Петро Тима ■ АНАЛІТИКА ■ №11, 2024-03-17

Село Сагринь і дата 10 березня 1944 року стали символом трагедії українців Холмщини. Трагедії, яка в силу багатьох обставин не може перейти в статус минулого. Винищення українських мешканців Сагрині та людей, які тут ховалися від смерті, було піком пацифікації понад 50 українських сіл за участі загонів Армії Крайової та селянських батальйонів (АК і СБ – Batalionów Chłopskich, BCh) протягом березня-червня. У самому Сагрині загинуло 606 осіб. Загалом під час винищувальної операції, проведеної польським підпіллям, лише в березні-квітні вбито близько 3 тисяч українців. 

Цей воєнний злочин не має строку давності, проте польська держава ігнорує неспростовні факти. Злочин не називають злочином на найвищому державному рівні, прокуратура Інституту національної пам’яті (ІНП) не проводить належного розслідування, хоч масове вбивство в Сагрині – це найбільше злодіяння проти українського цивільного населення на території сьогоднішньої Польщі. 

Джерела й дослідження

Історики зробили свою справу. Про масове насильство в Сагрині ще в 90-х роках минулого століття писали відомі польські науковці – професори Ришард Тожецький та Анджей Сова. Однак вони не називали точної кількості жертв, бо не проводили детальних досліджень. Цю прогалину у 2021 році заповнили професор Ігор Галагіда й доктор Мирослав Іваник, які опублікували книгу з поіменним списком українських жертв Сагриня та всієї Холмщини, загиблих від рук польських підпільних формувань (АК і СБ), невстановлених угрупувань, поліції та банд грабіжників. Книжку про трагедію Сагрині написав також доктор Маруіш Сава. 

Щоб пізнати правду, існує велика джерельна база, зокрема списки імен загиблих, які за гарячими слідами злочинів зібрали Українські допомогові комітети. Крім цього, уцілілі мешканці Сагрині та десятків інших сіл залишили свої спогади, чимало інформації зберегли парафії та консисторія Холмсько-Підляської єпархії Православної церкви, котрою керував архієпископ Іван Огієнко. Дані про злочини й жертв публікували також у тодішній пресі.

Отже, немає нестачі інформації та знань для того, щоб описати перебіг подій і зробити правильні висновки. Однак переважна більшість праць сучасних польських істориків ігнорує – або ж свідомо замовчує – правду. Інший бік цього процесу – цілковите замовчування польською історіографією книжки Ігоря Галагіди та Мирослава Іваника, так само як праці доктора Маріуша Зайончковського про винищення в 1945 році Національними збройними силами (NSZ) села Верховини (близько 200 жертв).

Приховуючи правду про злочини польського підпілля та українські жертви, використовують маніпулятивні технології. Щоб уникати слова «злочин» і не вживати для цього загальноприйняті в міжнародному колі дефініції, вигадують «дикі» визначення. Відома діячка так званих кресових середовищ Єва Сємашко використала термін «prewencyjna akcja odwetowa» («превентивна відплатна акція») для виправдання масових вбивств українців Холмщини. Інший термін – «akcje odstraszająco-odwetowe» («залякувально-відплатні акції»).

Винахідливості польських авторів позаздрили б сталінські пропагандисти. 

Боротьба за істину

Трагедія Сагрині стала символом боротьби за правду тих польських громадян, яких можна назвати сторожами пам’яті про трагічне минуле українців Польщі. Це, зокрема, покійний доктор Микола Сивіцький і доктор Григорій Купріянович. Вони доклали великих зусиль для розкриття фактів і вшанування пам’яті невинно вбитих мешканців Холмщини. За свою діяльність обидва зазнавали багаторічного цькування і нещадних нападів з боку польських кресових середовищ та націоналістичних кіл.

До цієї кампанії приєдналися державні органи, особливо прокуратура. Доктора Сивіцького (ветерана ІІ Світової війни у лавах Війська Польського) прокуратура звинуватила у паплюженні честі польської нації. Справу скерували до суду, і лише смерть обвинуваченого завадила винесенню судового рішення з покаранням.

У липні 2018 року доктор Григорій Купріянович виступив із промовою над могилами мешканців Сагрині на місцевому цвинтарі. Зробив це в присутності президента України Петра Порошенка, не сказавши нічого, що не відповідало б правді. Він говорив у дусі примирення між українським і польським народами. Однак тодішній люблінський воєвода Пшемислав Чарнек (міністр освіти у 2020–2023 роках) провів скажену кампанію з цькування доктора Купріяновича, звинувативши його у «викривленні історичної правди», «прославленні злочинів» УПА та «оскверненні честі» польської нації. Услід за воєводою з такими ж звинуваченнями проти українського історика виступили й кресові середовища.

Необхідно підкреслити, що на захист Григорія Купріяновича стали польські та українські інтелектуали в численних зверненнях. Про справу написано чимало матеріалів у медіа, зокрема українських. Ні інтелектуали, ні журналісти не могли зрозуміти, з яких причин проти історика піднялася хвиля осудження, залякування й просто ненависті.

Відсутність дій політиків  

Після зустрічей та символічних жестів біля пам’ятників жертвам трагедій, як-от: за участю президентів Александра Кваснєвського і Леоніда Кучми у Павлівці/Порицку, Леха Качинського і Віктора Ющенка в Павлокомі й Гуті-Пєняцькій – відкриття монумента на могилі українських жертв Сагрині стало одним із серйозних каменів спотикання, з яким не змогли впоратися троє президентів Польщі.

Це було доволі широке явище, до якого, серед інших, долучилися найвищі особи й інституції польської держави разом із президентами Лехом Качинським, Броніславом Коморовським та Анджеєм Дудою включно. Варто теж зазначити, що у зволіканні з відкриттям пам’ятника жертвам Сагрині за участю президентів Польщі та України безпосередню негативну роль відіграв Анджей Пшевознік – генеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва. Попри встановлення пам’ятника ще у 2008 році його офіційному відкриттю завадило те, що злочини березня 1944-го були справою рук вояків АК і СБ, яких у польському суспільстві сприймають як солдатів із незаплямованою репутацією. Значна частина польського суспільства не була готова визнати жорстоку правду й залишається такою. Через це протягом багатьох років існували політичні розрахунки, побоювання, що визнання на найвищому рівні того, що вбивства мирних мешканців холмських сіл вчинили польські герої, могло не лише покласти край схемі «поляки – жертви українців» (переважно на Волині 1943 року), але й прямо нашкодити польським політикам під час виборчих перегонів.

Тому в сучасному контексті Сагринь став символом – промовистим доказом – браку готовності польських еліт до, нехай навіть символічного, визнання вини перед українськими співгромадянами. Проявів цього доволі багато, й насамперед – це фіаско так званої президентської моделі україно-польського примирення.

Символом несприйняття сагринських подій стали також перипетії навколо слідства в цій справі, розпочатого 1995 року. Високооплачувані прокурори ІНП роками вдало симулювали його ведення. Поки слідство тривало, жило ще доволі багато свідків тогочасних подій, зокрема вояків АК і СБ, учасників пацифікацій українських сіл Холмщини в березні 1944. Одним із доказів небажання адекватно вести процес стало закриття справи, а також комюніке Інституту від 2018 року, де розмито питання правової оцінки подій та відповідальних за злочин. Багато про що свідчить і сучасний символ, котрий заперечує не лише трагедію, але й принцип «визнати правду», чого польська сторона не раз вимагала від українців. Ідеться про існування в Грубешові вулиці Станіслава Басая «Рися» (Stanisława Basaja «Rysia»),  a у Томашові-Люблинському – Зенона Яхимека «Віктора» (Zenona Jachymka «Wiktora»), командирів, відповідальних за смерть лише протягом кількох днів  понад 2 тисяч цивільних українців. Попри незаперечні факти значна частина польського суспільства, від кресових організацій та їхніх політичних патронів до політиків, істориків і журналістів, досі намагається різними способами заперечувати або замовчувати мову фактів. Застосовують низку технологій: замовчування результатів досліджень й праць істориків – зокрема Маріуша Зайончковського та професора Ігоря Галагіди, цькування з боку кресових активістів, журналістів, врешті політиків, свідченням чого стала активність Пшемислава Чарнка.

Багатьом полякам не вигідна пам’ять і правда про трагедію березня 1944 року. Вона виносить на денне світло ще одну проблему, з якою не готове стикнутися польське суспільство, – необхідність оцінки так званої акції «зміцнення польськості на сході» 1938 року. Полонізація та «ревіндикація» (руйнування православних церков і примусове навернення до греко-католицької віри – прим. ред.) на Холмщині тривала протягом усього періоду II Речі Посполитої. У 2008 році під патронатом президента Леха Качинського відбулися відзначення 70-ї річниці операції з руйнування православних церков, а учасники заходу отримали лист від прем’єр-міністра тодішнього уряду Польщі. Попри це не лише в історичній політиці останніх 8 років не було місця для cпокутування провини. У цій темі історичні й політичні спадкоємці II РП надають перевагу мовчанню. Як знаємо, в акцію «зміцнення польськості на Холмщині» 1938 року залучено польське військо, державна адміністрація, поліція, громадські організації й навіть пожежники. Завдання були розписані до 1941 року. Розрахунок за чорні карти історії Польщі, не зважаючи на гучні заяви, не може ввійти до сучасних політичних салонів. Тим часом, на підставі джерела, яким стала брошура з воєнною доктриною ОУН, розроблена Михайлом Колодзінським, у Польщі будується наратив про загальність створених у міжвоєнний період планів щодо знищення всього польського. Саме їх було покладено в основу пояснень  геноциду поляків на Волині й у Галичині. Без жодних заперечень уже в період II РП вони мали стати ідейним каноном членів ОУН.

У часи, коли у серйозній науковій установі – Інституті політичних досліджень ПАН — з’являється монументальна праця на тему українських імперіалістичних доктрин, коментарі у пресі даватимуть провідні польські історики, як професор Ґжеґож Мотика. Після 1989 року таким, рекомендованим престижною науковою установою, могло б бути видання про події 1938 року, яке заторкало б, для прикладу, вплив настроїв того періоду, зокрема ревіндикаційно-полонізаційної акції, на діяння 1942–1947 років. Немає також статей, фахових напрацювань на тему зв’язків і паралелей між політикою польської влади щодо українців у 1938–39 роках на Холмщині та, скажімо, ліквідацією українських активістів, розпочатою на цих землях польським підпіллям у 1942 році, чи поголовним винищенням цілих сіл у 1944 році. В одному випадку (Волині) знаходять зв’язки й причино-наслідкові схеми подій, в іншому цього не шукають. У темі Сагрині, попри відсутність серйозної публічної дискусії про трагедію Холмщини, у позитивному сенсі цього слова честь польської нації відстоювали представники громадянського суспільства і деякі історики та журналісти. Серед них – Адам Міхнік, Генрик Вуєц, які побували на могилі жертв АК і СБ у 2013 році. До них належать і ті, хто разом з українцями Польщі та делегаціями представників Холмщини, котрі приїхали з України, брали участь у вшануванні жертв 1944 року. Як позитив слід згадати також поляків, які стали на захист Григорія Купріяновича у 2018 році.

Політика непам’яті щодо подій березня 1944-го, яку намагалися застосувати в цій темі польські діячі, стала ще одним символом відсутності рівноправності для близько 20 тисяч українських жертв II Світової війни, а також трагедій, заподіяних у 1938–1947 роках поляками своїм же українським співгромадянам. Це також приклад існування в сучасній демократичній Польщі подвійних стандартів, зокрема на юридичному, етичному рівнях та у ставленні до українців-громадян Польщі. Рішення прокуратури ІНП у Ряшеві від грудня 2023 року про закриття слідства у справі акції «Вісла» стало ще одним доказом цього.

Поділитися: