Стефан Чебеняк ■ ЮВІЛЕЙ ■ №45, 2022-11-06

З 1956 року я є передплатником, дописувачем і читачем «Нашого слова». Я народився у славному селі Улюч в 1932 році. У ньому також 1778 року народився Іван Могильницький, який був парохом церкви Вознесення Господнього в Улючі, послом парламенту у Відні, знав сім іноземних мов, був першим автором граматики української мови, мав звання єпископа. Наразі він спочиває на цвинтарі на вулиці Словацького у Перемишлі. Коли знайшли його могилу, я пожертвував 500 злотих на реставрацію пам’ятника. Хочу також згадати, що в ХІХ столітті парохом церкви, яка побудована у 1510 році на горі Дубиник, був о. Михайло Вербицький, батько композитора, автора гімну України.

Село Улюч було знане ще з часів Київської Pyci: був там двір, бояри i державне військо. Два брати з Улюча, що брали участь у битві під Ґрюнвальдом, навіть отримали від короля Ягяла за його охорону в битві добра шляхетські — землю, на якій донині село називається Добра Шляхетська.

Батьки мої в Улючі мали водний млин, крім муки робили кашу з ячменю — пенчака і пpoca. Та тартак, який, крім дощок, робив ґонт. Це все в часи, коли була створена УПА, служило українцям, тому відділ Корпусу внутрішньої безпеки (польськ. Korpus Bezpieczeństwa Wewnętrznego) з Бірчі одного дня це майно спалив, а ми з батьком зупинилися у третьому селі за Доброю Шляхетською.

Батьки мали трьох дітей – двох донь і мене. І я дожив до 90 років.

Після акції «Вісла» я з родиною опинився в колишньому Ольштинському воєводстві, а в 1955 році закінчив професійний ліцей у місті Квідзинь. Моїм директором був абсольвент Львівської політехніки інж. Андрій Гумецьний, який направив мене на педагогічний курс до Брвінова коло Варшави. Після курсу Воєводська рада в Ґданську дала наказ спрямувати мене до професійної школи в Дзежґоні. Я оселився в інтернаті, тобто колишньому кляшторі, в якому був костел. Після 1957 року, коли люди вже після акції «Вісла» почали думати про релігію, церкву, приїхав до нас митрат Василь Гриник і мав зустріч з вірянами. На ній був і я. Митрат сказав мені: «Ви навчаєтеся в Ольштині, тож прошу звернутися до єпископа, щоб дозволив у тому костелі, що є в монастирі, правити нашу Службу Божу в нашому обряді».

Невдовзі, коли я вже був в Ольштині, пішов на зустріч з єпископом, яким тоді був Вільчинський. Коли зайшов до курії, то перед канцелярією ксьондз запитав, в якій я справі. Я сказав – в справі церкви, а він: «Сo chce się pan przechcić?» Я відповів, що ні.

Будучи в єпископа, я повідомив, що приїхав з Дзежґоня як представник вірян греко-католицької церкви. Що приїхав просити Ексцеленції, щоб дозволив у тому костелі, що є в монастирі, правити Службу Божу в нашому обряді. На це єпископ сказав: «А przeciez wy tam macie piękny kosciol i mozecie z пiego korzystac». Я ж відповів: «Icyc Христос говорив, щоб люди молилися до Бога своєю мовою». У відповідь почув: «To prawda, ale ја nie mam takiego prawa, proszę się zwrócic do Prymasa». І то все. Але якраз повернувся з Явожна о. Євстахій Харкаліс, який почав працювати в тому костелі, що згадував єпископ Вільчинський.

Все з часом змінилося. Професійна школа припинила існування. Монастир перестав бути інтернатом. О. Євстахій Харкаліс з родиною отримав помешкання в тому монастирі, а костел, який був там, став церквою.

Я переїхав на роботу до професійної школи в Нідзиці. Тоді вже закінчив навчання в Університеті сільського господарства і технологій в Ольштині, після чого отримав роботу в Воєводській раді як член шкіл інспекторів рільничих технікумів (там було 10 шкіл). Тоді якраз був демографічний ріст: молоді було багато, а шкіл – мало. Наша молодь мешкала з батьками по селах. Я тоді мав можливість висилати наших дітей, яких торкнулася акція «Вісла», до середніх шкіл.

Після захисту дисертації вже як доктор я працював в Інституті підготовки вчителів та досліджень освіти. Став керівником напряму вдосконалення директорів шкіл. Бо часто педагогічна рада школи подавала вчителя-предметника на директора, а вони не знали, як керувати школою. У мене ці директори підвищували кваліфікацію. Крім того, я ще був керівником у тому інституті навчання професії вчителя. Бо багато педагогів професійних середніх шкіл були магістрами, інженерами, але не мали педагогічної кваліфікації, а у мене вони через пів року її здобували.

Ще за нагоди хочу згадати, як у 1962 році я купив авто «Сирену». Перша автопрогулянка відбулася з о. Харкалісом з його дружиною і моєю мамою. Дорога була за маршрутом Дзежґонь-Варшава-Рики-Люблін-Гребенне-Ярослав-Перемишль-петля Бещадська та Команча, де ми мали нічліг в о. Золочівського. Опісля був Сянок, Устя Руське та Лосе. Назад до Ольштина повертали через Варшаву та Дзежґонь.

Минуло багато років відтоді, як я почав працювати в Ольштині, і я одружився, став батьком двох синів. Одного дня по обіді завітав до моєї хати о. митрат Стефан Дзюбкка та каже: «Я їду від о. Харкаліса, який мені дав адресу і сказав, що з Вами можу говорити. Я нині був у єпископа в Ольштині, який дав нам костьол францисканців, де можемо правити в неділю нашу Службу Божу. Я зараз їду додому до Перемишля. А завтра рано до Вас приїдуть василіяни-священники з Варшави, i Ви ïx допровадите до того костьолу».

На другий день рано вранці перед моїм будинком зупинилось авто «Фіат», з якого вийшло п’ятеро отців. Вони підтягли сутани під куртки i один за одним пройшли на третій поверх до квартири. Були це: о. Йосафат Романик, о. П. Кушка, о. Медвідь і ще двоє. Поснідали, і я своєю машиною завіз ïx до того костелу францисканців на годину дванадцяту. Після Служби Божої повернулися на обід до нас. Через три місяці сестри-служебниці отримали дім на вул. Карповіча. Тоді о. Петро Кушка там замешкав і став там першим парохом.

Отець Петро Кушка і через багато років не забув у Варшаві про мене. Одного дня я отримав дзвінок від отця, який сказав, щоб я приїхав до отців-василіян по золоту медаль, отриману від папи з нагоди 400-ліття Василіянського чину. Оскільки я вже не молодий, то не можу виїжджати. Тому цю медаль і грамоту Василіянського Чину Святого Йосафата прислали нашому пароху о. І. Галушки, який мені її і вручив.

Коли о. Петро Кушка залишив нашу парафію, до Ольштина прибув о. д-р Ярослав Москалик, за якого я був головою Парафіяльної ради. Тоді якраз виникла потреба у будові церкви. Я з отцем парохом ходив до міської ратуші i єпископа в справі отримання ділянки на будову церкви. Першу ділянку пропонували нам у ратуші внизу вул. Костюшки над Линою. Коли латинники почали будувати костел на вул. Дворцовій, а поруч з тією будовою залишився горбок, ми з о. д-ром парохом попросили місцеву владу, щоб цей горбок нам і надали на будову церкви. Під час літургії в костьолі францисканців було оголошено день і годину посвячення наріжного каменя під церкву. Була це сонячна неділя, завітало багато людей, отців i прославителів влади, зокрема д-р Віктор Лейк. Отець д-р Ярослав Москали після літургії посвятив місце на церкву. І третій парох Станіслав Тарапацький розпочав будову та закликав вірян зголоситися взяти участь у будові.

Архітектором церкви став син парафіянина Григорій Джус. З 2021 року вона стала собором Покрову Пресвятої Богородиці, в якому править єпископ Аркадій Трохановський (а три місяці в році телебачення здійснює звідси трансляції Святої Літургії для греко-католиків в Польщі).

Можна сказати, що та церква-собор прийшла зі мною з Дзежґоня. Бо то я там був у 1956 році вчителем, коли місто відвідав о. митрат Василь Гриник і зобов’язав мене говорити з єпископом латинським Вільчинським у справі дозволу правити нашу Службу Божу в монастирському костелі в Дзежґоні. Тоді святиня була інтернатом для професійної школи, у якому мешкали вчителі. А опісля цей монастир був приходством, в якому мешкав о. Євстахій Харкаліс з родиною.

Поділитися: