Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №31, 2023-08-06

Спектакль йшов українською мовою. Повністю, від початку й до кінця. За царського режиму таке було неможливо. В залі сиділа молодь – студенти рабфаку, хлопці в кашкетах і дівчата в червоних косинках. Були представники старшого покоління – українські інтелігенти, цінителі Котляревського й Шевченка. Поближче, до перших рядів поскрипували шкіряними куртками і портупеями співробітники Харківського ДПУ.  Ще ближче, біля сцени знаходились почесні гості – один із засновників більшовицької партії, народний комісар юстиції і прокурор республіки  Микола Скрипник і народний комісар освіти Олександр Шумський. Хлопці в шкірянках не до кінця розуміли все, що відбувалося на сцені, із здивуванням поглядали на Скрипника і його супутника, але команди про їхній арешт ніхто не давав. Все ще було попереду…

Початок українізації в Україні

На початку 20-х років, після перемоги, отриманої більшовиками над різними політичними силами і арміями, постало питання про зміцнення їхньої влади на теренах колишньої Російської імперії. Для того, щоб не допустити подальшого розгортання національного руху, викликаного визвольними змаганнями 1917-1921 років, більшовицьке керівництво здійснило два основні заходи: у 1922 році створило міжнаціональне об’єднання із чотирьох республік (так званий СРСР) і  розпочало проведення українізації. Вона була складовою частиною коренізації, проголошеної ХІІ з’їздом РКП(б) у квітні 1923 року і спрямованої на зміцнення влади більшовиків, шляхом залучення в їхні ряди місцевих кадрів. А оскільки частина українських земель опинилась у складі Польщі, Чехословаччини і Румунії, то керівництво СРСР вирішило показати світовій громадськості, що тільки в їхній країні українці отримали справжню свободу. В деякій мірі це вдалося, хоча значна частина української інтелігенції досить скептично віднеслася до більшовицької спроби створити видимість надання природніх прав пригніченим раніше народам. А Симон Петлюра в листі до Миколи Шумицького 3 листопада 1923 року відзначив, «що справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків; коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть». Ці слова голови Директорії УНР стали пророчими.

Друзі й вороги українізації

В більшовицькому керівництві і уряді радянської України ставлення до українізації було різним. Патріотично налаштована частина діячів (таких, як Олександр  Шумський,  Микола  Скрипник,  Микола  Хвильовий  та  інші) рішуче підтримали  її. Інші (найвідоміші з них – Володимир Затонський та Станіслав Косіор) підтримали, але з оглядкою на Сталіна. І, нарешті, ті, що вірно служили Сталіну, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, фактично саботували проведення українізації (Лазар Каганович, Петро Постишев та інші). І хоча єврей Каганович (який у квітні 1925 року став генеральним секретарем ЦК  КП(б)У) вивчив українську мову та почав українізувати міста досить швидкими темпами, але то був лише тактичний хід.

Він виконував вказівки Сталіна, котрий готувався до серйозної боротьби за владу і потребував підтримки комуністів України. Для цього потрібно було показати, що центральне керівництво шанує національні особливості й традиції українського народу, дає можливість вільно розвиватися його мові та культурі. Та коли відомий письменник Микола Хвильовий  виступив із гаслом «Геть від Москви!» і закликав орієнтуватися на «психологічну Європу», то відразу ж отримав відсіч від Сталіна, який вказав, що потрібно боротися «з крайностями Хвильового».

                             Досягнення й труднощі українізації

Українізація почалася із прийняття влітку 1923 року декрету й постанови ВУЦВК і Раднаркому Української РСР, які були присвячені питанням «українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», «рівноправності мов» та «допомозі розвиткові української мови». Перш за все, керівництво республіки звернуло увагу на «неукраїнський характер» правлячої партії –  КП(б)У, де українці складали лише 23%. Головний ідеолог комуністів Ніколай Бухарін відверто назвав її апарат «російсько-єврейським». Не кращим було становище і в державному апараті, де питома вага українців не перевищувала 35%. Більшість його співробітників спілкувалися російською мовою і нічим, в цьому відношенні, не відрізнялися від царських чиновників. Тому найперша увага була приділена запровадженню української мови в їхньому середовищі, а також в освіті, культурі й повсякденному житті. 

Головним центром, який займався питаннями українізації, був Народний комісаріат освіти (НКО), а очільниками цього процесу – керівники наркомату Олександр Шумський, а з 1927 року – Микола Скрипник. Брак педагогічних кадрів, підручників, а також небажання багатьох студентів спілкуватися на «селянській мові», суттєво гальмували процес українізації. В зв’язку з цим українізація у вищій школі проводилася повільно: лише деякі навчальні заклади були переведені на викладання українською мовою. В звичайних школах, особливо в сільській місцевості, справи йшли набагато краще: в 1924 році було видано 4 мільйони підручників і на українську мову перейшло 12 тисяч шкіл.

Значний вклад в процес українізації внесла Всеукраїнська академія наук (ВУАН), при якій були створені наукові центри – Інститут мовознавства та Інститут наукової мови. Видавалися українські наукові довідники, словники й розвідки, вдосконалювався український правопис. Внаслідок посилення інтересу до української мови зросла кількість україномовних початкових шкіл і семирічок,  в котрих (в 1927 році) вже навчалося 77% українців, що майже дорівнювало їхній кількості серед населення республіки (80,1%). В цей же період у 5 разів зріс тираж українських газет, збільшилися кількість і тираж української книжкової продукції. Разом з тим, ще низьким залишався загальний рівень освіченості населення та підготовки педагогів, бо лише близько 30% з них мали у 1927 році вищу або середню спеціальну освіту.

Згортання українізації та її наслідки

Так звана «українізація» не могла  тривати довго,  бо суперечила самій суті комуністичної ідеології, меті й політиці, яку проводило керівництво ВКП(б) і особисто Сталін. Він побачив величезну загрозу у відродженні української нації, бо в пам’яті багатьох були ще свіжі події визвольних змагань 1917–1921 років. Українці могли протистояти встановленню диктатурі і навіть спробувати вийти зі складу неміцного тоді ще об’єднання – СРСР. Вірогідність цього підкріплювалася українськими волелюбними традиціями, наявністю ще не заляканої і не плазуючої перед владою інтелігенції та діаспори, серед якої було багато людей, котрі ще недавно тримали в руках зброю. Тому з кінця 20-х років почався ініційований кремлівською владою відкат від українізації.

Спочатку була «чистка» партійних кадрів КП(б)У, потім почалися розправи з інтелігенцією. Влітку 1929 року були розпущені всі наукові товариства, заарештовані десятки співробітників ВУАН на чолі із Сергієм Єфремовим. В березні 1930 року розпочався судовий процес над «зрадниками» і «націоналістичними шкідниками», серед яких були 29 співробітників Академії наук. На початку 1931 року вислано до Росії Михайла Грушевського, який   фактично був знищений владою. Вслід за цим заарештовано Агатангела Кримського, потім почалися арешти видатних представників української духовної еліти. В листопаді 1937 року, на «честь 20-ї річниці Великого жовтня», були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зєров, Валер’ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, Марко Вороний та інші, всього більше 100 осіб. Під завісу знищення українізації було завдано удару по тому, з чого вона почалася – створенню української національної школи. 10  квітня 1938 року було прийнято постанову Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», в якій національні школи були визнані недоцільними і такими, що поширюють буржуазно-націоналістичний, антирадянський вплив на дітей.  Все це привело до падіння престижу української мови і русифікації ряду регіонів України. Були втрачені майже всі досягнення українізації, хоча згадки про неї  збереглися на довгі роки.

Епілог під завісу

На початку 30-х років урядовий спектакль, під назвою «українізація» скінчився. Трагічною виявилася доля її організаторів. Микола Скрипник, який змінив Шумського на посаді народного комісара освіти України, передчував, що його можуть заарештувати і покінчив життя самогубством.

Це сталося в 1933 році. В той же рік був заарештований і Олександр Шумський. Його засудили до 10-річного ув’язнення, після якого вбили. Ще один народний  комісар освіти – Володимир Затонський був розстріляний у 1938 році. Вбили або довели до самогубства і багатьох інших. Не пожаліли навіть Постишева, котрий вірно служив Сталіну. Єдиним, хто пережив усіх учасників українізації, доживши майже до 100 років, був Каганович. Але, то вже інший час і, як  кажуть, зовсім інша історія.

Поділитися: