(Спогад про давнього друга)

Петро Коваль ■ СПОГАД ■ №11, 2024-03-11

Моя нерозривна дружба з Михайлом тривала безперервно протягом 65 років, від часу нашого навчання на щецінській україністиці. І хоча потім ми жили далеко один від одного, за кожної принагідної зустрічі, в листуванні чи через телефон обмінювалися думками про важливі для нас проблеми.

Як дітей війни нас об’єднували однаково важкі життєві випробування, спричинені складними воєнними роками, а також непевністю в завтрашньому дні за часів жорстокого антиукраїнського терору, коли нам, тоді ще малим хлопчикам, випало бути безпосередніми свідками, та й жертвами, злочинної акції «Вісла». Після дуже важкої подорожі у вагонах для худоби довго довелося нам терпіти страшну бідність. Наші батьки мусили боротися за виживання, кинуті без засобів до існування на занедбані понімецькі землі в час, коли було вже запізно їх засівати та збирати врожай, необхідний, щоб пережити критичний перший рік. Опинившись у чужому середовищі, ми не мали можливості вивчати й пізнавати заборонену рідну мову, культуру, не було доступу до церкви. Безрадісні спогади, винесені з тієї мало знаної тепер, понурої дійсності, пробуджували почуття жалю та спонукали до самозахисту. Потім, за кількадесят років, Михайло написав про це так: «Пам’ятний 1947 рік остаточно завершив злочинний процес етнічної чистки. <…> Блукаючи скитальником по чужих і непривітних землях, увесь час носив я в серці почуття жалю до своїх кривдників та усвідомлення незаслуженої кари».

На два роки молодший за мене, народився він 1 червня 1941 року в селі Руда-Журавецька Томашівського повіту, саме за 3 тижні перед нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Раннє дитинство Михася припало на період жорстокої німецької окупації – час величезних злиднів та невпевненості у завтрашньому дні. Після приходу «визвольної» Червоної Армії влітку 44-го ситуація українців ще більше погіршилася через постійні грабіжницькі набіги польських банд, польського війська, а також відділів НКВС. Михайло не раз розповідав мені, як весною 45-го під час такого бандитського нічного наступу солдат кинув гранату до їхньої хати, від якої розлетілася піч та обвалилася стіна, а йому з матір’ю вдалося чудом вижити й утекти до лісу.

Хоча після примусового виселення українців на схід 1946 року та внаслідок численних грабежів село було повністю спустошене, до червня 47-го там ще залишалися останні українці, яких потім було вигнано. Після тривалої, сповненої мук подорожі у вагоні для худоби родина Шумадів опинилася в тогочасній Східній Пруссії, за 9 км від Венґожева, в прикордонному селі Заброст-Вєлькі, де, позбавлена засобів до існування, дуже бідувала. Вони вичерпали скромні запаси привезених харчів, їм загрожував голод, а засаджувати запущені перелоги було вже занадто пізно. У вкрай критичній ситуації, щоб не померти з голоду, дорослим, та і старшим дітям, увесь перший рік довелося мозольно заробляти на хліб, наймаючись на різну роботу. До того ж шестилітній тоді Михась почав хворіти. Лікар виявив туберкульоз та скерував на лікування до далекого, за 140 км, дитячого санаторію в селі Америка біля Ольштинка. Декілька років перебування там у неприязному, крім того мовно чужому, середовищі закарбувалося сумними спогадами в пам’яті мого товариша. Повернувшись додому, щоб продовжити розпочате навчання починаючи з п’ятого класу, він був змушений ходити пішки до семирічної школи в Будрах. Щодня хлопець важко долав відстань у 9 км. Після закінчення школи в 1955-1959 роках навчався у венґожевському загальноосвітньому ліцеї. У бурхливий 1957 рік долучився й активно діяв у групі українських учнів, яких тоді там було багато. Вони домагалися запровадження рідної для них української мови замість російської.

Після випускних іспитів, керуючись винесеними з родинного дому патріотичними почуттями, у 1959 році вирішив продовжити навчання у щецінській Вчительській студії на факультеті україністики. Там через два роки значно поширив досі вузькі знання про рідну мову, культуру та історію, долучився до діяльності тамтешнього гуртка УСКТ. Їздив з українознавчими доповідями до розпорошених українських осередків. Закінчивши студії, учителював у Забрості-Великому, а потім керував невеликою школою в Пілці, де також навчав української мови.

У 1963 році Михайло залишив учителювання й став студентом україністики Варшавського університету, де на першому році познайомився з тодішнім відомим поетом, а водночас своїм високоповажним викладачем Остапом Лапським. Від нього, як Михайло не раз згадував, «завжди віяло автентичним професіоналізмом та глибоким розумінням істини». Однак з часом цей обожнюваний слухачами науковий авторитет за своє вільнодумство був позбавлений посади викладача та змушений відмовитися від успішно розпочатої наукової кар’єри. Це він порадив Михайлові написати магістерську роботу на тему «Єврейська тема в 

прозовій творчості Івана Франка», точно помітивши в цьому говіркому та допитливому 

студентові неабияку «здатність відчувати галицький пульс». Звісно, слухачі видатного українознавця Остапа Лапського, що відверто виступав проти тодішніх брехливих псевдонаукових тенденцій у гуманітарних науках, у сповненому подій 1968 році віддано долучились до березневого студентського бунту, скерованого проти тодішньої антидемократичної керівної партійної верхівки. Михайло разом зі своїм однокурсником Василем Назаруком (пізніше науковим працівником кафедри україністики) редагували відкрите звернення до всієї української молоді в Польщі. Отримавши диплом магістра, Михайло з ентузіазмом прийняв пропозицію стати штатним секретарем ВП УСКТ у Вроцлаві. Обійнявши цю відповідальну посаду, він сподівався, що ґрунтовні знання з україністики допомагатимуть у втіленні важливих, патріотичних задумів. Однак відданий і активний, але малодосвідчений діяч швидко гірко розчарувався. В українському вроцлавському середовищі існували внутрішні конфлікти. Суперечки, часто спричинені хворобливими амбіціями, не сприяли втіленню в життя важливих культурно-освітніх ініціатив. За якийсь час Михайло помітив, що для деяких осіб став ворогом за його зусилля провадити діяльність на належному рівні й згідно зі статутом товариства. Після кількох років наполегливих зусиль, переконавшись, що не спроможний виправити вкрай погану ситуацію, вирішив відмовитися від відповідальної посади. Потім, з перспективи часу, він так це оцінює: «Досвід Вроцлавщини дав мені усвідомлення, що джерелом усілякої аномалії, недоречності й відсталості була низька суспільна свідомість та незнання історії свого народу». Тут слід додати, що тодішня партійна верхівка Польської Народної Республіки неприхильно ставилася до патріотично відданих українських діячів. У їхній бік нерідко лунали  погрози, щодо них плели продумані інтриги. Доходило й до арештів за нібито сприяння ворожому бандерівському націоналізмові. 

Повернувшись на Ольштинщину у вересні 1973 року, Михайло розпочав роботу вчителя російської мови в загальноосвітньому ліцеї в суто польському місті Нове-Място-Любавске. Щоб підтримувати зв’язки з українським середовищем та УСКТ, наступного року оселився в Ольштині, де незабаром одружився зі своєю нареченою Єлизаветою, випускницею українського педагогічного ліцею в Бартошицях. Вони обоє вчителювали в середній і початковій школах. У 1985 році у подружжя народився син Олесь. Невдовзі дочекалися ще й близнюків – Наталки й Петра. Після значного розширення сім’я вирішила залишити місто та поселитися в селі Заброст-Великий, де мешкали батьки Михайла. Попри нелегкі умови життя Єлизавета надалі продовжувала заочне навчання в Познанському університеті, де в 1977 році отримала диплом магістра географії. Михайло, бувши директором місцевої школи, увесь час дбав про навчання українських дітей рідної мови, щорічно організував шевченківські вечорниці. Від початку 80-х років у їхньому помешканні відбувалися уроки релігії для дітей греко-католицького віросповідання. Михайло завжди знаходив час на активну участь у культурному й освітньому житті УСКТ, неодноразово організовуючи симпозіуми, присвячені польсько-українським питанням. У 1984-1990 роках був членом ансамблю пісні й танцю «Черемош», що діяв у розташованому за 19 км Венґожеві. Виконував також різні завдання в ОУП (у 1992-1996 роках навіть був членом його ГП). Не один раз їздив до Києва на курси з вдосконалення української мови. Проживаючи далеко від культурних осередків, постійно долучався до інтелектуального життя української меншини. На сторінках «Нашого слова», календарів та альманахів публікував статті, присвячені літературно-історичній проблематиці. Варто згадати і його численні листи, надіслані до центральних та інших державних установ, у яких він критично оцінював несправедливе ставлення до української меншини, виступав проти тенденційно однобічного та несправедливого трактування в засобах масової інформації складних польсько-українських відносин у недавньому минулому.

Гідним уваги є його значний внесок у збирання матеріалів й підготовку до друку книги спогадів про закриту в 1963 році щецінську україністику, багато випускників якої роз’їхалося по світу. Живучи далеко одне від одного, за допомогою доступних засобів зв’язку ми тоді зуміли зберегти контакти, щоб після тривалих зусиль згуртувати та мобілізувати, можливо, усіх наших товаришів для здійснення цієї важливої справи. У 2013 році Михайло, один із головних ініціаторів, прибув до Ольштина на безпосередню зустріч зі мною і відданим цій справі Володимиром Галаком, щоб разом переглянути зібрані матеріали та в подробицях обговорити істотні проблеми, пов’язані з публікацією книги. Попри значні труднощі наші результати  виявилися недаремними. У 2015 році в США у твердій обкладинці світ побачила книга на 693 сторінки з промовистим заголовком – «З Україною у серці». Її видано завдяки значним фінансовим пожертвам  випускників щецінської україністики. До цього об’ємного видання ввійшли спогади та публіцистичні статті їхнього авторства як свідків та учасників описаних історичних подій. Завдяки цьому книга спогадів залишається вагомою документальною пам’яткою. Михайло заслуговує на  особливу подяку за вміщені в ній численні статті та поширення цього видання серед розпорошених по світу зацікавлених читачів.

Діти Єлизавети й Михайла Шумадів росли в атмосфері пошани до українських традицій своїх предків. Усі вчилися в білобірській українській школі, а по її закінченні вступили до Львівського медичного інституту. Зараз працюють лікарями в Ольштині. Тут, щоб бути ближче до дітей, після виходу на пенсію у 2015 році оселилися їхні батьки. З першого дня Михайло активно долучився до релігійного життя ольштинської греко-католицької спільноти. Тут написав польською мовою та видав за власні гроші у 2016 році у львівському видавництві «Світоч» книжку «Ukraina jakiej nie znamy». З глибоким розумінням польсько-української проблематики він переконливо вказує на недоречність безпідставних ворожих стереотипів, що надалі лунають у Польщі щодо України, її народу, а також труднощі польсько-українських відносин у минулому.

Від початку загарбницького збройного нападу імперської росії на Україну Михайло брав активну участь у волонтерському русі, що допомогає українській армії та народові. За жертовний внесок у цю важливу справу він отримав письмову подяку від офіцерів 184-го навчального центру ЗСУ та Міжнародного фонду «Серця разом». Маючи тривалий досвід роботи вчителем, він надалі не шкодував часу на приязні розмови з молодими земляками, своїми колишніми учнями та знайомими. Служив їм мудрим словом, заохочував до поглиблення знань, переконував у потребі плекати рідну мову, берегти патріотичні традиції, пізнавати історичне минуле свого народу. Охоплених зневірою й безсиллям надихав вірою у власні сили, вказував, як можна розумно та чесно покращити своє життя. Хто знав його ближче, трактував це з особливою повагою, усвідомлюючи, що він з бездоганною гідністю пройшов увесь свій нелегкий життєвий шлях дитини війни та свідка, і водночас жертви, злочинної акції «Вісла», зумів сміливо подолати виклики неласкавої долі.  

Варто додати, що подружжя Єлизавети та Михайла Шумадів дочекалося чотирьох, тепер уже майже дорослих, онуків – Павла, Юлію, Ігоря та Стефку. 

В останній день грудня минулого року ми з другом святково обмінялися по телефону новорічними привітаннями й побажаннями. Потім ще вели жваву розмову про поточні справи, а також жартівливо згадували дещо з нашого минулого. Він ні слова не сказав тоді про свою складну невиліковну хворобу, хоч його тривожно слабкий голос видавав симптоми її значного посилення. Не сподівався я тоді, що за чотири тижні Михайла вже не стане. Він помер 29 січня 2024 року.

Похоронне богослужіння відбулося 1 лютого в Ольштинському соборі УГКЦ. Храм був ущерть заповнений його численними друзями, знайомими та прихильниками. Михайло похований на цвинтарі в селі Бартонґ, що біля Ольштина.

Вічна Йому пам’ять!

Поділитися: