Наталія Пасічник ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №22, 2021-05-30

Олександр Венгринович – голова організаційного комітету фестивалю «Дзвони Лемківщини», який щороку відбувається на Тернопільщині. – розповідає про концепцію заходу, роботу з молоддю та популяризацію лемківської культури у світі. 

Як виникла ідея та концепція фестивалю?

У кінці 80-х років у Східну Європу прийшли політична відлига і великі переміни. Лемки у Польщі на той час провели уже декілька «Ватр», тим самим підняли питання збереження своєї ідентичності, відродження культури не тільки на нашій історичній Батьківщині, а й у всьому світі, де вони проживають.                

У 1944-46 та у 1951 роках в Україну (тодішню УРСР) виселили сотні тисяч лемків, яких розселили у більшості областей. Щоправда, тоді всіх українців з Лемківщини, Перемищини та Холмщини називали саме так. Десятки років було заборонено говорити про депортацію, її причини, відновлення культури, збереження нашої ідентичності.                                                                                                                                                                 

 У 70-х роках з’явилися перші ластівки нашого відродження – народні виконавиці, сестри Байко, які з великим успіхом почали співати лемківські пісні, приносити нашим краянам радість і заспокоювати тугу за рідним краєм. Пізніше у Львові виник легендарний мистецький колектив «Лемковина», який радо зустрічали у різних куточках Західної України. Перед новою лемківською інтелігенцією Львова, Тернополя, Івано-Франківська постало питання: хто ми, звідки ми?                                                                        

Діяльність лемків у Польщі, частково – в Америці, Канаді, їхні потреби в Україні призвели до створення нових мистецьких колективів, до проведення у 1991 році Конгресу лемків в Україні, який відбувся в Тернополі, та великого мистецького заходу на Співочому полі наступного дня, на який зібралися тисячі краян.                                                                             

Після цього новостворене тернопільське товариство «Лемківщина» зробило перші і не дуже сміливі кроки для проведення І Крайового фестивалю лемківської культури у селі Гутисько, недалеко від Бережан. У цьому населеному пункті проживало близько 50 родин.                                                                                                   

Перші два фестивалі відбулися саме там. За цей час було створене крайове товариство «Лемківщина», до якого ввійшли лемківські організації Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Виникли технічні проблеми: мала територія села, фестивального поля, клопоти із електроенергією, розміщенням сцени, стоянкою машин та автобусів, наметовим містечком тощо. Тож Колегія товариства перенесла захід у Монастириська. Там він відбувся вже 19 разів, від пісенного перейшли до фестивалю лемківської культури. Мета – відродження та збереження нашої самобутньої традиції, ідентичності. Пройшли десятки років, змінилися покоління, але любов до історичної Батьківщини не згасла. На всіх фестивалях на сцені висить гасло «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю».                                                                                                          

Чи приїжджають лемки з-за кордону, чи лише свої беруть у ньому участь?

Учасниками нашого фестивалю були мистецькі колективи й окремі виконавці з різних країн, зокрема з Польщі, Словаччини, Сербії, Хорватії, Америки, Канади, Австралії, Молдови. Приїжджають лемки з Америки, Канади, Німеччини, Іспанії, Португалії, Італії, Росії, Бельгії, Греції, Естонії, Литви, Польщі, Словаччини, а також із дуже багатьох сіл і міст України. У середньому фестиваль відвідують 20-30 тисяч людей.

Територія, на якій проводиться подія, – 15 гектарів, порядок охороняють понад сто правоохоронців. До проведення фестивалю залучені комунальні, пожежні, санітарні, медичні та інші служби. Захід набув статус спочатку крайового, потім Міністерство культури України надало йому статус всеукраїнського, а тепер – і міжнародного.

Чи розвивається лемківська культура, яким чином сьогодення впливає на неї?                                                                                                                     

Діяльність товариства «Лемківщина» поєднала десятки тисяч лемків, і вони гордо заявляють про себе. До товариства входять 18 обласних організацій з України. Найбільші – Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська. Лемки в Україні проживають чотирма групами. Найбільша – це депортовані; друга – автохтони Закарпаття; третя –  невелика і маловивчена, це лемки, яких переселили в XVII-XVIII століттях у центральні області; а четверта – це невелика кількість лемків зі Словаччини, переселених у 1945 році у Волинську область, вони теж майже не досліджені.

Про лемків та їхню культуру говорять по радіо, телебаченню, в інтернеті, створюють фільми – як професійні, так і аматорські. Лемківська пісня є в репертуарах майже усіх серйозних мистецьких груп України.

Заходи, присвячені лемківській культурі, проходять у Луганській, Полтавській, Закарпатській областях. У Львівській області відбувається обласний фестиваль у Зимній воді, також є події у Бориславі, Городку, Самборі. У Івано-Франківській області – у Рожнятові, у Тернопільській області – в селах Гутиську та Ягольниці.

Силами лемків побудовано церкви у Тернополі, Львові, Пустомитах, Івано-Франківську. У Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській областях є пам’ятники, що вшановують жертв депортації. Був один і на Луганщині, але його у 2014 році зруйнувала російська армія.                                              

Також з’являються альманахи, календарі, інтернет-видання, газета «Дзвони Лемківщини» і багато іншого. Багато лемків беруть участь у радіо- та телепередачах. Є сайти, сторінки на Youtube. Пройшло вже чимало наукових конференцій з питань депортації, збереження нашої ідентичності, або ж присвячених видатним діячам. У музейному комплексі «Лемківське село» можна ознайомитися із одягом, предметами побуту та культурою загалом. Також музеї лемківської культури та історії розташовані у місті Монастириська Тернопільської області, селі Зеричево Закарпатської області, а музей-садиба родини Антоничів знаходиться у Бортятині Львівської області. Усе це – державні заклади. Окрім них, на громадських засадах працюють осередки на Тернопільщині (в Гутиську, Бережанах, Копичинці, Калуші, Бориславі) та в самому Тернополі. Вони присвячені історії, культурі та навіть різьбі по дереву. У Монастириськах вже два роки проводиться крайовий дитячий фестиваль на Зелені свята, у якому беруть участь близько 300 виконавців. Традиційно проходять Різдвяні свята з вертепом, маланкою, концертною програмою в Тернополі, Львові, Івано-Франківську та інших містах. До Великодніх днів проводяться виставки, майстер-класи лемківських писанок у Львові, Тернополі, Монастириськах, Чорткові. Вечори пам’яті відбуваються у Києві, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Ужгороді, Хмельницькому та в багатьох інших містах і селах.

Чи долучається молодь? Як загалом вона ставиться до звичаїв та традицій своїх предків-лемків?

Старші покоління від нас відходять, і наступні дедалі активніше беруть участь у діяльності товариств. Молодіжні організації є у Львові, Івано-Франківську, Чорткові, Монастириськах. Дуже активно проявляє себе «Молода Лемківщина» у Львові, вона видає інтернет-газету, має сторінку на Youtube, виступає на різних фестивалях, проводить лемко-співи у багатьох містах. Згаданий вже крайовий дитячий фестиваль ми плануємо зробити всеукраїнським. Також у Монастириськах діє мистецький дитячий колектив «Фраїрки», у якому – близько 150 дітей, він виступав у багатьох містах України, Польщі, Італії. Дитячі гурти є у Калуші, Трускавці, Львові.                                                                  

Цього року ми вперше провели всеукраїнський дитячий фестиваль онлайн, він мав близько 350 учасників. У переддень Великодніх свят ми організовуємо виставки-конкурси, майстер-класи лемківської писанки, учасниками яких є передусім діти.

Є в молодіжному русі й проблеми. Ми не можемо створити міжобласну молодіжну організацію.

Які проєкти, що стосуються популяризації лемківської культури та історії, вважаються найбільш вагомими?                                                                                                                                            

У майбутньому ми плануємо створити недільні школи, у яких діти вивчали би нашу говірку та історію. Дуже пишаємося тим, що у Монастириськах діє музей. Обласна державна адміністрація виділила кошти на його переобладнання. Але нашим найбільшим проєктом є перетворення музею у комплекс «Лемківське село», де хочемо побудувати скансен.

Сьогодні започатковане будівництво приміщення самого музею площею 800 кв. м. Це буде один із найсучасніших закладів, присвячених лемківській культурі. Місто Монастириська  повинно перетворитися у міжнародний центр такої культури.

Окрім цього, ми вимагаємо від Верховної Ради прийняти закон про депортацію і надання політичної оцінки подіям в 1944-51 років, а також розробити й ухвалити державну програму відродження і збереження культурної спадщини лемків – етнографічної групи українського народу, яка через депортацію опинилася на межі зникнення. Одночасно з розбудовою скансену «Лемківське село» необхідно розвивати інфраструктуру фестивалю.

Який вид лемківського мистецтва сьогодні найбільш популярний?

Самобутня музика. Вона займає вагоме місце у золотих скринях пісенності української, польської, словацької культур. Слід згадати і музику до гімну України, написану вихідцем із Лемківщини Михайлом Вербицьким; і Дмитра Бортнянського – його твори, зокрема «Херувими», «Многая літа» звучать щоденно; а також «Пересопницьку Євангелію», написану лемком з Сянока Михайлом Василевичем, на якій президенти України складають присягу. Дивно, що така мала етнічна група українського народу дала світу так багато великих постатей і мистецьких шедеврів.

Які плани має фестиваль «Дзвони Лемківщини» на майбутнє?

Наш захід присвячений не тільки пісням, а й лемківській культурі. Ми проводимо не лише концерти, а й виставки, майстер-класи, у нас є містечко народних промислів, традиційної лемківської кухні, торгівлі сувенірами, а також спортивне та розважальне. Хочемо з кожним роком покращувати інфраструктуру: побудувати санітарно-побутові приміщення, сучасну сцену, глядацький зал на 1000 місць, закінчити будівництво приміщення самого музею. На все потрібні великі кошти, які так важко роздобути. Ми шукаємо спонсорів. Наша мета – фестиваль має стати найкращим і найбільшим фольклорним святом в Україні, а може, й у світі.

Фото з фестивалю «Дзвони Лемківщини» надані Олександром Венгриновичем

**

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Олександр Венгринович народився 23 листопада 1939 року в м. Криниця Краківського воєводства у Польщі. У жовтні 1945 року його разом з батьками депортували у м. Монастириська Тернопільської області. Має вищу освіту, працював на будівництвах Тернопільщини на посадах від майстра до керівника будівельної організації. У 1990 році виникло товариство «Лемківщина», куди його обрали до керівного органу. Через три роки став головою організації. 2001 року на З‘їзді лемків України було створене всеукраїнське товариство «Лемківщина», очільником якого також обрали Олександра Венгриновича. 20 разів був головою організаційного комітету фестивалю у Монастириськах.

Поділитися: