Ірина Шевченко ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №35, 2022-08-28

Аґата Романюк – польська репортерка, соціологиня та письменниця. Написала збірку казок про дружбу, головні герої якої приїхали з України. Казки перекладені українською мовою та видані Познанською видавничою групою. Авторка та видавець відмовилися від гонорарів, а всі отримані кошти перерахували на допомогу Україні. Частину тиражу подарували організаціям та інституціям, що підтримують українок в Польщі. 

– В останні кілька років особливо відчутними стали кардинальні зміни в сегменті контенту для дітей. Великі кіностудії, наприклад, все рідше випускають мультиплікаційне кіно в основі якого лежить love story чи проблеми принців та принцес. Чому так відбувається та що постає натомість? 

–  Тенденція стосується не тільки мультиків, а й оповідань чи казок. Основна зміна – це тематика та герої. Митці дуже рідко використовують сталі конструкції по типу «красива героїня» та «заможний принц». Сучасні герої – це звірята, предмети домового ужитку, вигадані істоти, що проходять через різні пригоди та виносять з цього корисні уроки. Вони розповідають про реальні проблеми, з якими діти можуть зустрітися в реальному житті. І це різноманітні речі, як інвалідність, війна, смерть кота, почуття власної інакшості посеред людей. В моїх казках намагаюся показати, що найбільші цінності – це емпатія, співпраця та відвага. Мої герої транслюють ці риси. 

– Серед героїв ваших казок є дівчинка Ніна з Києва, що грає в шахи з старим мовчазним сором’язливим шахістом, Оленка з Харкова, яка на кордоні пообіцяла татові, що не буде плакати, та інші українські діти та дорослі. Що вас спонукало на написання 10 казок, героями яких є українці?  

– Казки я пишу вже багато років, а от з початку пандемії коронавірусу почала ще й розповідати їх наживо на своїй сторінці у фейсбуці. Такі імпровізовані історії мали на меті допомогти дітям зарадити собі з тим, що таке пандемія. Пояснити для дітей складні та страшні речі дитячою мовою історій. З початком повномасштабного вторгнення на територію України, я почала розповідати польським дітям казки і про це. Батьки часто не знали, як пояснити дітям, чому багато українців приїжджають до Польщі, чого вони бояться та чи росія нападе на нас. Я зрозуміла, що казки потрібні не тільки польським, а й українським дітям, які втекли з власного дому, сумують за татами, котами та колишнім життям. Так виникла ідея написати 10 казок, які б пояснювали і польським, і українським дітям, що відбувається навколо них та з ними самими. 

– Як правильно пояснити дітям, що таке війна?

– Це складно для дитячого сприйняття, бо війна дуже абстрактне поняття.  Найкраще робити це на прикладі казок. Наприклад, розповідаючи про війну, я фантазую про редьку, яка напала на моркву, або про білок та борсуків, які жили в одному лісі та не знайшли спільну мову. Немає сенсу говорити про геополітичну ситуацію чи імперськість росії, бо це абстрактні поняття. Найкраще робити це на прикладі казок. А не пояснювати не можна, бо діти дуже розумні і відчувають, що відбувається навколо, навіть якщо ми нічого не будемо їм про це говорити. Мовчання може призвести до того, що діти будуть безборонними перед складними життєвими ситуаціями, бо не розумітимуть, як діяти. Треба говорити про бомбардування, смерть близьких, втрату будинку. Про це все я розповідаю за допомогою вигаданих історій, в яких персонажі переживають схожі ситуації та справляються з ними, а також в формі гри. 

– З перших днів війни ви запропонували житло біженцям, а за перші два місяці приютили 5 сімей. Чому вирішили допомагати в такий спосіб та як це на вас вплинуло? 

– В мене немає друзів чи родичів в Україні. Сама була тільки раз в Україні – відвідала Львів. Моя допомога – це те, чому я вчу дітей в казках, – це емпатія. Завжди, коли є ситуація, в якій можу комусь допомогти, намагаюся робити це. Цього ж навчаю своїх двох синів 8 та 12 років. Я пишалася, коли вони самі готували бутерброди для біженців, а потім віддали свою кімнату, щоб прийняти гостей з України. Для хлопців це був глибокий досвід зіткнення з реаліями війни. Вони слухали розповіді наших гостей, спілкувалися з їхніми дітьми, хоч і говорили різними мовами. Особливо їх вразила дівчинка Діна з Харкова, яка розповідала, що найбільше сумує за татом та за своїм котом. Для них це гарний урок того, що завжди можна комусь допомагати і це приємно. Навіть просто приготувати для когось чай. До того ж цікаво знайомитись з людьми з іншої країни, дізнаватися про нові звичаї чи їсти на сніданок щось нове – страви української кухні, які готували наші гості. 

– Від самого початку війни поляки несамовито підтримують Україну. Чи ви вважаєте, що така хвиля українофільства ослабла вже зараз та буде слабнути з часом? 

– Поляки допомагають українцям, бо ми сусіди з близькою культурою. До того ж не забули війну в 1939 році, коли Польща отримала  відмову в допомозі зі сторони західних партнерів. І поляки добре розуміють, що значить бути атакованими великою імперією. Хвиля допомоги слабне і це природно. Люди не можуть бути в стані підвищеної бойової готовності постійно. Це стосується не тільки війни, а й екстремальних ситуацій загалом, як то стихійних лих, пожеж чи інших катастроф. Пік напруги може триматися кілька тижнів, але не більше. Нещодавно я була в пункті допомоги для українців і бачу, що це вже має системний характер. Допомога ще дуже залежить від самого перебігу війни. Поки ситуація відносно стабільна і немає вже такої хвилі біженців, як у лютому та березні, то і допомога буде слабшою. Але ж якщо знову відбудеться страшне нещастя, як другий Маріуполь, то і поляки одразу мобілізуються. Сподіваюся і вірю в це. Багато з нас вже зрозуміли, що як мають хоча б додаткове ліжко, то і це буде великою допомогою. Наступного разу вже не будемо соромитися та казати: «Не маю великого будинку, а тільки розкладачку і навряд чи вона допоможе комусь». Виявляється, що в наших силах допомагати як можемо, і навіть це цінно. 

– Ви говорили про близьку культуру поляків та українців. Чи можна це виявити через сприйняття казок дітьми? 

– Українські діти сприймають казки більш емоційно та живо, ніж польські, бо вони мають безпосередній досвід того, про що я писала. Польські діти читають ці книжки і, маючи менше травматичного досвіду, реагують приблизно так: «О, а в моєму класі дівчинка з України розповідала щось схоже». Вони переносять досвід на знайомих дітей з України. Натомість якісь речі, які є смішними, викликають більше подібних реакцій. Дітки однаково регочуть над кудлатою смішною істотою, яка незграбно вилазить з-під ліжка. 

– Наступне питання до вас як до соціологині. Опитування в росії показують, що більша частина суспільства підтримує свою державу зараз. Чи можна вірити цим дослідженням та робити висновок, що це не війна путіна, а війна росії? 

– Соціологічним опитуванням в росії вірити не можна. До кінця ніхто не знає, що там відбувається, бо ними маніпулюють, але ми точно не можемо говорити, що це виключно путінська війна. Коли в майже кожного є доступ до інтернету, неможливо не знати, що відбувається насправді. В перші дні війни вони могли просто не розібратися, але вже пройшло достатньо часу, щоб знайти правду. Сьогодні закінчила читати книжку про офіцерів СС і про їхні родини. Їх залякували, але всі вони розуміли, що діється насправді. Щось подібне сьогодні відбувається і з росією, де більша частина суспільства залякані та зазомбовані пропагандою, цензурою, переписаною російською історією, а інша просто боїться та мовчить. Хочеться вірити, що в росії тільки один божевільний, але, на жаль, не можу. Це ж не перша війна росії. До цього були ще Грузія, Абхазія, Молдова, Чечня, і завжди суспільство дозволяло путіну виходити сухим з води. росіяни сумують за великою імперією. І не знають інших способів, аби знайти втрачену велич, окрім як збройні конфлікти, які потужно підтримуються їхньою культурою. 

– То що ж може спровокувати якісну зміну російського суспільства? 

– Нашого життя не вистачить на те, щоб побачити ці зміни. Їхнє суспільство формувалося десятиліттями, щоб стати таким, як сьогодні. Для змін треба кілька поколінь, які зможуть розвалити систему зсередини, демократизувавши її. Іншого шляху немає. 

Поділитися: