Анна Руссу ■ РОЗМОВА ■ №22, 2023-06-04

Таня Стус – дитяча письменниця, психологиня та видавчиня, яка багато років працює над промоцією дитячої й підліткової літератури, бере участь у реформуванні шкільної програми для молодших класів в Україні. Засновниця простору української дитячої книги «БараБука», а також головна редакторка видавництва пізнавальної літератури для дітей та юнацтва «Мала академія». Ми зустрілись з Тетяною у Варшаві, коли вона поверталась до України з Лондонського книжкового ярмарку. Розмовляли про підтримку від міжнародної спільноти, нові видавничі й освітні проєкти, а також – як говорити про досвід війни з іноземцями, зокрема дітьми.

– Поділись своїми спостереженнями про Лондонський книжковий ярмарок, що пройшов у квітні цього року.

– На всіх рівнях проявлявся інтерес до нашого стенда. До його організації долучились дуже поважні установи, наприклад, British Counsil, English PEN у співпраці з PEN Ukraine і, звісно, Український інститут книги, який був головним організатором. Велика Британія надала безплатно можливості для експозиції та особливий статус «Країна у фокусі уваги» (Guest Spotlight). У межах офіційної церемонії відкриття Україну привітали директор Лондонського книжкового ярмарку Ґарет Реплі, парламентарій лорд Стівен Паркінсон з Вітлі-Бей, надзвичайний і повноважний посол України в Об’єднаному Королівстві Великої Британії і Північної Ірландії Вадим Пристайко, які також відвідали національний стенд України. До гостей звернулися перша леді України Олена Зеленська, міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко та його заступниця Галина Григоренко. Тут така цікава історія з пані Оленою. Майже рік тому з’явився проєкт під її патронатом «Книжки без кордонів». Саме у Великій Британії для нього надрукували перші 16 тис. книжок, зокрема видавництва «Мала академія». Для нас це дуже символічно. Наші книжки вперше були надруковані тут, а потім ми привезли їх презентувати на такий великий ярмарок. 

Український стенд було створено так, щоб показати якнайбільше, зокрема наслідки війни. Як сказала Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги: «Ми тут не для того, щоб вас вражати, а для того, щоб розповідати про те, що відбувається». Експозиція містила унікальні предмети, привезені з України, вже з деокупованих міст, з бібліотек, які було зруйновано. Це були пошкоджені бюрка, шафки, стільці – те, що становить інтер’єр бібліотек. Усе було навмисно пофарбоване в біле. За задумом, це були ніби привиди. І ми побачили привиди українських бібліотек. 

– На ярмарку ти представляла нове видавництво «Мала академія». Розкажи більше про вашу діяльність та як на неї вплинула війна в Україні.

– Нам майже два роки. Видавництво створено на базі величезного Національного центру «Мала академія наук України». Ми вирішили перейти до видання дитячих та підліткових книжок. Перед великим вторгненням було закінчено підготовку кількох з них. Проте тоді не змогли їх надрукувати через відомі для всіх обставини. Перший наклад, як вже говорила, вийшов у Великій Британії. Зараз процес налагодився. Уже можемо повноцінно презентувати наші книжки. 

Мала академія наук України – це структура позашкільної освіти, створена з метою спонукати дітей займатися наукою, досліджувати світ, змінювати його на краще. Спершу тут друкували літературу для педагогів. Однак насправді ж Мала академія має прямий контакт з молоддю, яка серйозно займається вивченням світу. Тому вирішили, що настав час робити нон-фікшн українською для дітей та підлітків. Наше видавництво принципово друкує книжки українських авторів. Це моя особиста позиція вже багато років. Саме тому я створила «БараБуку» – щоб піднімати національну літературу. Зараз «Мала академія» почала презентувати книжки в міжнародному видавничому світі. Ми дуже мріємо про те, щоб закордонні видавництва купували в нас права на видання пізнавальних книжок українських авторів. Програма максимум – не лише наситити наш ринок класною українською неперекладною пізнавальною літературою, але й показати її світові. 

– Окрім видавничих, ти брала участь в освітніх проєктах, долучилася до переосмислення шкільної програми з літератури та підготовки інтерактивних навчальних матеріалів. Вони можуть бути використані в навчанні учнів з українських шкіл за кордоном, де існує величезна проблема з підручниками. Що зараз відбувається в цьому напрямі?

– Ми вже кілька років розробляємо методичні рекомендації у профілі літературної освіти для вчителів і батьків. Нещодавно було створено окремий сайт проєкту #Живі письменники, де викладено відео та методичні матеріали, довідники, посібники з питальниками та іграми про те, як працювати з сучасною українською літературою для дітей. Поняття «працювати» я хочу розширити, бо воно не про працю, а про освіту, про розвагу, про глибокий психологічний контакт між батьками й дітьми, між вчителями й дітьми, між читачем і книжкою за посередництва батьків та вчителів, а читач – це дитина. Ідеться про дуже прості, але дієві інструменти для літературної освіти. Насамперед ми розробили матеріали для Нової української школи, але знаю, що їх також використовують ще в 5 і 6 класах. 

Ви завжди можете запросити на маленьку онлайн-зустріч або попросити записати привітання будь-якого письменника, який є в нашому довіднику. Я запропонувала назву «Живі письменники» саме для того, щоб дати інструмент для зміни погляду дитини на життя. Українська школа, вся її програма занурює погляд дитини на давно минуле. Коли дитина здобуває шаблони минулого: «українців увесь час гнобили», «панщина», «страшно жити» – виникає когнітивний дисонанс. Зараз дитина живе в іншому світі. Перенесення старих шаблонів на теперішнє вибиває ґрунт з-під її ніг. Тому мета проєкту показати – ось живі письменники, живі люди, ті, хто поряд з вами, однолітки ваших батьків чи дідусів та бабусь. Якщо ж батьки або вчителі бачать, що щось у шкільній програмі заважає стійкості дитини, – ігноруйте її. Знаходьте альтернативи, щоб, особливо зараз, показати, що життя триває, що не тільки смерть навколо, й існують не тільки померлі письменники. Коли запитуєш учнів, яких дитячих письменників вони знають, чуєш відповідь: «Іван Франко, Леся Українка, Тарас Шевченко». Дітям часто невідомо про інших авторів, а наша сучасна українська дитяча й підліткова література надзвичайно багата, цікава, пізнавальна, розважальна та естетична. 

– Польща надала притулок багатьом українським дітям, вони пішли тут до садочків і шкіл, спілкуються з ровесниками, в яких теж виникають питання про події в Україні. Ти брала участь у зустрічах, де йшлося про те, як розмовляти з дітьми на тему війни. Чи обговорювали ви, як розповідати дітям з інших країн про український досвід? 

– Коли ми з командою почали шукати відповідь на питання «як говорити з дітьми про війну», то не ставили за мету створити рекомендації, що стосувалися б дітей з інших країн, які є свідками життя українських ровесників, котрі були змушені переїхати. Але я дуже раджу ознайомитись з матеріалами «Як говорити з дітьми про війну» на сайті «БараБуки» – їх там дуже багато. Крім того, нещодавно Ґете-Інститут провів серію публічних розмов онлайн з відомим німецьким психотерапевтом Удо Бером. Я модерувала дві зустрічі про те, як говорити з дітьми та дорослими про війну через літературу, й теж ставила йому питання: «А чим для світу є наш досвід?». Він давав дуже дієві поради, зокрема про те, для чого взагалі про це говорити. Тому що не завжди питання стоїть, як говорити, а яку мету ми ставимо, коли говоримо. А мета – це те, з чого почалася наша розмова. Просто показати. Наразі не потрібно транслювати для цих дітей жодних емоцій. Адже все дуже просто – є хтось, хто порушив кордони іншого. Ніхто не має права порушувати кордони без дозволу. Це ж і про обійми чи штовхання. Про те, коли твій сусід по парті не хоче, щоб ти його штовхав плечем, бо це порушення особистих кордонів. Це проста схема, як говорити. 

– Як дорослі, які працюють з українськими дітьми, можуть підтримати їх, особливо у випадку, коли виникають сильні емоції?

– Якщо з’являються емоції, не завжди потрібно їх пропрацьовувати саме зараз. Про це говорить Удо Бер та українські психологи, наприклад, Світлана Ройз. Ідеться про мовчазну присутність. Якщо діти й вчителі є свідками страждань та гострих емоцій іншої дитини, реакцією може бути мовчазна співучасть, мовчазна емоційна підтримка: «Так, я бачу твій біль. Так, я його поділяю. Так, я тобі допоможу, якщо ти зараз потребуєш допомоги». Але це не обов’язково промовляти. Просто бути поруч у стані любові, співчуття й співрозуміння. 

Поділитися: