Кася Комар-Мацинська ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №18, 2022-05-01

Якщо ти живеш десь далеко – скажімо, в Торонто – твої можливості допомогти Україні обмежені. Звісно, ти можеш робити благодійні внески, репости у соцмережах, ходити на протести. Утім, для декого цього недостатньо.

Ігор Шляхтич із Торонто написав нам на фейсбуці з питанням – чи у Перемишлі потрібна допомога. Коли ми підтвердили, він не роздумував довго. Купив квиток на літак і прилетів допомагати.

Ігоре, звідки взялося таке рішення?

Я вже не хотів сидіти вдома. Прагнув бути поближче до місць, де є що робити, де прямо на твоїх очах твориться історія. Я взяв на роботі відпустку і вирішив, що можу приїхати до Польщі, на кордон з Україною, і реально допомагати. Я не хотів лише перераховувати кошти або скролити соцмережі, постити посилання на корисні матеріали. Цього для мене просто недостатньо.

На мій погляд, це досить незвичайне рішення. Перетнути океан, щоб волонтерити.

Перелетіти через океан – це не так важко, якщо в тебе є час та кошти на квиток. Крім того, я маю де жити в Перемишлі – у моєї родини тут є вільна квартира. Вас (перемиських волонтерів – ред.) багато хто рекомендував, зокрема моя товаришка з танцювальних занять, Лариса, яка тут була ще до війни. До речі, це ж твоя кузина, вона нас познайомила. А раніше тут волонтерили мої родичі – тобто я вже знав, як усе працює.

Відтак ідея того, куди саме поїхати, береться з особистих знайомств?

Теж, але про те, що в Перемишлі допомагають біженцям, повідомляли також різні організації. Одна з них – це канадське товариство «Закерзоння». Вони розповідали своїм членам, серед яких є мої батьки, що Народний дім потребує волонтерів. Батьки мені це повідомлення переслали. Я вже раніше наголошував, що хочу щось робити, вони порекомендували написати вам. Варто було спершу дізнатися, чи я справді там потрібен, аби випадково не створити ще більше проблем своїм приїздом.

Хто ти за професією?

Я працюю в ІТ, програмую комп’ютерні ігри в компанії AMD. Але у світі громадської активності я ще з дитинства – був у Пласті, товаришував з багатьма представниками СУМу. Ми в Торонто маємо також найбільшу групу українського народного танцю, яка називається «Барвінок». Я був її учасником близько 10 років. У нас є великий український фестиваль, на якому ми зустрічаємося у своєму колі, у дитинстві я ходив до української початкової школи.

Ти народився в Торонто, вірно?

Так.

А твої батьки?

Вони – діти переселенців з акції «Вісла», народилися у Польщі. Емігрували звідси 29 років тому. Наш дідо, батько мами, сильно наполягав та фінансово підтримував їхній виїзд. Сам він ще раніше поїхав до Канади заробляти гроші, щоби допомогти родині. Мої батьки закінчили український ліцей у Лігниці, а звідти частина їхніх друзів також емігрувала в Канаду. Вони зробили цей вибір, аби зберегти свою ідентичність. Мені здається, що у Канаді зробити це набагато легше. Є українські навчальні заклади, організації, товариства, громади. Я сам пішов до загальноосвітньої середньої школи після того, як добре вивчив українську культуру.

Чи ти як людина, народжена вже в Торонто, знаєш Польщу і польських українців?

Коли я був у початковій школі, ми прилітали до Польщі у середньому раз на рік –  найчастіше влітку, на канікули, приблизно на місяць. З маминого боку – у сім’ї Назаровичів – більшість родичів емігрували до Канади. А з батькового, тобто з боку Шляхтичів, люди переважно залишилися у Польщі. Ми тут зустрічали бабу і діда, тітку, вуйків, двоюрідних сестер та братів. Ми їздили до Зеленої Гори, Ґданська, Вроцлава, Варшави, Бань-Мазурських. Об’їздили всю Польщу ще до того, як з’явилися автобани. 

А ти вже був колись у Перемишлі?

Лише раз, коли ми їхали в Україну після Помаранчевої революції. Але це не була поїздка саме до Перемишля – я тоді не ознайомився з містом, не мав нагоди по ньому походити. Тому зараз – це, насправді, перші мої відвідини. І мені дуже подобається. Я взагалі люблю європейські міста, якими легко переміщатися, де транспорт не настільки необхідний, як у Канаді – ти не мусиш мати автіку. Канадська інфраструктура створена для машин. А в Європі міста розплановані так, щоби по них можна було ходити: є велика частина простору лише для пішоходів. Мені також подобається галицька архітектура. Перемишль, звісно, невелике містечко, але дуже гарне. Мені подобається тут жити.

У чому полягають твої волонтерські завдання?

Я працюю зараз на вокзалі, де переважно треба перекладати, допомагати планувати подорожі по Польщі або до інших країн, як-от Німеччина чи Чехія. Іноді треба знайти людям нічліг в Перемишлі і допомогти туди дістатися. Бувають потреби в медичній допомозі – зводити когось до медичного пункту та перекласти лікарю, у чому справа. І, звісно, доводиться досить часто носити валізи, бо біженці приїжджають із більшою кількістю речей, ніж вони у змозі нести. Тобто це комунікаційна і логістична праця. 

Чи сильно вона виснажує?

Передусім треба бути терплячим. На вокзалі дуже багато чого відбувається одночасно, всі люди перебувають у стресі, іноді панікують, ти маєш їх заспокоювати і розуміти, що вони не завжди будуть тебе слухати або робити те, що їм рекомендуєш. Трапляються особи, які потребують довшої опіки. Тут я відчуваю себе потрібним, я радий, що допомагаю. Довго працювати – це для мене не надто важко, адже я приїхав саме задля того. Кожного дня я йду на чергування на вокзал на певну кількість годин, але так, щоб не виснажитися. Я вже знаю – якщо надто втомлюся, то почну сам створювати проблеми замість того, аби їх вирішувати. 

Так, у нас уже були такі волонтери, які йшли на карантин одразу після приїзду.

Я також трохи хворів, причому не думаю, щоб це був ковід, просто застудився. А на вокзалі ти кожного дня вчишся чомусь новому: постійно щось змінюється, а ти все мусиш пам’ятати. Звісно, у перший день було трохи стресу. Але я швидко знайшов волонтерку, яка пояснила мені, де знаходяться: медичний пункт, реєстрація, платформи. За перші 3-4 дні я вивчив більшість речей.

Чи ти готовий рекомендувати своїм друзям волонтерську роботу в Перемишлі?

Так, але головне – це знати українську або російську мову. Бо наше завдання полягає в комунікації. Люди, які не знають мови, можуть лише носити валізки. Це, звісно, теж потрібно і важливо, але їхати лише переносити багаж – це досить безглуздо. Правда, є й такі, що вивчають основні слова, чують «Медика» і автоматично вирушають на кордон. А як треба дізнатися більше – тоді вже шукають перекладачів. Це теж вартісна допомога, але набагато більше ти можеш зробити, якщо вільно спілкуєшся українською або російською. І ще раз скажу: терплячість. Це праця з людьми, тобто є шанс зіткнутися з кимось, хто тебе розсердить. А ти маєш залишатися спокійним. Якщо даси волю емоціям, це лише погіршить ситуацію.

Думаєш, іще хтось із твоїх друзів з Канади наслідуватиме твій приклад?

Я їм це рекомендував. Багато хто має школу у дітей або роботу, і зможе приїхати лише через місяць. На жаль, думаю, їм і тоді буде що робити. Отже, хто може – нехай планує та вирушає.

Я сам би залишився тут надовше. Уже навіть поміняв квиток на тиждень пізніше. На роботі, коли взяв відпустку і сказав, куди їду та що буду робити, мені дали додатковий вільний тиждень. Вони, мабуть, бачили, що моя ефективність у професії зараз дуже низька, що мені важко зосередитися на звичайних завданнях. Я увесь час сидів у телефоні, постійно слідкував за повідомленнями з України. Тут я почуваюся набагато краще – коли розумію, що надав якусь реальну допомогу. Думаю, зараз не час залишатися у своїй зоні комфорту. Я вже не матиму відпустки для відпочинку, але не жалкую. Є ситуації, які цього вимагають.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Польський мільярдер Рафал Бжоска відправив до України рекордну кількість гуманітарної допомоги

Ірина Шевченко ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №21, 2022-05-22 Понад десятиліття тому на вулицях Польщі почали з’являтися поштові скриньки з наліпками InPost. Спочатку це були поодинокі...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*