Дмитро Десятерик ■ РОЗМОВА ■ №18-19, 2023-05-07

Розмова з режисером документальної драми «Життя на межі» Павлом Пелешком

 «Життя на межі» – наразі єдиний український фільм, який охоплює весь період російсько-української війни від 2014 року до повномасштабного вторгнення росії. Автори фільму – українські ветерани АТО, режисер Павло Пелешок та продюсер Юрко Іванишин. Як співпродюсери вони взяли участь у створенні американо-українського фільму «Зима у вогні», номінованого на «Оскар» у 2016-му.

Сюжет «Життя на межі» розвивається за логікою потоку спогадів. Павло розповідає за кадром про те, як змінювалося його життя – і життя країни. Тут годі чекати лінійної послідовності подій. 2016, 2021, 2013, 2014 роки; розкіш Канського кінофестивалю і вир зимового Майдану, сонце над тихоокеанським пляжем і бої під Мар’їнкою, проросійське озвіріння в Донецьку і джазовий концерт на Лазурному березі; отак, ривками, в свідомості закарбовується минуле, котре потім назвуть історичним. До речі, саме тому, ведучи свою оповідь, Павло жодного разу не називає себе по імені, адже, зрештою, за винятком другорядних деталей, це все простір нашої спільної пам’яті. «Життя на межі» транслює цей досвід у світ – і це той візуальний бій, який треба вести наполегливо і гучно.

Павло Пелешок – у минулому професійний автогонщик. Під час Революції Гідності засновував з Юрієм Іванишиним проєкт соціальної журналістики ukrstream.tv. Воював спочатку добровольцем, потім перейшов у ЗСУ. В 2020 році повернувся до кінематографа.

– Павле, коли вас захопило кіно?

– Мені воно завжди подобалося, ще починаючи зі стихійних відеосалонів. Я там буквально жив, а потім батько привіз «відик» (відеомагнітофон – прим. ред.). Весь вільний час я щось дивився. 

– То як ви від перегляду перейшли до власне зйомки?

– Я колись, як і багато людей, здатних тримати камеру в руках, підзаробляв, знімаючи весілля. І зрештою в 2000-х роках почав робити щось більш кліпове, почав скорочувати класичні 5 годин весільного відео до притомніших 40 хвилин. Одне слово, намагався цю документалістику робити цікавішою для тих, хто на третій день свята прийдуть змучені дивитися 5 годин диску, і заодно набивав руку на монтажі. Але ніколи не збирався знімати і зараз не збираюся продовжувати. Просто через війну довелося адаптуватися: ти на передовій розумієш, що хочеш це фіксувати більше для себе, ніж для когось. До середини 2020-го мені навіть на думку не спадало, що ці особисті кадри, навіть фронтові, колись складуться у фільм. 

– Вам удавалося суміщати кінопрофесію з фронтом?

– В певну мить я взагалі покинув будь-які думки про кіно. Це сталося в 2015-му, коли ми з Юрком уже служили в ЗСУ. В чому сенс бути військовим, взагалі бути присутнім на війні? У тебе немає оцих необмежених можливостей цивільного життя: хочу бути художником, або манікюрником, або оператором. В тебе обмеження часу, обмеження місць перебування. Поза цією суворою рамкою ти не можеш бути ніким іще, хоча в тобі ще живе відеокореспондент з Майдану, який за інерцією фіксує події, уже працюючи коригувальником БПЛА під час звільнення Краматорська. Тебе розриває. Ти не можеш бути усім. Треба вибирати: чи ти офіцер, чи ти режисер. Я уже мав звання, в мене були підлеглі, я не міг приїхати записати на відео наші особисті моменти, але задовго до того я припинив мислити як творча людина. 

– А наскільки складно було почати мислити як військовий?

– В попередньому житті мене захоплював автоспорт, драйв перегонів, плюс продюсування, знімальні майданчики. Я був цілковито цивільним, без жодного армійського досвіду, про будь-яку зброю поняття зеленого не мав, просто не цікавився. Тим паче на ту мить сама причетність до мілітарної справи здавалася поганим тоном. Це те, про що сказано у фільмі: репутація армії була знищена. Якщо ти кажеш, що з війська, на тебе так дивляться: ясно, чмоня. Військовий в Україні до 2014 року не асоціювався з ерудованою, інтелектуальною чи просто розумною людиною. Бо звикли до такого: армієць – значить, тупий, прапорщик який-небудь. Радянські  наративи. А коли знайомишся з американськими, британськими, естонськими, литовськими військовими, виявляється, що це професура, тільки у формі. Люди з величезною освітою та культурою. Звісно, тепер у нас теж принципово інакші збройні сили. Тож перехід свідомості з цивільного до військового дався складно, але потім ти не можеш збагнути, коли й відбулася ця зміна.

– Як власне з’явився фільм?

– Сама ідея створення такого кінопродукту, як «Життя на межі», причому для іноземного глядача, зародилася після нашої з Юрком поїздки на церемонію вручення «Оскарів» у Лос-Анджелесі. Коли ти живеш у своєму військовому наративі, в тебе відчуття, що світ про все знає, співчуває, допомагає. Ти в своїй наївній ізоляції. Яка розлетілася на друзки після перетину кордону. А це був 2016 рік – і якщо в багатьох наших співгромадян на той момент стояла каша в голові, то про іноземців нема чого й казати. І коли ми повернулися з «Оскара» з враженням, що ніхто про нас нічого не знає, Юрко захотів створити фільм  – наче як скласти пазл від початку на Майдані до сьогодення. Тобто, якщо ми його доробимо та переможемо, то буде логічний фінал, а якщо війна триватиме, кінець картини буде відкритий. Ми дуже хотіли послідовно розповісти, хто є хто, розірвати інформаційну пуповину, що ми з росіянами один народ, що ми десь там у Східній Європі зливаємося. Тобто розповісти про нас і наші ідеали. 

– Чи складною була ця робота?

– Ми почали знімати у самий пік ковідного карантину. Шукали копродюсерів і фінансування за кордоном, бо вийшли з війська голі й босі. Всі свої статки, що мав до Майдану, я розпродав. Я не був багатий, але і нічого не потребував. І мотоцикли мав, і машини. І ось ти звільняєшся після 7 років служби, а в тебе ні хріна нема за душею. Під час створення фільму, обробки аудіо та відео в мене були проблеми з нервовими розладами, довелося звертатися до фахівця, а коли вперше вирвалися на Канський кіноринок, ці внутрішні гойдалки посилилися. Тому ще перед поїздкою я попросив нашу лінійну продюсерку, щоб вона знайшла оператора. Я не знав, що з того вийде, але мені здалося, що нікому з нас не треба навіть грати – настільки білими воронами ми там будемо, лишається просто зафіксувати це, без плану чи сценарію. Ми з Юрком вирушили по Європі ще за тиждень до Канн і мене просто розривало від образи не на них, а на те, в яких умовах ми перебуваємо. Де ми живемо? Чи хтось щось знає про війну? Мене постійно тригерило. От кажуть: герої не вмирають, про всіх пам’ятаємо, але це балачки, аби просто про щось говорити. Бо, на жаль, саме герої і гинуть. А ще й у медіапросторі тоді роздмухувалися сумніви: «а за що загинули», «нічого не змінилося». 

– Так, пам’ятаю цей зрадницький галас.

– Особливо бісить, коли кажуть, що Незалежність далася нам легко, впала в руки. Мені хочеться таку людину стукнути. Що значить, нам її дали? Ми 300 років боролися, нас убивали, ми майже 80 років прожили в радянській окупації. Мали Розстріляне Відродження, депортації і Голодомор, УПА, дисидентів, смерть Стуса. І як можна після цього казати: «Нам отак просто все далося»? Так, я розумію, що ми все проґавили потім, не утримали ціну, за яку здобули Незалежність. Але Майдан довів, що можемо повернути контроль при бажанні. От власне фільм і розказує про те, за що ми боремося. І з ким.

– На яку авдиторію ви розраховуєте?

– Мене і продюсер про це питає, і я чесно кажу, що не знаю, адже це документалістика, тут сценарій не напишеш. Можливо, 14+, якщо казати про вік. Але в історичних книжок немає рейтингів, ти їх береш і читаєш, тобі цікаво чи ні. Сподіваюся, так буде і з «Життям на межі». Але з деякими групами ми працюємо прицільно. В першу чергу з політиками, бо їхній вплив – важливий інструмент. Намагаємося донести до закордонних політиків і бізнесу очевидну думку: допомагати нам не треба через жалість, а тому, що в разі, якщо Україна впаде, то всім гаплик. Пряма наслідкова залежність. На жаль, усі ці ведмеді-балалайки, велика російська культура і широка загадкова російська душа пустили глибоке коріння в західній свідомості. І ти не можеш просто прийти і сказати: росіяни погані, ви бачите, що вони роблять? Вони відповідатимуть: так, бачимо, але ж вони росіяни, а росіяни хороші, це тільки путін поганий. Тож наша робота – розвіювати цю згубну самооману, підкріплюючи аргументи силою кінематографу.

– Так, дуже яскрава ситуація живучості проросійської міфології – результати цьогорічного «Оскара», якого дали фільму про Навального.

– Я розумію, чому так діється. Адже в Кіноакадемії всі часи, навіть після розпаду СРСР, сиділи всякі Меньшикови й Меньшови. В Американській кіноакадемії чимало таких людей, і вони мають вплив. Тому й  не дивно, що там у номінантах і призерах опиняється «Навальний», при тому що була купа документальних проєктів, гідних найвищих нагород. Ми маємо далі працювати, змінювати це ставлення. Не те, що ми кращі, а щоб на Заході почали відрізняти біле від чорного. 

– Які ваші плани зараз?

– Пишу книгу – спортивну драму про гонщика. Не зовсім про війну, але про війну теж. Працюємо одразу над шістьма документальними проєктами. Буде стрічка про ДСНС-ників Харкова. Ще один фільм – «Хостел Львів» – про людей, що з’їхалися в закинутий гуртожиток з різних куточків України після повномасштабного вторгнення та почали відбудовувати цю закинуту будівлю, жити разом. Вийде цікава оповідь про те, як українці можуть єднатися й рухатися далі. Плануємо знімати про контррозвідку – перший фільм, в який залучимо цю спецслужбу, аби розповісти специфіку її роботи. Вони завжди в тіні, а між тим їхня робота дуже важка й унікальна.  Зокрема, операція ДКР з затримання й вивозу Цемаха визнана Моссадом як одна з еталонних за останні 50 років. І окремо на основі інтерв’ю – про наш рух опору. Ми маємо заполонити міжнародну арену розповідями про Україну. Щоб усі розуміли, наскільки ми відокремилися від радянського минулого. В політиці ця війна сама за себе говорить, але в культурній площині ми дуже сильно відстаємо.

Поділитися: