Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №46, 2019-11-17

«Стежками предків: Любачівський повіт» – перший україномовний путівник про Закерзоння.

У неділю, 20 жовтня, на завершення інтенсивного туру містами й містечками України та Польщі, представники громадської організації «Вирій» презентували в Народному домі в Перемишлі результат свого найновішого проекту – путівник «Стежками предків: Любачівський повіт», виданий цього року у Львові. До того як автори путівника з’їздили в Перемишль, побували вони на зустрічах у Львові, Києві, а також на території, про яку йдеться в цьому виданні, – тобто в Гребенному, Дев’ятирі та Любачові.

– Хоча гостей там не було так багато, як у Львові чи в Києві, – ми зустрічали  вдячні погляди людей, котрі живуть на землях, про які ми вирішили дещо написати, – розповідає Станіслав Клосівський, автор ідеї путівника та його дизайнер, а також нащадок переселенців зі Старого Брусна.

В Україні зараз відчутне привернення уваги до пам’яті про певні регіони, які знаходяться поза межами держави, проте історично й культурно пов’язані з українським етносом. Це видно на фоні нової хвилі зацікавлення Закерзонням,  зразком чого може бути путівник етнорегіоном Любачівщина. Видання реалізоване громадською організацією завдяки ґрантовій підтримці Українського культурного фонду (УКФ).

– Треба зауважити, що серед більшості українського суспільства поширене неправильне спрощення: про українців, яких депортовано під кінець війни з Польщі в Україну, говорять, що вони з так званої «Вісли» (хоча операція «Вісла» – це зовсім не те саме, що депортації 1944–1946 років в УРСР). А також, що всі вони – лемки, ще й з-під Перемишля, – розповідають автори та координатори проекту Христина Дубницька та Роман Стрехалюк. – Тому в нас передусім було завдання дещо розвінчати ці неправильні уявлення. Коли ми їхали до Києва для одержання ґранту УКФ, то дуже добре підготувалися до інтерв’ю. Після розмови комісія з експертів фонду, сказала, що ми їх зачарували. Частина з них зовсім не знала, де знаходиться так званий Закерзонський край. Ми мали позитивне відчуття, що навчили їх чогось нового.

Путівник дуже гарно виданий. На його обкладинці розміщена фотографія, зроблена безпілотником над заростями дерев та кущів, руїнами церкви в Коровиці-Руській (ґміна Великі очі, Любачівський повіт). Він зручний за форматом. Зміст добре впорядкований, тому легко знаходити потрібну інформацію. Професійні фотографії привертають увагу та заохочують заглиблюватися в тему вже самостійно. Проте видання може бути цікаве також людям, які певною мірою знайомі з цим регіоном: скажімо, походять з Нового Люблинця, але ніколи не бували в Дев’ятирі чи Коровиці-Руській.

На одній з перших сторінок путівника знаходиться інфографіка, яка пояснює, чому варто мандрувати Любачівщиною. А варто тому, щоб (між іншим) відвідати церкву з двома іконостасами в Горайці, доторкнутися до «усміхненого» тризуба в Коровиці -Руській, оглянути експозицію єврейської культури в синагозі в Великих Очах чи знайти серце на цвинтарі в німецькій колонії в Підліссі. Автори видання наголошують: цей путівник спрямований передусім до молодих людей, які вперше у своєму житті зустрічаються з темою українського Закерзоння; він має настільки зачепити їхню увагу, щоб вони вирішили поїхати на ці території. Тому видання мало дуже широку рекламу – в основному в соцмережах. Використовуються в ньому також QR-коди, путівник доступний в електронній версії для смартфонів і планшетів.

Слід згадати, що після презентації видання організації «Вирій» в Україні з’явилися також голоси критики. Відома українська етнографиня, дослідниця Бойківщини Наталія Кляшторна одразу після презентації путівника в Києві поділилася своїми спостереженнями в соцмережах: «У розділах багатьох сіл бачимо фото групових поховань. Але їх супроводжує короткий опис з формулюваннями: “могила жертв війни” або “групова могила жертв трагедії”. А більше нічого. Хто люди, які лежать у цих могилах, за яких обставин вони загинули? Дізнатися про це з путівника геть неможливо. (…) Водночас, відсутність інших візуальних маркерів української культурної присутності в краї, крім церков–цвинтарів–каплиць, дивує. Українці Любачівщини не тільки молилися і вмирали. З незрозумілих причин бібліографія путівника не згадує солідну розвідку “Brusno. (Nie)istnienie w kamieniu” (Новиця, 2013). Для згадки розлогого тримовного довідника Юрія Гаврилюка (2013) місця теж не знайшлося». Далі в дискусії коментатори посилаються на путівники відомого польського дослідника регіону, краєзнавця Станіслава Крицінського, опрацювання якого є зразком заглиблювання в тему історії цієї ж території.

Не можна не погодитися з певними аргументами Наталії Кляшторної. Особливо хотілося б подолати кліше про церкви й цвинтарі як єдині архітектурні пам’ятки української присутності. Інша справа, що зробити це не так легко, коли світський простір дуже сильно позначений польською присутністю. Але все ж особисто я вважаю, що слід пам’ятати, які цілі поставили перед собою автори путівника «Стежками предків: Любачівський повіт»: зацікавити тих, хто ніколи там не був. До того ж це перша подібна публікація в Україні. Навіть якщо взяти до уваги лише ці аргументи, а також врахувати цільову аудиторію видання, тобто молодь, яка протягом п’яти секунд може доповнити потрібну інформацію за допомогою Інтернету в смартфоні, то згаданий путівник є дуже добре підготовленим виданням, щоб розпочати пригоду з Любачівщиною.

Згодом учасники презентації в Перемишлі поділилися з присутніми своїм захопленням: під час експедиції Любачівщиною, яка передувала праці над путівником, кожен на свій лад пережив емоційні враження від місць, у яких побував. Когось вразила атмосфера церкви у Великій Волі, іншого – кладовище в Старій Гуті, одному було затишно в Коровиці-Руській, іншого піймали за серце хмари ластівок, які безупинно літають біля церкви в Новому Люблинці. Усе це свідчить, що автори ідеї підійшли до теми видання зі щирістю, небайдужістю та невимушеною любов’ю до цієї землі, близької і нам.

– Коли ми організовували перший табір «Вирій» на давніх українських кладовищах на Любачівщині, нікому до голови не прийшло, що через 10 років його учасники та прихильники створять такий путівник, – сказала на завершення зустрічі багаторічна голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька. – Табори проводилися під опікою професіоналів, професорів Львівської політехніки та академії мистецтв, фахівців з охорони пам’яток архітектури, мистецтва,  історичної і матеріальної спадщини. Вони виростили ціле покоління  українців  – громадян України, яким небайдужа пам’ять українського минулого поза межами нашої спільної Батьківщини. Велика вам за це подяка!

Путівник – дивіться тут.

Поділитися: