Іван Кислощук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №05, 2021-01-31

Між появою «Амадоки» та виданням попереднього роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» минуло шість років. Обсяг нової книги виразно свідчить, що цю перерву письменниця присвятила творчості, адже фоліант має більше 800 сторінок і важить понад кілограм. Проте твір є великим не лише за розміром, а й за кількістю піднятих тем. Російсько-українська війна, Голокост, Розстріляне відродження, життя Григорія Сковороди, Іона Пінзеля та єврейського мудреця Баала Шем Това – всі ці сюжети поєдналися під обкладинкою нового роману.

Розповідь у книзі починається з того, що у лікарні до тями приходить солдат, що був поранений у боях на Сході. Чоловік не пам’ятає минулого, а його обличчя деформоване до невпізнаваності. Незабаром до шпиталю приходить Романа. Жінка стверджує, що воїна звати Богдан, а вона є його дружиною. Лікарі дозволяють дівчині забрати пацієнта додому, щоб там продовжити реабілітацію. Однак спільне життя у пари складається не найкращим чином. Богдан холодно і вороже реагує на Романині спроби зближення. Іноді у нього навіть трапляються спалахи гніву, під час яких хлопець трощить усе навколо та б’є дружину. 

Письменниця не вперше пише про токсичні, співзалежні зв’язки: її минулий роман «Фелікс Австрія» вже був присвячений нездоровим стосункам двох подруг. У «Амадоці» ж авторка розкриває цю проблему з іншого боку. На початку здається, що жертвою є виключно Романа. Згодом читач мимоволі починає ставити собі питання: чи не маніпулює героїня чоловіком, приховуючи від нього правду про колишнє життя? Історія кохання героїв загадкова та інтригуюча, але книга не про неї, а про пам’ять у широкому розумінні цього слова. Пам’ять нації, родини та окремої людини – Богдана. Щоб повернути бійцю спогади, Романа показує головному герою старі фотографії та починає розповідати історію його сім’ї. Очима родини Фрасуляків ми бачимо трагічні події ХХ століття: масове знищення євреїв на Галичині, боротьбу Української повстанської армії, німецьку, а пізніше радянську окупацію Західної України.

В цей момент книга з психологічної драми перетворюється на сімейну сагу, яких  в сучасній українській літературі є чимало. Варто хоча б пригадати «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко або «Століття Якова» Володимира Лиса. А втім, Софії Андрухович вдалося вдихнути нове життя у добре відомий жанр. Ба більше, авторка руйнує один з головних міфів нашої культури, згідно з яким українці завжди були жертвами. Зі шкільної лави нам розповідають, як наш народ постійно страждав: то від поляків, то від росіян, то від турків. Письменниця ж показує, що і серед українців були злочинці. Наші предки вступали у лави «СС», грабували будинки євреїв, вимінювали у них коштовності на їжу. Звичайно, деякі намагалися рятувати євреїв, але часто це були ті самі люди, що й копали їм могили.

Персонажі «Амадоки» до болю реалістичні. Їхні вчинки часто вмотивовані не моральними принципами, а випадковими обставинами. Софія Андрухович доводить ту саму істину, що й хорватська письменниця Славенко Дракуліч у книзі «Вони б і мухи не скривдили», що зло – банальне і його породжує байдужість та пристосуванство.  

Ще одним жанровим полем, на яке ступає письменниця, є документальна проза. Старанно попрацювавши з джерелами, вона зобразила  постаті письменників-неокласиків: Рильського, Хвильового, Зерова, Драй-Хмари, Филиповича та інших. Особливу увагу Софія Андрухович приділяє Віктору Петрову – чи не єдиному тогочасному діячеві, котрий не лише уникнув сталінських репресій, але й попри цензуру писав модерністські твори та досліджував українську історію. Подейкують, що для цього він мусив стати агентом радянських спецслужб, хоча даний факт й досі документально не підтверджено.

Розділи, що присвячені неокласикам, відрізняються від решти роману. Тут забагато біографічних фактів та цитат і замало почуттів та емоцій, які роблять персонажів більш об’ємними. Можливо, обравши такий стиль, авторка хотіла зобразити контроверсійну постать Петрова, не даючи їй оцінок. Однак через це «неокласична» частина роману сприймається більше як нон-фікшн, а не художня література.

«Амадока» – це яскравий калейдоскоп із жанрів, епох та характерів. Лише перегорнувши останні сторінки книги, розумієш, як всі ці пазли складаються в цілісну історію. Натомість центральна метафора твору, що об’єднує усі сюжети, є очевидною від самого початку. Амадока – найбільше в Європі озеро, яке гіпотетично лежало на межі Поділля та Волині. Водойму вперше описав Геродот, пізніше вона з’являлася на середньовічних мапах, а потім раптово з них зникла, залишивши по собі лише легенди. Так само в один момент на українських землях знищено великий пласт єврейської культури. За кілька днів в урочищі Сандармох розстріляно плеяду талановитих митців. Поступово випаровуються спогади про російсько-українську війну, яка й досі триває. Хто врятує нас від забуття? Хто розповість нам нашу ж історію так само, як Романа Богдану?

***

Софія Андрухович, «Амадока». Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 832 с.

Поділитися: