Валерія Кірічєва ■ ПОГЛЯДИ ■ №31, 2018-08-05

Мені говорили, що «Лемківська ватра» в Ждині – це не просто фестиваль, на якому щороку збираються лемки і згадують свою молодість (ті, що старші), а святе місце, де знаходиться дитинець лемківської культури. Їдучи шість годин з Варшави до Ждині, мене переповнювала цікавість – ось я приїду, побачу лемків, їхню культуру; вони ж, напевно, і вітаються інакше, а може взагалі почнуть говорити якоюсь незрозумілою мовою. Але я вирішила всі свої здогади ламати поетапно. Думаю, запитаю у самих лемків, що ж в них за родовід і від кого вони походять. Це для мене було так, як потрапити в міфічну країну Ельдорадо в пошуках золота, але моїм скарбом мало стати знайомство з етнічними лемками.

Приблизно через чотири години їзди почалися гірські хребти. За вікном виднілись високі сосни і ялини, круті дороги і дерев’яні хати. Я зрозуміла – ми вже близько. Хто ж знав, що, коли я приїду на «Лемківську ватру», мене особливо вразить величезна кількість гостей – такий собі зліт людей з усіх кінців Польщі і не тільки. Коли ми в’їжджали на територію фестивалю, нас чекав кордон організаторів, які перевіряли запрошення гостей. Ціна квитка на фестиваль – 20 злотих. За гуляння весь день, думаю, не дуже дорого. Отож, виходжу з машини, озброєна позитивом, і вже чую українську народну пісню «Ой, смереко…». Аж самій співати захотілось! Буквально через 10 метрів побачила ярмарок з українськими вишиванками, але я собі думаю: «Ну, це нормально – вишиванки. Піду, пошукаю щось колоритніше, лемківське». Отож, як справжній турист з Києва я вирушаю шукати їжу. З дороги була така голодна, що запах шашликів привів мене відразу до палаток. Я хотіла, звичайно, щось по-лемківськи з’їсти, але де там! Я вже хапала журек, потім очі побігли далі до картоплі-фрі, а там ще й бігос, а з правого боку від цих нелемківських страв лежали взагалі мої улюблені бельгійські гофри! Дивно, пробігшись по всіх наметах з їжею, я не знайшла ані мастила, ані галушок. Проте я вирішила, що на вечерю я таки вполюю собі якусь традиційну лемківську страву. Я сіла пообідати, а біля мене примостилися гості фестивалю. Краєчком вуха слухаю їхню розмову і непомітно спостерігаю за ними: п’ятеро людей віком 50 з гаком у вишиванках (жінки і чоловіки) згадують свою молодість і попередні роки на «Лемківській ватрі». Перше моє враження було таким: якісь дивні поляки, що говорять з сильним українським акцентом; цікаво, з якого вони містечка? Через хвилину чую чеські слова «гнеска» і «позерат», а далі взагалі почали підспівувати самодіяльному колективу зі Львова: «Весілля, весілля! На весіллі люди. Якби мені знати, Якби мені знати, Коли моє буде?». І тут я, вже доївши свій шашлик з картоплею-фрі, вирішую запитати, хто вони такі. Я, звичайно, не поліглот, але чеську і польську мови знаю, українську тим більше (щойно з Києва приїхала і відразу на «ватру»). Отож, думаю, якою мовою питати? Вирішила, що запитаю українською. Люди у вишиванках не розгубилися і почали мені розповідати, що вони лемки, які приїхали з Великого Березного, і традиційно вже більше 20 років відвідують «Лемківську ватру», щоб побачити своїх родичів з польської сторони.

Мій страх, що я не зрозумію лемківської, минув, адже усе, що мені розказували лемки було доступно і зрозуміло. Але смішні слова з іншим значенням все ж були! От я б у житті не подумала, що «кус-кус» – це не кусати, а «мало-мало». Трохи дивно звучало «што» – це «що». Поговоривши з ними ще трохи, я запитала, чи можу знайти тут якісь лемківські страви? Мені підказали, що начебто є киселиця. Я подякувала, запам’ятала назву і вирушила вивчати територію фестивалю. Але я не відразу зрозуміла, що таке киселиця, мені воно було схожим на кисіль. А виявилось, що це – суп, який готують на особливій заквасці.

Бачу, люди з Івано-Франківської області продають свої вишиванки, із Львівської – свистунці, а з Дрогобича – сопілки. На площі я побачила музиканта, що грав на акордеоні, який теж приїхав з України. Ідучи далі, я натрапила на дитячу секцію «Ватрочка», де дітки вчилися плести вироби з ниток за лемківською технікою, а ще далі, за літньої сценою, де відбувався концерт, я зустріла яскравих молодих лемків-організаторів. Вони, звичайно, були дуже заклопотані, але все ж на мої питання відповіли. Мені було дуже цікаво, з ким асоціює себе нова генерація лемків. Але для них це питання виявилося надто складним – дівчата розгублено, але з гумором сказали, що вони почуваються лемкинями й українками одночасно (бо у когось є родичі в Україні), а хлопці просто сміялися, що всього потроху. І ніхто з них не міг чітко визначитися. Цікаво, якщо б у паспорті була відмітка «національність», що вони би вписували туди: «лемко, українець, поляк, мадяр, а, може, словак»?

Багато гостей фестивалю були одягнені у футболки з написом: «Я — лемко». Ну, думаю, ці люди себе точно ідентифікують саме так! Піду й запитаю їх про це (може, зі мною ще й киселиці з’їдять). Підійшла я до групи молодиків і звернулась до них українською, а вони не відповідають (не зрозуміли мене). Хлопці, хоч самі лемки та ще й із сусіднього села, пояснили мені польською, що лемківської говірки не знають, а української мови не розуміють (асиміляція таки дається взнаки). Проте це не заважає людям підтримувати рідну культуру і приїжджати на «Лемківську ватру».

Коли я все ж увечері добігла до палатки з киселицею, її вже всю з’їли! Якби я знала, що вона така популярна, заздалегідь би її спробувала. Але за спілкуванням з молодими й говіркими лемками, куди ж було до киселиці…

Наступного разу обов’язково почну зі шукання лемківських страв на «Лемківській ватрі»! ■

Поділитися: