Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2022-10-23

230 років тому сталась знаменна подія: 25 серпня 1792 року човни Запорізької флотилії на чолі з отаманом Савою Білим пристали до Таманського півострова, щоб заснувати тут свої поселення. Козацькі човни розвантажили, і прибульці стали розселятися по куренях так, як жили на Запоріжжі – Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Полтавський, Уманський… Із цієї події почалось заселення Кубані запорожцями, до чого їх підштовхнули зміни в Степовій Україні. 

  Знищення Запорізької Січі: причини та наслідки 

Захоплення і освоєння царською росією так званої «Новоросії» (а насправді, Південної України) неминуче вело до серйозного конфлікту із запорізькими козаками, які вже давно жили в цьому краї. В них визріло, як пише Наталя Полонська-Василенко, «переконання, в одних свідоме, в інших – підсвідоме, що з російською імперією Україна не може жити». В столицю імперії почали потрапляти доноси й чутки, що козаки надумали відійти від росії і стати під «покровительство» турецького султана. Це підштовхнуло Катерину II до втілення в життя давно задуманого плану – знищення Запорізької Січі, вольниці, яка могла протистояти російській тиранії. В червні 1775 року царське військо під проводом генерал-поручика Пйотра Текелія оточило Січ з трьох боків і, заарештувавши старшину на чолі з кошовим Калнишевським, зруйнувало її. Але, як пише дослідник історії Кубанського козацтва Федір Щербина, «невеликого розуму переможець… не додумався до того, що в Січовому Коші була ще четверта сторона – береги Дніпра…». Там ціла «половина перебуваючого в Січі війська» сіла на човни і попливла по Дніпру, аж до Туреччини, забравши з собою «ті вільні думки, проти яких було влаштовано погром…» Запорожці перейшли на службу до султана, який із задоволенням їх прийняв. Деякі намагалися перебратися на Кубань, та, поки що, безуспішно. Над тими, що лишились, нависла загроза перетворення на «кріпаків» різних поміщиків, яким Катерина, щедрою рукою, роздавала землі. Запорожців врятувало геополітичне становище України: на Півдні ще існувало Кримське ханство, яке підтримувала Османська імперія, отже, спокою на нових кордонах імперії ніщо не гарантувало. Тому всемогутній фаворит Катерини, князь Григорій Потьомкін, взявся за організацію нових козацьких формувань, що збіглося з інтересами й запорожців. 

    Чорноморське козацьке військо

Засновниками нового війська можна назвати представників козацької верхівки: Сидіра Білого, Антіна Головатого і Захарія Чепігу. В їхніх постатях – вважає автор книги «Українці Кубані…» Дмитро Білий – «ми бачимо осіб доби „козацького бароко”… яких сформувало Запоріжжя і які часто зустрічаються на сторінках історії Козацької України». Перший був військовим осавулом, «правою рукою Калнишевського», мав великі статки й нагороди від царського уряду, другий – знавцем іноземних мов, курінним отаманом і приятелем самого Потьомкіна, третій – харизматичним ватажком козаків і людиною, яка володіла «таємницями військової магії». Їх об’єднало спільне бажання швидше відновити Січ, реформувавши її відповідно до вимог нового часу. Війна з Туреччиною, яка вибухнула в серпні 1787 року, прискорила цю справу. Оголосили набір до козацького війська, проте до кінця року «вдалося набрати тільки 600 козаків». Почали приймати не лише січовиків, а й добровольців та державних селян. Отаманом обрали Білого, військовим суддею – Головатого, військовим полковником – Чепігу… Спочатку нове формування називалося «Військом вірних козаків», пізніше (в 1788-1860 рр.) – «Військом Чорноморським». Воно створювалось за принципом Війська Запорізького, але вояки отримували платню із царської скарбниці. Тоді ж постало питання про надання новому війську землі; відразу ж з’явилося два варіанти: земля «за Бугом… або на Кубані».

     Гірка служба…

В 1791 році (на кінець війни з турками) чисельність Чорноморського козацького війська зросла до 12620 осіб. Вони показали себе надзвичайно кмітливими і хоробрими воїнами, але у війні (як це не раз бувало в історії) українці опинилися у ворожих арміях: чорноморським козакам довелося воювати із задунайськими. Крім того, російське командування не жаліло своїх солдатів, у тому числі й козаків. Їх не тільки кидали в бій, але й змушували працювати на розгрузці суден у Бузькому лимані (інколи в холодній воді), де від холоду й голоду померло до 500 козаків. В боях під Очаковом в червні 1788 року загинув Сидір Білий; замість нього отаманом обрали Захарія Чепігу. Після взяття Ізмаїла (1790 р.), за якого козаки проявили надзвичайну мужність і героїзм, війна добігла кінця. Чорноморці отримали ордер на землі за Бугом по Дністру й Телігулу і на річці Березань, де й стали осідати з усім Кошем, розділившись на три паланки. Вони сподівались на підтримку свого «покровителя», генерал-фельдмаршала Потьомкіна, але той 5 жовтня 1791 року несподівано помер. Отже, землі, які отримали від імператриці, могли в будь-який момент відібрати. Потрібно було шукати іншу, більш надійну «пристань» для життя.

    Дипломатична місія Головатого 

І тут надзвичайно позитивну роль зіграв Антін Головатий. Дослідники історії Кубанського козацтва згадують легендарні розповіді про те, як запорізький ватажок, що добре грав на бандурі, розчулив серце сентиментальної Катерини піснею про її покійного фаворита. Насправді ж, все вирішувалося у петербурзьких кабінетах і так, щоб відповідало інтересам росії. Отже, 1 квітня 1792 року імператриця прийняла запорізьку делегацію, а 30 червня було оголошено указ «Про пожалування Чорноморському війську острова Фанагорії з землями між Кубанню та Азовським морем» та виписана грамота, в якій уточнювались межі земель, визначених для розселення козаків і їхніх родин. Катерина передавала чорноморським козакам «у довічне володіння перебуваючий в області Тавричеський острів Фанагорію з усією землею, що знаходиться на правому боці ріки Кубані від гирла її до Усть-Лабінського редуту – так, щоби з одного боку ріка Кубань, з іншого – Азовське море до Єйського городка слугували кордоном військової землі…». Отже, завдяки «царській милості» козаки отримали у «довічне володіння» 28 тисяч квадратних верст (або майже 32 тисячі кв. км) малозаселених земель Кубані. За новим Чорноморським військом закріплювались всі традиційні запорізькі привілеї, власне самоврядування і військове правління. Про це б варто згадати і нинішнім кремлівським верховодам та їхньому «вождеві» путіну, який вважається серед росіян великим «знавцем історії». Запорожці, більшість яких були українцями за походженням, не лише заселили свої степи в Причорномор’ї, а й Кубань, яка була пожалувана їм у «довічне володіння».

     Кубанська земля… 

Отже, 16 серпня 1792 року із Очаківського лиману «на нову вітчизну» вирушив козацький флот, який складався з 50 човнів і однієї яхти. Командував флотом полковник Сава Білий, а на яхті був російський бригадир Павел Пустошкін, якому наказали супроводжувати козаків до місця призначення. 25 серпня човни пристали до берегів Тамані, доставивши сюди артилерію, провіант і 3847 козаків. Основна частина прибулих розташувалась в Тамані, інша була відправлена в лиман, поблизу гирла Кубані, «як сторожовий загін для спостереження за черкесами». Наступна партія переселенців – козацька кіннота, піхота і військовий обоз (на чолі з отаманом Захарієм Чепігою) – 2 вересня вирушила сухопутним шляхом – через Буг, Дніпро, і, обігнувши Азовське море, вийшла на Дон, а потім до берегів річки Єї. Тут вони перезимували і лише навесні 1793 року досягли Кубані. 5 липня 1793 року виступив в похід із основним військом військовий суддя Антін Головатий. Він вибрав інший шлях – від Дніпра, через Крим на Фанагорію, і вже 15 серпня був в Тамані. «Партією Головатого» не завершилося заселення Кубані: одинокі козаки й сімейні групи вирушали в далекий край на пошуки щастя, і таких людей «були цілі сотні». Поміщики і російська влада всіляко затримували тих, хто намагався потрапити на Кубань: «силою повертали… саджали під арешт, били батогами, киями, одрізали чуприни, відбирали дружин, дітей, худобу і майно, а деяких довели навіть до могили». Але перешкодити людям, в їхньому прагненні стати вільними, вони не могли. 

    Життя на «вільній землі» 

Загальну кількість переселенців на Кубань підрахувати важко, але за перші два роки туди переселилось не менше 12,5 тис. чоловіків і 5,5 тис. жінок. Понад 43% переселенців складали діти. Пізніше переселенські компанії продовжувалися декілька разів – в 1808-1849 роках, коли з України було переселено близько 109 тисяч реєстрових козаків разом з родинами. Основною причиною, напевно, було не тільки прагнення заселити малолюдний край, а й бажання російських властей позбавитися «бунтарського елементу» в Україні і протиставити його адигейцям, кабардинцям, черкесам та іншим кавказьким народностям.

Життя переселенців на «вільній землі» було нелегким: напружена воєнна ситуація, неврожаї, епідемії, незвичний клімат і вода сприяли їхній високій смертності. Так, за деякими даними, із 51072 переселенців, які прибули на Кубань в першій половині 20-х років ХІХ ст., третина померла ще до 1 травня 1826 року. Окрім того, українців намагалися всіляко русифікувати; в 1860 році Чорноморське військо об’єднали із західною частиною Лінійного козацького війська, яке складалося переважно із росіян. Відтоді його стали називати Кубанським. Однак більшість мешканців були все ж українцями: дані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі, показують, що українці становили 46,8% всього населення, а росіяни – 41,0%. Домінування українців зберігалось до 1930-х. Відмінність більшості населення Кубані від росіян відчувалась ще й півстоліттям пізніше. В 90-х роках, коли мені довелось побувати на Таманському півострові, я був приємно вражений тим, як місцеві мешканці нагадують українців: своїми прізвищами, мовленням, окремими словами, піснями і навіть звичаями. А, проте, в цьому немає нічого дивного: вони ж бо нащадки і наших предків – запорожців, які здійснили колись свою «одіссею» на Кубань і заселили той край.

Поділитися: