Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №23, 2023-06-11

В один із зимових днів 1918 року від київського вокзалу відходив потяг із німецькими військовослужбовцями. Вони поспішали повернутися на батьківщину, де відбулася революція, котра привела до знищення третьої з великих імперій Європи. Серед людей, які поверталися додому, ховався чоловік, одягнений у німецьку шинелю. Втікач ще недавно був найвизначнішою особою України, тепер же намагався зберегти інкогніто. Хоча прізвище його вже закарбувалося в історії козацького роду й країни, бо звався Павлом Скоропадським.

Дитячі роки й освіта: за кордоном і вдома

Народився він 3 (15) травня 1873 року у знатній козацькій родині, хоча й за кордоном, в курортному місті Вісбадені (Німеччина), де відпочивала його мати Марія Міклашевська. Новонароджений був пов’язаний різними ступенями спорідненості із п’ятьма гетьманами України, мав знатних і багатих батьків, отже прекрасне майбутнє йому було вже забезпечене. Перші п’ять років життя Павла пов’язані з німецькою землею, мовою якої він і почав розмовляти. Потім була Україна, де у маєтку діда Івана, в Тростянці Чернігівської губернії (нині це Сумщина), і пройшли його дитячі роки. Дід – людина із сильною волею, повчав малого, щоб він не був «ганчіркою», бо такий чоловік «ні на що не буде здатним». Онук показав, що матиме сильну волю.

До певного віку його одягали як дівчинку, бо така була мода в тодішніх аристократичних колах. Але в 5 років хлопчик проявив непокору і заявив, що надалі «не хоче бути дівчинкою». Дід Іван несподівано прийняв його сторону і розпорядився, щоб малому видали штанці. У будинку діда дотримувались українських звичаїв, висіли портрети гетьманів, були книги з історії України. Привчали до праці: Павло разом з іншими дітьми вчився плугом орати землю, сіяти й збирати урожай. Дід, щоб зацікавити дітей, купив зерно, зібране ними. Початкову освіту хлопчик здобув вдома, а продовжив її у гімназії в Стародубі. Традиційною й престижною серед  аристократії була військова освіта, тож у 1886-1893 роках Павло навчався у Пажеському корпусі Санкт-Петербурга. Потім була служба у Кавалергардському полку, де він отримав звання поручика і став полковим ад’ютантом.

Участь у битвах і війнах

Коли почалася російсько-японська війна Павло Скоропадський відразу ж подав рапорт про переведення його в діючу армію і в лютому 1904 року відправився в Маньчжурію. Спочатку служив осавулом у Забайкальському козацькому війську, потім (із травня 1904 року) був ад’ютантом командувача Східного загону Маньчжурської армії, а з жовтня – за власним бажанням покинув штабну роботу і став командиром 5-ї сотні Читинського кінного полку Забайкальського козацького війська. Проявив себе як хоробра людина, брав участь у розвідувальних операціях і нападах на тили противника. Отримав один із перших своїх орденів і золоту зброю «За хоробрість». В травні 1905 року став ад’ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході. На кінець року отримав звання полковника і був призначений флігель-ад’ютантом Ніколая ІІ. Після закінчення війни (у вересні 1910 р.) став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку і генерал-майором російської армії (1912 р.).

Після початку Першої світової війни вирушив на фронт і відзначився вже у перших бойових операціях. З жовтня 1914 року став командиром бригади, потім (із липня 1915 р.) командувачем дивізії, отримавши (в 1916 році) звання генерал-лейтенанта. А 22 січня 1917 року прийняв командування 34-м армійським корпусом, який перебував на терені України. На цій посаді і застала його революція.

У вирі боротьби за владу й незалежність

Знищення імперії і встановлення республіки було тяжким ударом для Павла Скоропадського, бо він все ж таки належав до аристократичних верств тодішнього суспільства. Ворожими були й ідеї, які проголошувала Українська Центральна рада. Коли влітку 1917 року почалася «українізація» армії, 34-й корпус було перетворено на 1-й Український, і Скоропадський очолив його. Але, за спогадами людей, котрі спілкувалися з ним, він тільки виконував «покладене на нього начальством доручення, якому сам не співчував». Тим часом, у жовтні 1917 року, на з’їзді Вільного козацтва у Чигирині, де були присутні делегати від 5 українських губерній і Кубані, його обрали отаманом Вільного козацтва.  Скоропадський не відкривав своїх поглядів і ставлення до української влади, хоча після більшовицького перевороту у Петрограді змушений був визнати зверхність Української Центральної ради. Для нього російські більшовики були іще гіршими, ніж українські соціал-демократи.

Коли більшовики зайняли Київ (у січні 1918 року), Скоропадський мусив переховуватися, щоб не потрапити до них у руки. Однак на початку березня 1918 року німецько-австро-угорські війська  захопили Київ і з ними до влади повернулася і Центральна рада. Втрималася вона недовго. Посилення протистояння між населенням і чужоземним командуванням, яке не могло забезпечити війська продовольством, слабкість Центральної ради, здатної «лише на декларації і соціалістичну риторику», все це зробило питання про зміну влади актуальним. Ось тут і дочекався свого часу консерватор Павло Скоропадський, котрий за світоглядом був близьким до монархічних центральних держав. Крім того, він ще й мав за свояка командувача німецьких військ в Україні генерал-фельдмаршала Германа Ейхгорна (їхні жінки були сестрами). Отже, участь німецького командування у перевороті, котрий було здійснено в Києві, безумовна. 29 квітня 1918 року відбувся  Всеукраїнський з’їзд хліборобів, на якому Скоропадського проголосили гетьманом України. Він ще й сам підтвердив це власноручною грамотою. Переворот був практично безкровним: в сутичці загинуло лише 3 офіцери. Старі державні структури – Центральну раду й уряд Української Народної Республіки (УНР) розпустили. В Україні розпочалась нова історична доба – «гетьманат Скоропадського».

Гетьманат – недоношена дитина України.

«Держава Україна» Павла Скоропадського проіснувала лише сім із половиною місяців, що дуже мало для будь-якої держави. Генерал Еріх Людендорф із радістю відзначив, що «у Києві прийшов до влади чоловік, з яким було легко працювати». Дійсно, Скоропадський, як військовий, у перші місяці встановив більш-менш чіткий порядок. Він знайшов підтримку серед великих землевласників і промисловців, відмовившись від революційних змін у земельному питанні і встановивши жорсткий порядок на підприємствах. В зовнішній політиці орієнтувався на підтримку Німеччини та її союзників, встановив зносини з урядами Криму, Дону й Кубані, підписав перемир’я (12 червня 1918 р.) із урядом радянської Росії. Розпочав створення нових військових формувань – Запорізької дивізії, Сердюцької дивізії, окремого загону січових стрільців. Було фактично створено Генштаб і штабні структури у 8 територіальних округах. Державною мовою стала українська, хоча більшість українських чиновників її не знала. Були відкриті українські – Академія наук,  університети у Києві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Одесі й Катеринославі, гімназії й початкові школи, хоча в них продовжували викладати російською (бо викладачі теж не знали української). Тому, за свідченнями генерала Алєксандра Черачукіна (посла Війська Донського в Україні), «особи, що оточували гетьмана, складаючи його свиту, силкувались говорити по-українські і тут же глузували з незалежної України».

Скоропадський відновив структуру «гетьманату» в Україні, але в ХХ столітті вона вже вигляділа архаїчно. Його політика, особливо реквізиція продукції сільського господарства для окупантів, викликала масове  невдоволення селянства. Значна частина країни була охоплена повстаннями. У вересні 1918 року Скоропадський відвідав Берлін, зустрівся із Вільгельмом ІІ, але під останнім трон вже теж хитався. 9 листопада в Німеччині відбулася революція. 14 листопада гетьман призначив главою свого уряду Сергія Гербеля (колишнього члена Державної ради Російської імперії) і видав грамоту, в якій заявив, що Україні «першій належить виступити у справі утворення  Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії». Цей крок остаточно згубив його.

Повстання проти гетьмана. Втеча й еміграція

В Україні почалося повстання. Була створена Директорія УНР на чолі із Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, яка заявила, що «генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади». Останній був змушений таємно покинути Київ, сховавшись в одному з вагонів серед німецьких вояків. Скинутий гетьман зі своєю дружиною Олександрою і дітьми оселився в місті Ванзеє (поблизу Берліна). Його прихильники намагалися продовжувати свою діяльність в створеному ними «Союзі гетьманців-державників», але великої ролі він вже не зіграв; минуле не можна було повернути. Сам Скоропадський отримав пенсію від президента Німеччини Гінденбурга у 1925 році, яку продовжував йому виплачувати й Гітлер. 16 квітня 1945 року, під час бомбардування німецької території англо-американською авіацією, Скоропадський був смертельно поранений. Похований на цвинтарі Оберстдорф у Баварії.

У своїх спогадах він написав: «Щоб там не було, Україна в тій чи іншій формі буде. Не примусиш річку йти назад, так само і з народом, його не примусиш відмовитися від своїх ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли одними штиками нічого не зробиш». І в цьому відношенні останній гетьман виявився пророком. Україна під кінець ХХ століття не тільки добилася незалежності, але й мужньо захищає її від хижих штиків загарбницької держави, з якою Скоропадський пов’язував майбутнє України.

Поділитися: