Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №25, 2023-06-25

Після смерті Богдана Хмельницького розгорілася жорстока боротьба за владу. Передчуваючи її неминучість,  гетьман переговорив з усіма соратниками: мав надію, що вони підтримають юного й слабохарактерного сина Юрася.  Насправді ж все пішло не за сценарієм. І одна з найдраматичніших ролей дісталась вихователеві юного гетьманича Іванові Брюховецькому, який з’явився на світ 400 років тому.

Довірена особа славного гетьмана

Як опинився Іван Мартинович Брюховецький у найближчому оточенні великого гетьмана, історія замовчує. Відомо лише, що народився він у 1623 році і походив зі славнозвісної Диканьки, що на Полтавщині. Його супротивники в боротьбі за владу звинувачували Брюховецького, що він був   «поляком, який прийняв православ’я». Чи так це – точно не відомо, але вже в 1650 році Брюховецький був записаний до Чигиринської сотні. Напевно, виділявся серед інших, бо Хмельницький звернув на нього увагу і призначив на посаду старшого джури, а потім і вихователя свого молодшого сина. Як «старший над слугами» в Суботові, Брюховецький вирішував усі господарські справи і навіть мав доступ до гетьманської скарбниці. В останній рік життя гетьмана (1657) супроводжував Юрася на навчання до Києво-Могилянського колегіуму. Після смерті Богдана деякий час підтримував Івана Виговського і навіть за його дорученням відвідав Варшаву. Але весною 1659 року залишив службу і виїхав на Січ. Він підтримав свого вихованця Юрася, намовляючи його стати гетьманом. Хоча свої справжні наміри Брюховецький ні перед ким не розкривав: він був людиною надзвичайно хитрою й недовірливою. Зумів заручитися підтримкою запорізького козацтва і восени 1659 року був  обраний кошовим отаманом, а в 1661 році і кошовим гетьманом.

Боротьба за гетьманську булаву

Тим часом ситуація в козацькій державі радикально змінилася. До булави потягнулися загребущі руки соратників Богдана Хмельницького. Про його сина, Юрася, всі забули. Деякий чаc гетьманом був Іван Виговський, однак після його відставки (у вересні 1659 року) до виконання обов’язків гетьмана повернувся Юрась. На історичній сцені з’явився і його дядько по матері – Яким Сомко. В квітні 1662 року він був обраний наказним гетьманом і на козацькій раді в Козельці на вірність йому присягнуло десять полків.  Побачивши таке, загорівся бажанням стати гетьманом іще один родич Богдана – рідний брат його останньої дружини, ніжинський полковник Василь Золотаренко. Не витримавши, у боротьбу включився і керівник запорізьких козаків Іван Брюховецький. Як спритний і хитрий демагог, він заявив, що представлятиме інтереси простого козацтва. Між трьома претендентами розгорілась жорстока боротьба за спадщину Богдана. Вони стали писати листи цареві, оббріхуючи один одного.

Так, Сомко, звертаючись до Алєксєя Міхайловіча, переконував останнього, що «Брюховецькому ймати віри не можна, тому, що він напівлях, лях, що прийняв православ’я, у війську не служив і козаком не був». Однак, Іван Мартинович теж був, як-то кажуть, «не ликом шитий». Він заручився підтримкою царського воєводи в Україні Григорія Ромодановського і єпископа Методія, який претендував на роль митрополита Київського. Чим ближче було до виборів, тим більше розпалювалися пристрасті. Нарешті, настав день так званої «Чорної ради» в Ніжині, на яку з’їхалася не лише еліта, а й усе вільне козацтво. Це було 17 і 18 червня (за старим стилем) 1663 року. На раді претенденти на булаву стали звинувачувати один одного в усіх смертних гріхах, а колишній «старший слуга» навіть спровокував бійку між козаками. Рятуючись від розправи, Яким Сомко сховався в шатрі самого Ромадановського. Однак це його не врятувало. Невдовзі після ради, на якій гетьманом обрали Брюховецького, Сомка, Золотаренка і ще з десяток старшин заарештували. Їх звинуватили у таємних зносинах із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і 28 вересня 1663 року, за наказом нового гетьмана, стратили. Пролилася кров і, на жаль, не остання в боротьбі за вищу владу в Україні.

Брюховецький здає спадщину Богдана

Після виборів (у листопаді 1663 року) були підписані так звані «Батуринські статті», які підтвердили «Березневі статті» 1654 року. Не встиг Брюховецький заволодіти булавою, як на Лівобережжя рушило військо його нового суперника, гетьмана Правобережжя Павла Тетері. Останнього супроводжувала 35-тисячна польська армія і татарська кіннота. Однак тоді Брюховецькому вдалося відбитися та відстояти Лівобережжя. 

А восени 1665 року він на чолі пишної свити в 350 осіб (до якої увійшли  козацькі полковники й сотники, представники церкви й міського самоврядування) здійснив поїздку до Москви. Іван Мартинович був першим  гетьманом, який відвідав «першопрестольну» і зустрівся з царем. В жовтні 1665 року підписав так звані «Московські статті», які ще більше обмежували владу гетьмана. Було домовлено, що податки з українців будуть збирати московські податківці, а чисельність московських гарнізонів – збільшена.  Таким чином, догоджаючи московітам, Брюховецький пішов на здачу національних інтересів України. «Московські статті» означали, що гетьман (глава автономної Української держави) втрачає залишки своєї самостійності. Щоб ще більше прив’язати Брюховецького до Московії, Алєксєй Міхайлович надав йому титул боярина і одружив вже лисого нареченого на «дівці московського народу» – княжні Долгоруковій. Отже, Брюховецький повернувся в Україну обплутаний по руках і ногах «царськими милостями», які перетворили його в звичайного царського холопа. 

Україна піднімається на боротьбу із Московією

Вслід за ним в Україну ринулися царські воєводи, прикажчики й збирачі податків. Вони так пильно свою «справу робили… що ні одна копійка повз їхні руки не пройшла… переписали млини, ставки, винниці, броварні, солодовні, пасіки, хутори. І на все те подать наклали». Зажерливість нових «господарів» викликала величезне невдоволення українців: почалися повстання. Невдоволення посилилось після Андрусівського перемир’я 30 січня 1667 року. Згідно із ним, Лівобережжя із Києвом, Сіверська земля із Черніговом відійшли до Московії, а Правобережжя залишалося під Польщею. Це означало, що козацька держава невдовзі має зникнути.

Брюховецький зрозумів, що може втратити булаву. Він став розсилати  універсали, закликаючи українців до повстання. А в січні 1668 року провів таємну раду у Гадячі, на якій було вирішено відійти від Москви. Також зв’язався із новим гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, котрий підтримав Брюховецького і заявив, що виступає за об’єднання всіх українських земель. Але обидва гетьмани не довіряли один одному. Брюховецький ще надіслав своїх посланців до турецького султана із пропозицією взяти Україну під свій «протекторат». Зовнішньополітична орієнтація козацької держави стала мінятися.

Населення в усіх містах піднялося проти царських воєвод. В Чернігові, Гадячі, Новгород-Сіверському, Глухові та інших містах стали нападати на гарнізони московських стрільців, вбивати і виганяти за межі міст. Сам гетьман, шукаючи нових союзників, надіслав листи керівникам донського козацтва,  запевняючи їх, що московіти хочуть «славне Запоріжжя і Дон розорити». А 7 (17) червня 1668 року на Сербиному полі, недалеко від Диканьки, зійшлися війська двох гетьманів – Івана Брюховецького і Петра Дорошенка. Останній запросив Івана Мартиновича прибути до нього. Однак той відмовився і  запропонував Дорошенкові прибути першим. А далі відбувся епізод, який по-різному висвітлюється в історичних джерелах. Козаки схопили Брюховецького і привезли його в табір Дорошенка. Про що розмовляли два гетьмани – точно не відомо, але Івана Мартиновича прив’язали до гармати і «почали шарпати… як скаженого собаку убили його». Так безславно закінчив свій життєвий шлях один з гетьманів, який міг би щось зробити, якби непомірна жага до влади, нерозбірливість в засобах і союзниках не згубили його.

Брюховецький не перший, але, на жаль, і не останній із очільників України, котрі, думаючи про власну вигоду, повністю занедбали свою  державу. Своїми непродуманими, короткозорими діями вони принесли більше шкоди, аніж користі Україні. Тому і Ліна Костенко в одній із своїх поезій відзначала, що «історії» наші написані «кров’ю на своїй землі». На жаль, наслідки цього відчуваємо ми й нині. І зараз перемога України над агресивною північною сусідкою – росією – буде означати лише одне: повну незалежність держави, втрачену в далекому минулому. І повернення історичної правди, якої вже стільки віків очікує стомлений український люд.

Поділитися: