Анна Вінницька ■ ЗГАДКА ■ №48, 2023-12-03

2023 рік для греко-католицької парафії в Білому Борі особливий, оскільки цього року українці відзначають 110-ту річницю з дня народження засновника білобірської парафії о. митрата Степана Дзюбини (11 листопада 1913 – 10 серпня 2004) та 100-ту річницю від народження видатного митця Юрія Новосільського (7 січня 1923 – 21 лютого 2011), архітектора та іконописця міської святині. Ці дві постаті позначили для білобірчан рік, що минає. 

– Нашою молитвою ми вшановуємо особу о. пароха митрата Степана Дзюбини, який є дорогим серцю не лише білобірським, але також навколишнім парафіянам та всім вірянам нашої церкви. Нині ми хочемо віддати йому честь та подякувати за його працю та науку протягом усіх двадцяти років, які він перебував у Білому Борі, – сказав о. Маріуш Дмитерко, нинішній парох греко-католицької парафії у Білому Борі, вітаючи гостей, які зібрались на вечір пам’яті о. Степана Дзюбини 12 листопада. Присутні згадували о. Степана Дзюбину, переглядаючи світлини, які перенесли їх у далекий 1957-й – рік заснування парафії.

Роль о. Дзюбини для білобірської парафії неоціненна, адже завдяки йому парафіяни можуть молитися у власній церкві, завдяки чому не піддалися асиміляції. У книжці о. митрата Степана Дзюбини «І стверди діло рук наших» читаємо: «Відкриття каплиці, яка стала, по суті, нашою церквою, було великою подією в житті греко-католиків усієї Кошалінщини. Білий Бір одразу виріс до рангу найбільшого душпастирського осередку північного заходу Польщі. Покровителькою церкви стала Пресвята Богородиця, на Різдво Пресвятої Богородиці припадає храмове свято. На цей празник приїжджало дедалі більше людей. У першому взяло участь близько 500 осіб, але коли в 1977 році я переїхав як генеральний вікарій до Перемишля, якраз тоді відпуст зібрав уже найбільшу кількість вірних – десь 6 тис. людей, з яких причащалося близько 2 тис. вірних. Жодна наша станиця (населений пункт – прим. ред.) у цілій Польщі не збирала під час відпусту стільки людей, хоч є станиці більші за білобірську. Наші люди стали називати Білий Бір «українською Ченстоховою», «білобірською Кальварією», а поляки «stolicą Ukrainy». Мабуть, це сталося тому, що я запрошував на цей празник найкращих проповідників, а також багато священників – часом було їх і 15, завдяки чому вірні могли висповідатися, причащатися в рідному обряді, до чого не часто мали нагоду й можливість. Жили вони й приїжджали з теренів цілого Помор’я від Щеціна до Ґданська та від Ґожова до Зеленої Ґури. Приїжджали сотнями машин та численними автобусами». Так триває донині. У Білому Борі прочани духовно об’єднуються й набираються сили. У 2017 році, у 70-ті роковини акції «Вісла», 60-ліття парафії й 20-ту річницю освячення новопобудованого храму, встановленого за проєктом видатного митця Юрія Новосільського, у церкві відкрито меморіальну дошку, присвячену о. митратові Степану Дзюбині.

Софія Скочипець ділиться надзвичайно цінними спогадами про заснування парафії.

– Особу о. Степана Дзюбини пам’ятаю дуже добре. На той час моя найстарша доня Оля навчалася в медичній школі в Слупську, де отець мешкав у сестер, і саме він дуже допомагав нам фінансово, за що я йому вдячна донині, – починає розповідь Софія Скочипець. Доброту отця згадували чи не всі його колишні парафіяни, які зібралися цього вечора. Вони розповідали, що, коли отець відвідував вірян  після коляди, у сімей, котрі мали дітей,  не брав гроші, кажучи, що вони більше їх потребують, ніж він. Часом просив тільки пригостити чаєм.

– У Білому Борі ми мешкали через дорогу від родини Задарків, у якої зупинявся отець, коли приїздив до Білого Бору (раніше він зупинявся в родини Іванців). З тих часів, коли о. Степан Дзюбина приїздив проводити уроки релігії та правив щоденні богослужіння, я вивчила літургію напам’ять, згодом співала у церковному хорі. Отець Степан також запам’ятався мені як дуже яскравий і добрий проповідник – бувало, що під час його проповідей люди аж плакали. Так бувало під час свят, які були величними та багатолюдними. На одне з таких свят приїхало, крім священників, аж 40 питомців (студенти духовної семінарії чи богословського факультету – прим. ред.), – розповідає Софія Скочипець.

– Моє священство почалося, коли о. Степан Дзюбина вже помер, оскільки я був висвячений 2005-го, а о. Степан упокоївся 2004 року, – каже о. Маріуш Дмитерко, народжений у 1979 році. Він дитиною приїздив на білобірські свята, і саме з цього часу запам’ятав постать о. Дзюбини та його голос. Тоді це була вже постать-легенда, яка у важкий час започаткувала в Білому Борі парафіяльне життя. Саме о. Степан Дзюбина через десять років після виселення українців із рідних земель наново згуртував людей для того, аби вони могли зберегти свій обряд, традицію та мову. Тому, як зазначає о. Маріуш, його роль в історії УГКЦ та розвитку українства на півночі Польщі неймовірно велика.

Під час зустрічі, розглядаючи світлини, часто можна було почути прізвища Ковальчик, Батрух чи Задарко – це ті родини, які разом з о. Степаном Дзюбиною у важкі часи створювали підвалини білобірської парафії. Насправді цих прізвищ було набагато більше.

 – Для мене о. Степан Дзюбина – це людина, яка з’явилася у відповідний час і у відповідному місці. Людина, яка мала силу згуртувати своїх однодумців. А все з божою поміччю, – вважає о. Маріуш.

З книги «І стверди діло рук наших» о. митрата Степана Дзюбини ми можемо дізнатися: «На початку каплиця була всередині дуже вбога, але потім разом із вірянами я подбав про гідне внутрішнє оформлення для неї, таке, щоб нагадувала прекрасні церкви, залишені на рідних землях. У Слупську знайшов я нашого різьбяра-самоука Степана Губіша родом із Гічви, що біля Ліська. Він був також гарний столяр. Дав йому план престола, кивота, феретронів, а також відповідні українські візерунки для різьблення, подібні до візерунків вишивок. Він усе це дуже гарно виконав під моїм наглядом».

– До першого причастя приступив я у римо-католицькому костелі, однак після того почав їздити з татом велосипедом до церкви в Білому Борі й там приступив, немовби, до «повторного» першого причастя – українського. Під час уроків релігії отець умів так заохотити дітей, що кожного тижня я не міг дочекатися наступного уроку. Запам’яталися теж проникливі проповіді, яким отець віддавав ціле своє серце. Для мене о. Степан – духовний батько та взірець духовенства, – каже Стефан Гнат. Востаннє він зустрівся з о. Степаном Дзюбиною 10 червня 2004 року в Пралковицях біля Перемишля, де тоді жив отець. Він відвідав колишнього пароха разом зі своїм тестем, дядьком Стефаном Лайкошем та Михайлом Ковальчиком. Отець Степан Дзюбина помер 10 серпня того ж 2004 року.

Поділитися: