Дмитро Десятерик ■ РЕЦЕНЗІЯ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2022-12-04

«Маріуполіс 2» – документальний фільм. Режисер – Мантас Кведаравічюс. Виробництво: Литва, Франція, Німеччина, 2022, 112 хв.

Мантас Кведаравічюс є важливим іменем для українського кіно з двох причин. 

Перша – він є режисером документального фільму «Маріуполіс» (Литва-Німеччина-Франція-Україна, 2016), котрий став чи не єдиною спробою розказати про Маріуполь мовою авторського, мистецького кінематографа. Ця стрічка з успіхом пройшла на Берлінському, Стокгольмському, Гонконзькому, Вільнюському кінофестивалях і здобула низку нагород (зокрема – найкраща документальна повнометражна робота в Литві, Geriausias dokumentinis filmas).

Друга причина – трагічна. Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення росії, Мантас знову поїхав у Маріуполь, щоб зафільмувати, що відбувається з містом і з героями першого фільму та, можливо, допомогти комусь із них. Наприкінці березня він перестав виходити на зв’язок. Пізніше повідомили про його смерть.

Кведаравічюс  народився 28 серпня 1976 року в місті Біржай. У 1998 році закінчив історичний факультет Вільнюського університету. 2007 року отримав ступінь магістра соціальної та культурної антропології в Оксфорді. У 2013 році в Кембриджському університеті захистив докторську дисертацію на тему насильства, зникнень і тортур,  згодом продовжив викладати у цьому виші теорію релігії, права і політики.

Відомість Кведаравічюсу приніс його документальний дебют «Барзах» (Литва-Фінляндія, 2011). Режисер три роки таємно збирав матеріал у кадирівській Чечні. Слово «барзах» в ісламі означає територію між життям і смертю, на якій перебуває душа померлого. Мантас розповів про долі людей, яких кадирівські опричники  без пред’явлення звинувачень затримують, кидають у підпільні в’язниці, по-звірячому катують. Фільм присвячений убитій у Чечні правозахисниці Наталії Естеміровій, яка допомагала проводити зйомки, а продюсером став культовий фінський режисер Акі Каурісмякі. Прем’єра «Барзаха» відбулася на Берлінському фестивалі, де картина здобула нагороду правозахисної організації «Міжнародна Амністія» й один із призів екуменічного журі.

Але, власне, саме «Маріуполісом» Кведаравічюс заявив про себе як серйозний кіноавтор. На цій роботі варто зупинитися, щоб, у тому числі, зрозуміти, як зроблений другий фільм. 

Спочатку режисер мав ідею зняти, як у місто приходить весна: «Ось ви туди приїжджаєте й бачите річку, море, рибалок і працівників заводу, чуєте сміх, чарівні мелодії скрипки. А тоді раптом лунають вибухи».

«Маріуполіс» не має головного героя; це низка сценок, діалогів, конфліктів, безсловесних імпресій, об’єднаних позицією дещо відстороненого  спостереження. Кведаравічюс ідентифікує героїв і героїнь через їхні професії. Фільм розпочинається ранковим виїздом трамвая з депо; вагоноводійки тішаться радісною новиною – обіцяли не стріляти, тому денна зміна теж вийде на маршрут.  Бійці «Азова» проводять нараду, тренування, чергують на блокпосту. Амбітна Альбіна намагається розпочати кар’єру телерепортерки, записує репортаж у спорожнілому Широкиному. Її батько, чоботар-флегматик, веде світоглядні суперечки з ексцентричною клієнткою, «злобною атеїсткою», під портретом Брежнєва. Скрипалька грає у грецькому фольклорному ансамблі. Чарівний і матюкливий вусань-бракон’єр Микола намагається ловити бичків забороненою сіткою-павуком. Місцевий театр шумно готується до святкування 9 травня. Водночас у кожного персонажа знаходиться щось, що так чи інакше виходить за рамки повсякденної одноманітності. Альбіна виходить заміж; Микола грається з малою дочкою; «азовці» під’юджують одне одного у перерві на перепочинок. Мантас вглядається в своїх героїв і героїнь на крупних планах, і це люблячий погляд.

В індустріальних чи зруйнованих пострадянських краєвидах Кведаравічюс віднаходить і красу, і драму. Перша – в людях. Кульмінацією другої стає кошмарний флешбек: епізод  з наслідками обстрілу мікрорайону «Східний» 24 січня 2015 року, переданий наче у стані  контузії, з ледве розрізнюваними, на краю чутності, звуками, з розмитими в диму силуетами живих і мертвих – але Мантас на тому не зупиняється, йому важливо показати виживання міста навіть після цього жахіття. Так «Маріуполіс» випадає з низки інших фільмів, знятих про Маріуполь переважно в стилістиці прифронтової публіцистики: це справжня візуальна поема про місто, яке існує вже тільки в спогадах.

Рутина Апокаліпсису повсюди

У «Маріуполісі» лунає єдиний вибух у самому фіналі – «Маріуполіс 2» з вибухів починається. Фільм зосереджений майже цілковито на одній локації: баптистській молитовні на вулиці Куїнджи. Перший кадр – людина сидить на сходах, що ведуть у підвал, де ховаються десятки людей, як вірян, так і випадкових містян, яким нема куди йти. Варто визирнути назовні, на двір, як за звуком ракети, що наростає, лунає крик «Лягай!», камера зривається з місця, валиться набік, у рятівну темряву підвалу. Поки що всі вціліли. Один зі свідків приносить осколок: «Біля ноги впав. Так, гарячий. Так, це не іграшки, не сміх. Це смерть». 

За межі цієї ділянки – двоповерховий цегляний будинок з хрестом на даху, вибитими вікнами і засипаним уламками двором – режисер виходить дуже рідко. Пару разів перетинає вулицю – подивитись в очі пса, що, покинутий, живе у спаленій хаті і вже не боїться вибухів; послухати ламентації господаря, що 32 роки працював, облаштовував своє життя, розводив голубів (понад 200 голів), аби все втратити в один день 4 березня, коли на його подвір’я впала фугасна авіабомба. «Напрошується питання: нащо працював?»

Мерці з’являються буденно. Двоє баптистів вибираються на руїни нижче по вулиці. Прямо на порозі лежить тіло. Лежить давно. Рутина Апокаліпсису: в кімнатах є справний електрогенератор, його треба забрати, але для цього необхідно в буквальному сенсі переступити через трупи. Убитих нема коли ховати – ось-ось почнеться обстріл. Кведаравічус довго показує, як баптисти ладнають колесо на генераторі, як тягнуть його до себе: у баку є навіть трохи пального, значить, в укритті буде світло.

Якщо в першому фільмі рух сюжету задавала ідентифікація героїв за їхніми професійними заняттями, то наразі дію визначає єдина можлива стратегія: виживання. Фінальний монтаж матеріалу проводили асистентка Мантаса, Дуня Сичова, та його наречена Анна Білоброва. Їм вдалося зберегти головну якість режисури Кведаравічюса: точність спостереження. Крупних планів цього разу немає, але в кадр потрапляє все важливе. Хтось кидає фразу: «Танк стояв під вікном, а мені було не до танку, оскільки горить мій дім». Чоловік стоїть під казенною табличкою «Сердечно поздравляем», половина обличчя чорна від тіні, і довго розказує, як йому просто на дах викинуло тіло сусіда, розірваного вибухом. Песик, що живе при церкві, примудрився з’їсти пів пачки масла і тим усіх насмішити. Двоє голубів з розбитої голуб’ятні, чорний і білий, прилітають по пшоно, але надто несміливі і не наважуються спуститись на землю. Один з лідерів громади просить сторонніх покинути приміщення, бо вже несила їх утримувати; звісно, всі зрештою лишаються.

Щоденні клопоти набувають неабиякої життєствердної якості: прибирання двору, ремонт колеса на автівці, розпалювання  багаття, приготування наваристого супу – справжньої гордості кухарів, молитва перед обідом, черга за водою. Чолов’яги біля вогнища з усмішками філософствують: «Ми можемо знищити планету 150 разів. Одного разу що, мало?»  З когось навіть російські бомби не можуть вибити вколочені з дитинства пропагандистські кліше:

– Всі б’ються за гаманці.

– А ті, хто б’ються одне з одними, – дурні, що ті, що ті.

– Це м’ясо просто.

– Коли була радянська влада, жили нормально.

І один і той самий мотив: панорами міста нерухомою камерою з даху будинку. Побиті дахи, довгі шлейфи диму, схід і захід сонця, канонада, спів птахів у хвилини затишшя. Здавалося б – монотонно, уповільнює сюжет. Але вибухи все частіші, все гучніший тріск стрілецької зброї, все сильніша тривога, все ближча смерть.

Так, це незавершений твір; так, ми не знаємо, якого вигляду він би набув, якби його автор був живий. Але саме ця незавершеність, кострубатість, шерехатість, поєднані з прямотою оптики, роблять «Маріуполіс 2» безцінним мистецьким свідоцтвом про останні дні Маріуполя.

Мантас Кведаравічюс прожив неповні 46 років. Точна дата його смерті невідома. 

«Аня додзвонилася 1 квітня і сказала, що Мантаса вбили»

Альбіна Львутіна, героїня першого фільму «Маріуполіс», помічниця Мантаса Кведаравічюса, поділилася з нами спогадами про режисера.

– Мантас був надзвичайно талановитою людиною, але не хотів «світитися». Він був не про публічність. Є багато відомих людей у кінорежисурі, які не мають і маленької частини такого бачення і такого таланту, які мав він. Він не хотів про це розповідати, не хотів популярності. Просто робив свою роботу. 

24 лютого я була в Києві. Мантас одним із перших зателефонував мені: «Альбіно, збирайтесь, я допоможу з усім». Пропонував евакуювати мене й моїх рідних до Вільнюса. Але ми лишилися в Україні. Зрештою через тиждень він зв’язався з моєю мамою, котра працювала в команді «Маріуполіса», і сказав, що хоче робити продовження. І для цього йому треба їхати в Маріуполь.

 Вже з’явилася інформація про дуже важку ситуацію там. Але він раніше побував у Чечні. Він знав, що таке війна, але мені здається, все одно не усвідомлював масштабу того, що відбувається. Я намагалася його відмовити, але Мантас був твердий у намірах. Востаннє ми бачились у Львові. Я, до речі, хотіла поїхати з ним, бо не мала зв’язку з татом. Але мама всіма правдами й неправдами відмовила мене. 

Ми допомагали Мантасу й Ані у Львові купити все необхідне, зібрали бус з гуманітаркою, на якому вони, власне, поїхали. Дорога була дуже важка, їхали через Дніпро. Вони з Анею хотіли там терміново одружитися, бо не знали, чим усе закінчиться. Але це не вдалося через воєнний стан. Востаннє вони телефонували з Запорізької області. З Маріуполя він уже не дзвонив, лише інколи відправляв повідомлення.  Потім зв’язок обірвався. 

Аня додзвонилася 1 квітня і сказала, що Мантаса вбили. Як з’ясувалося, росіяни його катували кілька днів і потім розстріляли. Запідозрили, що він іноземний найманець. Аня сказала: «Я звідси без нього не поїду». Вона поставила на меті будь-що вивезти його тіло для незалежної експертизи вже в Литві. І далі ми почали розробляти план, як це зробити. Те, як ми їх звідти вивезли, – це справжня драма. 

Коли Мантас знімав «Маріуполіс 2», він зафіксував унікальну картину, як місто з того, яким воно було, перетворюється на те, що там зараз. Бо окупанти нищать і зносять все, навіть будівлі, що могли б бути відремонтовані. Те, що побачив Мантас, жодний режисер, жодна жива людина вже ніколи не побачить. 

Поділитися: