Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №30, 2023-07-30

 Кожна нація має своїх геніїв, імена яких ототожнюються з найкращими проявами національної свідомості, культури, історії. Василь Барка (справжнє ім’я Василь Костянтинович Очерет) належить до тих митців, які жили і творили для України. Поет усе своє свідоме життя прожив на чужині, однак зумів зберегти любов і відданість Україні у своєму внутрішньому часопросторі, у молитвах, у творах. Понад 90 років шукав він шлях до вітчизни, яку колись втратив не зі своєї волі.

 Ім’я Василя Барки, представника української письменницької діаспори у Сполучених Штатах Америки, стало відомо в Україні лише після проголошення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле. В одному з останніх інтерв’ю письменник наголошував: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому. Мої книжки застерігають від духовної сліпоти, блукань суспільної думки в світоглядних пошуках».

Василь Костянтинович Барка народився 16 липня 1908 року в селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії. Батько Костянтин Очерет – із заможної козацької родини, воював у Першій світовій війні, був тяжко покалічений і вже не міг господарювати. Сім’я переїхала до міста: там батько працював у майстерні теслярем. Коли не було роботи – заробляв як садівник і квітникар, бо й на цьому знався. Сам Василь навчався у так званій трудовій школі, а потім на педагогічних курсах і у педтехнікумі – з перервами, бо батько після тифу кілька років недужав.

Перші кроки у літературній діяльності

Родина бідувала, тому заробляли по селах, але це для Василя стало школою життя. Після педагогічного технікуму вчителював на Донбасі, викладав математику і фізику в селищній шахтарській школі. Та недовго. Був шокований загальною культурою тамтешнього люду, непросипущою пиятикою і дебошами. А ще мав гострий конфлікт з місцевими партійцями, назвавши їх на батьківських зборах злочинцями за те, що розкрадали і привласнювали все, що надходило на потреби дітей. За вказівкою місцевого керівництва, його навіть ув’язнюють і оголошують божевільним. На щастя, лікарка-психоневрологиня не підтвердила діагноз. Все це змусило Василя Очерета переїхати з України на Кубань. Там у Краснодарському педінституті він закінчив українське відділення філологічного факультету. Вступив до аспірантури, тоді ж почав робити свої перші творчі кроки у поезії. Надіслав вірші Павлу Тичині, не маючи певності на успіх. Але незабаром вони були надруковані в журналі «Червоний шлях» (1929), де Павло Тичина працював редактором відділу. На поезію Василя Очерета великий вплив мала творчість Володимира Сосюри та Павла Тичини. Як згадував сам письменник, вперше він почув цих українських поетів 1927 року, в тому шахтарському селищі, де учителював. У 1932 році Василь одружується з адигейкою Натхо Довлетхан. Через рік у них народився син Юрій Очерет, який пізніше став завкафедрою французької мови Адигейського педінституту. Не бачився з батьком із 1943-го до 1993 року. 

Реалії воєнного часу та вимушена еміграція

Друга світова війна кардинально змінила подальшу долю Василя… Він пішов добровольцем на фронт, служив у протиповітряній обороні, а коли німці наблизились, у серпні 1942 року, потрапив у справжню м’ясорубку, отримав тяжке поранення в голову, не зміг уникнути полону. За ним доглядали чужі люди, тоді як німці погрожували покаранням за допомогу пораненим радянським воїнам. З іншого ж боку з радянських літаків скидали попередження, що всі, хто залишився в живих після бою з німцями, – «зрадники Батьківщини». Тож Василь Очерет опинився між двох вогнів і вирішив порвати з «режимом». 1943 року Василя відправили остарбайтером до Німеччини. Війна назавжди розлучила його з сім’єю, дуже важко переживав це митець. Того ж року він вибрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнював себе із ними – «тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібно». Після закінчення війни Василь Барка жив у Німеччині до 1950 року. Друкував збірки поезій – «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947). 

Невдовзі переїхав до США, де продовжив активно займатися літературною творчістю – працював над історичними аспектами літератури, видав низку поетичних книг: «Трояндовий роман» (1957), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» у 2-х книгах (1959), збірку вибраних поезій «Лірник» (1968), «Царство» (1979). Перший його прозовий твір – роман «Рай» (1958). У 1980 році друкує п’єсу «Господар міста». Здійснює переклад п’єси Шекспіра «Король Лір» українською мовою, для україномовного видання Біблії перекладає «Одкровення св. Йоанна Богослова» (1975, 1988). 1982 року отримує літературну нагороду фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за строфічний роман «Свідок для сонця шестикрилих». Поряд з Василем Баркою у різні роки лауреатами літературознавчої премії Антоновичів стали Василь Стус, Іван Драч, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський та багато інших видатних особистостей, чиє українське слово звучало промовисто та правдиво. Серед його творів, відомих світу й не знаних в Україні, – драматична поема про долю імперії «Кавказ», над якою автор працював 47 років. Протягом 1969-1988 років письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). 

Визнання в Україні і… вічна чужина

1963 року в Нью-Йорку опубліковано один з найсильніших романів ХХ століття, над яким Василь Барка працював 25 років і, власне, який приніс визнання автору в Україні. Це роман «Жовтий князь», що побачив світ в Україні лише у 1991 році. Того ж 1991 року український режисер Олесь Янчук створив художній фільм «Голод-33» за мотивами роману. Основна частина твору заснована на фактах, які довелося пережити самому автору на Кубані. Письменник показує, як відбувається відбирання хліба, як працюють «хліботруси» чи «хлібохапи», забираючи з двору не лише хліб (його забрано раніше), а все їстівне: «раз у раз вганяють у землю “шпики”: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються» А в хаті «все поперевертали», підключили до «роботи» піонерів, які «під орудою партійця» скандують: «Куркуль, віддай хліб!», «Віддай хліб, ти – експлуататор!» Василь Барка веде оповідь про родину Катранників. Всі сфери життя Мирона Катранника були досконалими, але його гармонію варварськи було зруйновано. Смерть цього героя – самоввідданого і жертовного – страшна і символічна: він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною в торбі. Катранникове «колесо життя» зупинилося. Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім’ю Катранників, – це розуміння краси життя. Автор вірить у відродження життя, а тому й лишає у творі живим наймолодшого з Катранників – Андрійка. Він залишається, щоб зберегти пам’ять про велику трагедію століття. 

Роман побудовано переважно на принципі символізму. Пройшовши крізь апокаліптичні муки, нелюдські випробування, не втративши в собі добра, не вбивши історичної пам’яті, народ наш мусить відродити в собі найкраще, найчистіше, що йде з глибини віків. Автор щиросердно вірив у відродження життя і незнищенність чистої душі. Вірив, що його народ колись-таки позбавиться тяжкого тоталітарного гніту, вийде на вольну волю. 

Любив Василь Барка перефразований афоризм Григорія Сковороди: «Світ упіймав мене, але не втримав». Для більшості цей невтомний життєлюб був диваком, а для декого – святим. Він зрікся усього в ім’я творчості, свого народу, пам’яті тисяч загиблих страшною мученицькою смертю. Вів усамітнений спосіб життя, міг наварити собі величезну каструлю рису (дуже любив його) й цілий тиждень їсти тільки його. Замикався у власній оселі й увесь вільний час присвячував літературі. Він був до чернечого аскетизму невибагливим. Мінімалізм у всьому, окрім літератури, – головний принцип творчості митця.

Закінчив свій земний шлях Василь Костянтинович Барка 11 квітня 2003 року на 95-му році життя у містечку Ліберті в Америці. Про свої надбання казав: «Я не маєтний і місця робочого не маю». Через усе життя проніс біблійну мудру настанову: «Не збирайте багатств на землі, де міль та іржа понищать їх, а збирайте на небі…»

Поділитися: