. Втім, наївне мистецтво щиро вразило присутніх, і уродженку Богданівки преміювали поїздкою до Москви. Ощасливлена Катря не вірила у те, що відбувається – вона відвідує Третьяковську галерею та Музей образотворчих мистецтв імені Пушкіна. Після стількох років осуду односельчан і сім’ї вона отримала бодай трохи визнання, але все різко обірвала Друга світова війна.

В часи, коли люди втрачали все людське, Катерина Білокур, завжди будучи впертою, не звернула зі своєї дороги. Про талант художниці дізналася і радянська влада – їй запропонували намалювати портрет Сталіна. Білокур все життя мріяла вирватися зі свого села в Київ і там придбати житло, і цей портрет обіцяв відкрити їй не одні партійні двері, а, можливо б, забезпечив і квартирою. Втім, вона цього не зробила.

Єдине кохання і Пікассо

За своє життя Білокур ні разу не вийшла заміж і не стала матір’ю – це був її власний вибір і бажання. Втім, вона кохала, але вже в пізньому, за тогочасними мірками, віці. Обранцем Катерини став письменник Дмитро Косарик. Його вразила картина «Цар-колос», а познайомився Дмитро з Катрею у спільного товариша Павла Тичини.

«Заходжу до світлиці, а за столом… сидить Катерина Василівна Білокур – напрочуд молода вродлива жінка з великими променистими очима… Нараз вона спрямувала свій променистий погляд на мене, встала і ґречно вклонилася мені. Вихований у суворих тональностях села, я, розчулений, схиляю перед вродливою жінкою свою голову і ледь-ледь припадаю губами до її гарної руки…», – так згадував першу зустріч з мисткинею Косарик.

Через якийсь час художниця починає листуватися з Дмитром, і він зізнається їй у коханні, але письменник одружений та має двоє дітей. Білокур не наважилася стати на заваді сім’ї та всіляко відмовляла Дмитра від їхнього кохання, бо знала, що нічого з цього не вийде. Та любов зігрівала її душу, бодай і така, що не могла стати реальністю.

Картини Білокур радянська влада якийсь час активно використовувала в своїх цілях і подавала їх як взірець «щасливого життя і розвитку трудівників колгоспного ладу». В 1954 році три полотна художниці, а саме «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були представлені на виставці у Парижі, де їх побачив Пабло Пікассо і був вражений талантом українки.

1956 року Катерині Білокур було присвоєно звання «Народний художник України». Вона отримала визнання у мистецькому колі, але через хворобу матері, за якою доглядала, жила у хатині з нею, братом та його п’ятьма дітьми. Малярство художниці ніяк не влаштовувало дружину брата – та постійно її ображала. Не давали спокою і застуджені з молодості ноги. Здоров’я Білокур сильно похитнулося, а остаточно підкосив її рак шлунку, який у 1961 році й забрав мисткиню на той світ.

Поділитися: