Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №34, 2023-08-27

Життя і творчий шлях багатьох видатних представників українського письменства 20-30 років ХХ ст. є промовистою ілюстрацією страшного і трагічного звивистого шляху української історії, з її перехрестями, ярами та байраками, крутими підйомами й ще крутішими спусками. Поетові та перекладачеві Василю Мисику у 1930-ті роки довелося пройти жахіття і все ж не загинути у Сандармосі. Після неймовірних поневірянь він повернувся до літературного життя, аби розповісти правду про долю загиблих і продовжити їхню справу. Проте до кінця своїх днів не зачерствів душею, залишився незлобливим, врівноваженим і умиротвореним. Життєва філософія Мисика полягала в його словах: «Вони не розуміють, що найкращий спосіб “сховатися” від суворої дійсності – це активно включитися в її процес». Можливо, це і рятувало поета від страшних реалій. 

Народився Василь Мисик 24 липня 1907 року у селі Новопавлівка Межівського повіту на Катеринославщині в сім’ї священника. Василь був восьмою дитиною в родині. 1922 року закінчив семирічку, навчаючись мови й літератури у талановитого педагога Аркадія Казки. Саме він, помітивши у хлопця хист до поетичного слова, надіслав своєму другові Павлу Тичині зошит віршів Василя, той своєю чергою показав поезії Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу, які посприяли появі перших публікацій Мисика у часописі «Червоний шлях» 1923 року. 

Становлення поетичної душі

Ще з дитинства Василь виявляв цікавість до української народної творчості. Батьки зародили і підтримали це захоплення. Мати Феодора Мефодіївна любила співати, батько Олександр Якович грав на скрипці, дириґував церковним хором. Харківська поетеса і перекладачка Олександра Ковальова розповідала: «Василь Мисик завжди з особливим теплом згадував про свою матір, говорив, що в неї було дивовижне відчуття слова, що саме від матері він привозив багато виразних народних слів для своїх друзів-прозаїків».

Юнак вирізнявся скромністю, індивідуалізмом, навіть деяким скептицизмом і пасивністю у громадських справах. «Пасивність у громадському житті, якою я завжди вирізнявся, у цей час була моєю характерною рисою», – згадував Мисик. Василь виявляв схильність до малювання, мріяв навіть стати художником. Паралельно мав хист до вивчення іноземних мов. Здавалося б, де сільському хлопцю вивчити німецьку мову, але – потоваришував із сином німця, у якого працював батько, і вивчив німецьку мову, читав французською. Згодом перекладав з шістнадцяти мов – білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше – з англійської, перської, таджицької. Як усіх молодих, Василя вабили ширші дороги та обрії. У 19 років Мисик переїхав на запрошення Павла Тичини до Харкова, де вступив до єдиного тоді в Союзі технікуму сходознавства. Записався на курси англійської, згодом закінчив ще й таджицький відділ технікуму сходознавства (1933 рік). Заочно закінчив фізико-математичний відділ Харківського університету (1957 рік). Спочатку працював коректором у друкарні, далі – бібліотекарем у Будинку літератури імені В. Блакитного. Так він опинився в літературному середовищі, дуже важливому для формування юного таланту. Потоваришував із Теренем Масенком, Василем Минком, Іваном Багмутом, Павлом Тичиною, Миколою Львівським, Левом Квіткою, був знайомий майже з усіма харківськими письменниками. 

Гармонія села й міста

Літературний феномен Мисика у тому, що в нього ніби не було початкового періоду діяльності – він увійшов у поезію з тонким і водночас рельєфним баченням світу, як вже сформований, досвідчений поет, багатогранна, зріла особистість. Його поезія – це вірші селянина зі свідомістю інтелігента. Чи навпаки: інтелігента, для якого село – центр всесвіту. Він умів дивуватися, але не наївно, по-дитячому (що було б природньо для поета-початківця у двадцять років), а якось дуже мудро, виважено, відчуваючи незриму гармонію життя. 

А за вікном, без тіні заклопоту,

Маленька крапля, що їй жити мить,

Кругліє, знизується з дроту

І – поки до землі летить –

Встигає всесвіт у собі вмістить…

Ось який портрет Мисика змалював український літературознавець, критик Григорій Костюк: «Зовні тихий і скромний молодий поет – далеко складніша творча індивідуальність, ніж то збоку здавалося. Вище середнього зросту, стрункий, патриціянської постави, з гарним мужнім продовгастим обличчям, темний шатен, з високим чолом, прямим носом і великими, розумними карими очима. Мовчазний, зосереджений на слуханні й спостереженні, не квапливий, з повільними рухами, але завжди уважний і дружньо усміхнений, – він справляв враження вихідця з високої традиційно-інтелігентської родини. А насправді було це в нього вроджене і… можливо, частково вичитане з книжок, яких він на той час прочитав гори».

 Поет активно друкувався у журналах «Знання», «Всесвіт», «Плужанин», «Життя й революція», «Молодняк», «Червоні квіти», «Плуг», «Пролітфронт», «Літературний ярмарок», газетах «Культура і побут», «Зоря» та інших.

1927 року побачила світ його перша збірка «Трави». 1929 року Мисик разом із Тичиною подорожував Вірменією, був у Таджикістані й Узбекистані та захопився східним світом. Саме Схід своєю унікальною культурою ввійшов у душу поета назавжди. Тоді з’явилися прозові збірки Мисика «Галаганів сон», «Тисячі кілометрів», «Казахстанська магістраль», де розкрилася ще одна грань його таланту – публіцистична. Найголовнішою рисою Мисика – критика-есеїста – є інтелектуалізм. В його життя прийшли спершу західні (Роберт Бернс і Шекспір), а потім східні (Хайям, Гафіз, Фірдоусі, Нізамі) поети, яких він активно перекладав.

Призначений ворогом народу

Подальша доля Василя Мисика нагадує пригодницький роман з моторошним і неймовірним сюжетом. Якось вночі до його квартири вдерлися «чекісти» й заарештували. Це був зловісний 1934-й – рік, коли заарештували Олексу Влизька, Григорія Косинку, Костя Буревія, Антона Крушельницького та інших діячів української культури. Всі вони згинули у сталінській м’ясорубці. Мисика заарештували замість іншого письменника – Василя Минка, який згодом, у роки перебудови, розповів цю історію. «Я жив у Харкові (…) на четвертому поверсі. Піді мною на третьому поверсі жив мій друг, чудовий поет, учень Тичини Василь Мисик. У нас у будинку у 34-му році з’явилися “гості”… Мене не було тоді в Харкові. Вони спустились на третій поверх і взяли Мисика, бо їм треба було виконати план». Дружина Василя Мисика доповнила цю історію шокуючими фактами: «Брат Василя Минка, працівник Харківського КДБ, вирішив урятувати свого брата, попередивши його заздалегідь про арешт. Він негайно виїхав до Московської області, залишивши навіть родину. (…) Коли прийшли заарештовувати Василя Минка, його вже не було в Харкові, а жив він над Василем Олександровичем. Тоді, за вказівкою брата (з КДБ), заарештували Василя Олександровича Мисика, показавши йому ордер на арешт Василя Минка. (…) Василя Минка ніхто не шукав, хоч Миколу Зерова знайшли і в Москві та доправили до Києва». Так Мисика було призначено ворогом народу і заслано на 5 років на Соловки. Варто сказати, що сам Василь Минко почувався все своє життя винним перед Василем Мисиком. Він сам забрав довідку про реабілітацію, знявши з неї копію в нотаріальній конторі, і надіслав Мисику, листувався з ним, допомагав йому чим міг. 

Після повернення з Соловків, не маючи в Харкові жодного пристанища (квартиру його забрали), він опинився у рідному селі на хуторі Миколаївка, де жили мати й сестра. Йому тільки тридцять три. На календарі – передвоєнний 1940 рік. Мисик пробує повернутися до літератури, але всі дороги йому закрито. У вердикті, за яким його ув’язнювали, наголошено: «Беручи до уваги, що Мисик – виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане». Це було як тавро «неблагонадійності», яке довелося носити тим небагатьом, хто вижив.

Перед війною Василь одружився з Ніною Неєловою, з якою навчалися разом у Харківському технікумі сходознавства. Ніна була підпільницею під час війни. Зворушливим і драматичним було це недовге кохання – вона померла у віці 30 років від голоду у вже звільненому Харкові. Кохана дружина залишилася в серці чоловіка на все життя.

Під час війни Мисик потрапив у німецький полон. Наприкінці 1945 року всіх полонених було вирішено ліквідувати. Щоб уникнути розстрілу, вони стрибнули з кручі, переховувались у лісах, аж поки не натрапили на американську військову частину, де їх дуже доброзичливо прийняли. Завдяки тому, що Мисик знав англійську мову, не довелося шукати перекладача. У нього була можливість отримати американське підданство і залишитися за кордоном, але його кликала рідна земля. 

Повернення до поетичної діяльності

Він повернувся до Харкова і до кінця 1950-х працював на посаді обліковця у харківському трамвайному депо. Працював і писав вірші, сподіваючись хоч колись дочекатися їхньої появи друком. Паралельно він перекладав з давньоарабської, перської – суто з оригінальних творів. 1956 року з Мисика зняли всі звинувачення, а 16 жовтня 1956 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу його реабілітували.

Вже протягом 1962–1972 років у його перекладах з’явилися «Вибране» Рудакі, «Рубаї» Хайяма, «Лірика» Гафіза. Ось як звучить Омар Хайям в українському перекладі Василя Мисика – неозорий океан мудрості: 

І юних і старих – всіх поглинає час,

І невеликий нам дається днів запас.

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Твій ворог – небеса коловоротні.

Без друзів ти, всі дні твої самотні.

Будь сам собою, не гадай про завтра,

В минуле не дивись, живи сьогодні!

Глибинно зацікавився Василь Мисик і поезією Роберта Бернса, ймовірно, через суголосність його стилю з Шевченковим. Надто тонко і філігранно відчував він слово Бернса. На відміну від інших перекладів (зокрема рос. Самуїла Маршака) Мисикові передають поетичне слово набагато органічніше і глибше занурюються в душу поета. 1959 року вийшла книжка перекладених поезій Бернса (її підготовлено спільно з іншим великим українським перекладачем Миколою Лукашем у серії «Перлини світової лірики»). Мисик принципово практично не перекладав «літературу братніх народів». Він уперто відкидав можливість вислужитися (або просто заробити), перекладаючи з білоруської чи російської чергові вірші про мир, Леніна, щасливе життя радянських людей. 

Доля відміряла йому 75 років. Свій життєвий шлях Василь Мисик закінчив 3 березня 1983 року в Харкові. На жаль, сьогодні він належним чином не поцінований і незнаний. Його творчість не включено до шкільних програм, його не завжди згадують на лекціях з української літератури у вишах. Щоправда, певне пожвавлення інтересу до творчості поета викликала поява книги Олександра Шугая «Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика» (2016). Це путівник по біографії поета з яскравим життєвим матеріалом, найдрібнішими фактами, представленими у широкому історичному контексті. 

Життя Василя Мисика – це втілення «філософії серця» Григорія Сковороди. Він актуальний сьогодні як моральний взірець та дороговказ для молоді: людина найвищого ґатунку, яка пройшла крізь усі криваві пекла XX століття, довівши, що людська душа не продається. Звісно, за умови, що вона є. 

Поділитися: