Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №3, 2024-01-21

Українська культура, зокрема література, століттями боролася з росіянами, обстоюючи сам факт свого існування. Початок XX століття в Україні ознаменований появою талановитих, самовідданих справі, гострих думкою і словом літераторів, які спричинили справжній тектонічний зсув у літературотворчому процесі. Це був розквіт української літературної мови, свіжої національної ідеї, орієнтованої не на росію, а на Європу. Будителями і носіями цієї ідеї були Микола Хвильовий, Валеріан Підмогильний, Антін Крушельницький, Григорій Косинка, Микола Зеров, Євген Плужник, Михайль Семенко та інші. Ціла епоха, ціле покоління – свідомо і цілеспрямовано страчене, але не втрачене. Радянська влада примітивно і цинічно розтоптувала, знищувала, навіть не припускаючи, що через довгі десятиліття світочі епохи відродяться у багатостраждальній Україні, як легендарний птах Фенікс відродився з попелу, щоб засвідчити силу світла над темрявою і силу життя над смертю. 

Григорій Косинка (справжнє прізвище Стрілець Григорій Михайлович) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівці Обухівського району на Київщині в селянській родині. Він і ще п’ятеро  дітей росли у страшних злиднях. Хлопець рано навчився читати. Як не тяжко було, та батько віддав сина до школи. Малий Грицько вчився старанно, але змушений був працювати у панському господарстві, а згодом на цукроварні. Це зовсім несолодке дитинство залишило назавжди присмак гіркоти вже у дорослій свідомості митця, він до кінця життя любив простих людей і ненавидів заможних. І завжди неохоче згадував про те, як був маленьким. Велике бажання до науки та злидні спонукали п’ятнадцятирічного хлопця вирушити до Києва (пішки понад 50 км зі свого села Щербанівка). Там він працював на різних роботах. Стверджував, що випадок у його житті відігравав завжди велику роль, до того ж він вірив, що чиясь незрима рука керує добрими й злими вчинками. Тож спочатку він чистив черевики панам, а потім один із цих панів допоміг йому влаштуватися секретарем до земської управи. Григорій працював вдень, а ввечері відвідував так звані гімназіальні курси. 

Розквіт літературного таланту

1919 року, у свої двадцять, Григорій Стрілець обирає письменницький шлях – у газеті «Боротьба» друкують його перший нарис із дитинства «На буряки». Для роботи в літературі він свідомо відійшов від свого прізвища, бо ж для радянських цензорів воно асоціювалося з ненависними більшовикам «січовими стрільцями». Тоді ж він бере собі псевдонім Косинка. Ось як пояснює свій вибір: «Для мене (косинці) це моє дитинство, моя мати, все, що залишається пам’яті на все життя… Називаючи себе так, я зближуюсь із людьми…» Косинці – наймирніша рослина-квітка, яку часто бачив у дитинстві на пагорбах рідного села. В одному з біографічних начерків Григорія Косинки читаємо: «Квітка ця мало відома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична». У періодичних виданнях з’являються його невеличкі нариси, ескізи, фейлетони: «Уривок з щоденника», «Малюнки життя», «З робітничого життя», «Лист з села», «Маленький фейлетон». Поступово молодий літератор набуває популярності, але матеріальне становище, на жаль, не покращується. Він їде до Кам’янець-Подільського, не знайшовши там роботи, повертається до Києва і стає студентом Київського інституту народної освіти. Вчиться два курси і через нестачу грошей кидає навчання, про що шкодуватиме до кінця життя. Долати і переживати життєві негаразди допомагає почуття гумору і позитивне налаштування до світу і людей.

Косинка стає членом товариства «Гроно», пізніше «Ланки». В автобіографічних матеріалах серед своїх учителів називав Ольгу Кобилянську, Степана Васильченка, Володимира Винниченка, а насамперед – Василя Стефаника.

У 1922 році виходить його перша збірка «На золотих богів» і вмить робить Косинку найчитабельнішим і найвідомішим письменником свого часу. Він починає отримувати листи від перших шанувальників, стає вхожим до мистецьких кіл. Виступає на різних літературних вечорах. «До запаморочення люблю нашу рідну мову», – повторюватиме письменник і за цю любов поплатиться. Протягом 1929-1931 років Григорій Косинка працював редактором сценарного відділу Київської кінофабрики. Пізніше була праця на Харківській фабриці кінохроніки (редактор мови), редакторська й дикторська робота в Харківському й Київському радіокомітеті. 1923 року в журналі «Нова Україна» (що видавався у Берліні) опублікували його новелу «Анархісти». Ця публікація стала незворотною точкою у кар’єрі письменника. Вона набула гучного розголосу, і Косинку звинуватили у небезпечних зв’язках, які не повинен мати радянський митець. Перебуваючи у розквіті сил і таланту, Григорій і не підозрював, чим для нього це обернеться.

Цензура, цькування, цинічний вирок

«Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь. Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б загубити, бувши на моєму місці», – написав Косинка у квітні 1932 року. Нову книгу «Новели дезертира», написану 1924-го, не пропустили до друку. Це викликало занепокоєння не лише автора, а й інших письменників – Миколи Хвильового та Миколи Зерова. Проза Григорія Косинки має автобіографічне підґрунтя, а провідною темою стало життя села. Його новели – це вихоплені невеличкі епізоди з життя села. Яскраві, промовисті, вагомі. Письменник уміє так будувати розповідь, що не тільки зримо бачиш, а й чуєш все, що відбувається довкола. Тут все живе, дихає, хвилюється, печалиться, радіє. Він – автор збірок новел «На золотих богів», «Заквітчаний сон», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Серце». Косинку вважали найкращим українським прозаїком першої половини двадцятих років – поруч із Хвильовим і Підмогильним. Микола Хвильовий називав його «одним із наших найкращих майстрів слова». Максим Рильський зауважував: «Косинчині оповідання мають велике пізнавальне значення. Але й інше: вони мають безперечну естетичну цінність, вони гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися». 

Напередодні нового, 1924 року, Косинка познайомився з Тамарою Мороз. Кохання увійшло навіки у їхні серця, вони побралися восени того ж року. У майбутньому, після вбивства Косинки, вірна дружина присвятить все життя відновленню його чесного імені та пам’яті. Подружжя оселилося в орендованих двох кімнатах у приміщенні біля Софійського собору. В їхньому домі на Володимирській вулиці часто збиралась тогочасна інтелігенція, Косинка читав свої «свіжі» твори всім охочим слухачам. Цензура все менше і менше давала йому можливість друкуватись, та й за маленькі новели він отримував маленькі гонорари. Радянська критика звинуватила Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі». У Харкові життя інтелігенції в ті часи вважалося безпечнішим, ніж у Києві, тож у 1932 році Григорій разом із молодою дружиною Тамарою перебрався до її батьків у Харків. Аби заробити грошей, Косинка починає працювати диктором Українського радіо. Він мав чітку дикцію і зичний голос, його виступи на радіо користувались не меншою популярністю, ніж виступи наживо. Про артистизм декламації Григорія Михайловича казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш». Роботу на радіо Григорій Михайлович поєднував із письменницькою працею.

4 листопада 1934 року, суботнього вечора Григорій разом із дружиною був вдома. Тамара готувалася до захисту диплома й просила чоловіка перевірити вступ, який вона написала. Та Косинка вирішив, що вже пізно й треба відпочити, щоби на свіжу голову, завтра, все подивитися. Його словами того вечора були: «Все в наших руках, ти згодна?» Та завтра вже не настало… Вночі за ним прийшли й заарештували. Особисті речі – щоденники, світлини, твори – конфіскували. Письменнику ледве виповнилося тридцять п’ять… Писав дружині щемливі рядки із тюрми, ще маючи дозвіл на листування і передчуваючи скору загибель: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу, сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба!”

15 грудня 1934 року Григорію Косинці зачитали вирок, у якому значилося, що його засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу. З гордо піднятою головою вислухав письменник вирок. Обвинувачення були такою ж фікцією, як і сама радянська влада. Того ж дня в підвалах Жовтневого палацу вирок було виконано. Письменника реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно з не менш цинічним формулюванням: «…приговор Военной коллегии Верховного суда СССР от 13-14 декабря 1934 года в отношении… Косынка Григория Михайловича… по вновь открывшимся обстоятельствам отменить и дело… прекратить за отсутствием состава преступления».

Вперше велелюдне і фахове вшанування Григорія Косинки відбулося в Київському будинку художника тільки 1989 року, тобто через більш як пів століття після розстрілу. Дружина Григорія Косинки Тамара Мороз-Стрілець, письменниця і літературознавчиня, дожила до Незалежності України й померла 1994 року.У 2001 році в Україні заснували літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення найкращих письменників Київщини. 

Поділитися: